Зустріч на стародавньому валу

Новела
Переклад: Володимир Діброва

З кожним вашим кроком до нього він здіймається чимраз вище на тлі південного неба, своєю владною присутністю приковує до себе всі чуття, поглинаючи всю вашу увагу й вселяючи шанобу. Навіть не дивлячись в його бік, весь час відчуваєш, що він ось тут — важкий, дебелий, широкоплечий, і важко знайти йому рівного. Від старої фортеці через суміжні тераси прохоплюється поривчастий вітер, немов віддих самої фортеці. По небу сунуть хмари, і схили то яснішають, то темнішають, виграючи розмаїтими барвами; там, де щойно геть усе було оповите сизою млою, вже розливається яскраве сонячне проміння, яке неводвзі враз блякне, обертаючись тужливою сірістю, що розповзається й затьмарює освітлені кручі. В цьому, здавалося б, застиглому краєвиді весь час все змінюється.

Нараз із невидимого звідси морського узбережжя по той бік високо вгору здіймаються птахи й зависають над височинами з байдужістю давніх засідників. Вони здаються білими плямами на тлі рудувато-коричневої вигнутої хмарини, а з їхнього безладного кружляння видно, що це — морські чайки, яких загнала на суходіл очікувана негода. Птахи здіймаються позаду фортеці, а ще далі за птахами, випереджаючи їх, підносяться вгору хмари; вони ніби погладжують своїми обвислими грудьми чайок, цих найвищих літунів.

За милю звідси на схід чітко вимальовується ніби мозаїчний обрис величної руїни. Вона вся в горбах та шпилях, які зблизька скидаються на бородавки, жировики, суглоби та стегна. Її й справді можна порівняти з велетенською членистоногою істотою допотопних часів — почасти схожою на цефалопода, — нерухомою, вкритою тонким зеленим покривалом, що ховає тіло, але досконало повторює його форму. Цей темно-зелений трав'яний покрив тягнеться аж до терас, туди, де плуги протягом багатьох століть силкувалися орати якомога ближче до підніжжя замку, але завжди проходили на певній відстані від нього. В око впадають борозни, як свідчення цих намагань оточити фортецю: ось вони завертають до пагорба, риючи його, здираються вгору все крутішими вигинами, аж поки їх не спиняє крутизна; рівнобіжні ребра борозен здаються застиглими гребенями пінистих хвиль. Ось такі деякі прикмети місцевості, що її звуть Маї-Дун, або Замок Великої Гори, місцевості, яку вважають птолемеєвим Дуніумом, столицею дуротригів, котрий зрештою був захоплений римлянами й остаточно обезлюднів, коли ті покинули острів.

Спадає вечір, а потім ніч, невидимий місяць розливає каламутне, хоча й проникливе світло, — тож ніч не ясна, але й без пітьми. Як дивитися звідси, де я оселився в затишному сільському будинку, фортеця, до якої миля ходу, вже розтанула в темряві, але, як і в ясну днину, для кожного, хто сягає думками її колишньої варварської величі, обриси мовчазного велета проступають крізь нічний серпанок так наполегливо, аж ніби промовляють до вас людським голосом. А з сивих круч північно-західний вітер, не вщухаючи, гонить мжичку на сусідні зорані площини.

І ось нарешті надходить глупа північ, якої я тільки й дожидав, і я вирушаю до фортеці, як мене й просили сьогодні вранці. Йду на побачення, на яке погодився, а тепер, коли настала ніч, уже й жалкую. Обабіч дороги немає ні кущів, ні дерев, і ніде — зайве й казати — ані душі. У слабкому місячному сяйві досить добре видно сіру стрічку шляху, що кривляє, обминаючи ділянки темнішої ріллі. Хоч цей шлях проходить побіля фортеці, але пройти ним до неї не можна. Туди навіть стежки нема, бо руїна з давніх-давен стоїть пусткою. Тож, звернувши з битого шляху, який повився невідомо куди, я ступаю на зоряний ґрунт і, загрузаючи та спотикаючись, іду навпростець. Замок помалу-малу виринає з пітьми, немов якесь створіння, що, прокинувшись, питає, чого мені тут треба. Зблизька він стає такий великий, що його за раз вже годі охопити зором. Ось схил стрімко підноситься вгору, рілля уривається, і починається поросла травою круча, якою я лізу вгору, щоб видертися до Маї-Дуна.

Навіть удень вражає велич цієї найбільшої в королівстві давньобританської споруди, а серед ночі враження ще сильнішає. Якщо постояти непорушно кілька хвилин, склавши її вік з розмірами, а розміри з відлюдністю, то робиться страшно й тужливо від того, що стоїш так близько від такої величі. Поривчастий вітер дме в обличчя, і я уявляю собі, як він котить туман понад самою землею. Вітер легко несеться з кручі, на яку я насилу деруся. За його рухом можна простежити навіть у місячному світлі за хвилями, що їх він здіймає на зів'ялій траві — єдиному, що росте на цій горі, крім моху. Десь хвилин за чотири я видобуваюсь на щось подібне до оглядового майданчика. Та це — тільки гребінь зовнішнього валу фортеці. А далі відразу зяє бездонна прірва, хоча передній схил тут досить положистий і ним можна спуститися, якщо бути обережним. Отож я спускаюся донизу, в темну, холодну западину, яка виявляється звивистою доріжкою, густо зарослою бур'яном і досить широкою навіть для візка; вона кривуляє, гублячись у темряві між валами. Близькість валів, що неприступні та громіздкі височать з обох боків, налягає важким тягарем. Тепер треба здиратися на другий вал, стрімкіший і ще вищий за перший. Простіше було б звернути вбік, як це колись зробили християни, зустрівши таку перешкоду, але, щоб дістатись досередини, треба лізти вгору. Фортеця, звичайно, має вхід, але він далеко, аж з протилежного боку валу. Мабуть, розумніше було б шукати легшого підступу до нього.

Однак, діставшись сюди, я мушу підніматися далі. Висохлі трави — сива борода гори — набігають хвилями до мого схиленого обличчя. Пожовклі вершечки різного зілля, вівсяниці, китника та пирію — гойдаються й шарпаються, ніби хтось смикає їх за прив'язані до коріння мотузочки. Кілька будяків посвистують під вітром; і навіть мох щось стиха шепоче, як тільки вітер війне з гори.

Раптом вітер перемінився; тепер він налітає зверху, з-поза іншої кручі, і я збагнув, що вже подолав вал другої лінії оборони. Нові пориви вітру видобувають згук з цього табору, чи то пак замку, граючи на ньому, як на арфі. Під таким шаленим вітрюганом важко встояти на ногах. Поглянувши вгору, помічаю, що небо ще дужче, ніж досі, заволокло хмарами, і тут за якусь хвилю серед несамовитого бурхання зовсім несподівано западає тиша і спокій. Я користаюся цим і боком з'їжджаю з другого схилу, та, коли досягаю його підніжжя, мені стає ясно, що це було тільки передгроззя. Невдовзі, саме тоді, як я стою на дні другого рову, повітря сколихується з такою силою, наче зітхає стомлений силач, знову беручись за вкрай виснажливу працю. Небо над валом починає випромінювати холодне фіолетове сяйво.

Вітер подужчав, змінивши напрямок, звернув з відкритої верховини у вузьку ущелину, шугнув межи схилами, несучи за собою густий дощ. За дощем вдаряє град; він розсипами залітає в ущелину, стрибає, стукотить, ляскає, відлітає рикошетом від похилих стін, створюючи суцільний мерехтливий безлад. Земляні боки ущелини, здається, тремтять під натиском зливи, хоча це дошкуляє їм не більше, ніж удари Тора велетові з Йотунленда. Поки гроза трохи не вщухне, годі й думати рухатись далі, і я влаштовуюсь за відрогом переднього схилу, там, де, можливо, дві тисячі років тому стояла барикада, і в отакий спосіб пересиджую негоду.

Чути, як буря з гуркотом обходить круг замку — десь з милю в діаметрі, — налітаючи через певні проміжки, мов піхотна колона на марші. Свого часу колона, напевно, проходила цим шляхом, а пізніше, в наш час, тут інколи можна побачити тільки колони з овець та корів, і про героїчні голоси минулого нагадує хіба що ревіння худоби та ще розмаїті вітри, які мчать над цими яругами.

Нарешті все довкола осяває блискавка, і від гуркоту, що, здається, зароджується внизу, в якихось підземних склепіннях, здригається увесь замок. Знову креше блискавка, яка, ніби в згоді з моїми думками про стародавнє воїнство, напрочуд схожа на мечі в запеклому герці. Вона має такий самий мідний відтінок, як і зброя, якою користувалися тут за стародавніх часів. Несподівані спалахи металічного полум'я серед мли й мороку нагадують раптову появу головного розпорядника, який розгортає карти, розсовує запони на картинах і малюнках, відмикає кабінети і геть усе змінює, виставляючи перед усіма знаряддя своєї науки, які досі зберігалися в пітьмі. Зараз уперше освітилися гострі обриси насипів та валів, які, безперечно, часто бували вкриті списами і мечами, поки їх господарі розв'язували сандалії, позіхали та потягалися на сонці. Також уперше на якусь мить завиднів трохи далі попереду справжній вхід, яким користувалися мешканці за тих давніх часів.

Там, де весь прохід, здається, перегороджено майже вертикальним фасадом, насипано земляні укріплення, що заходять одне за одне, мов нещільно сплетені пальці, і між ними можна пройти звивистою стежиною; таке хитре маскування збиває з пантелику необізнаного спостерігача. Але ця хитрість, навіть там, де вона й донині вистояла під руйнівним впливом часу, призначається тепер для нечисленних борсуків, кролів і зайців. Через цю браму виступали вранці воїни на бій з римськими легіонами за часів Веспасіана, декотрі вже не верталися назад, інші верталися надвечір, голосно хвалячись своїми звитягами. Але жодна сторінка, жоден камінь не зберіг їхньої слави.

Такої ночі слух робиться набагато гострішим. Ми майже чуємо вухом шум потоку років, які несуть від нас у безвість оті звитяги. Здається, й досі дивні оманливі згуки плинуть у повітрі від цієї площі біля брами, котра за давніх часів була, напевне, найбільш залюдненою частиною замку, де проводжали чи то зустрічали героїв та відзначали всі важливі події. Невтомна уява вгадує людські голоси, а якщо так, то це, напевно, відгомін балачок, які відбриніли щонайменше півтори тисячі років тому. Звук якогось справжнього руху десь неподалік відвертає увагу від оманливих марень про це місце.

Тепер, у спокійніших спалахах блискавиці, яка й далі, захоплюючи по півнеба, блимає майже без угаву, я помічаю невеличку купку землі, що потроху вищає. Спершу завбільшки з кулак, вона досягає розмірів капелюха, потім дещо осідає й залишається нерухомою. Цей горбик вивершив кріт, вибравши для своєї праці саме таку погоду, неначе якесь чуття підказало йому, що ніхто його в такий час не чіпатиме.