Перемінився чоловік

Новела
Переклад: Олександр Мокровольський

І

Той, кому випало незгірш дійових осіб цього оповідання знати їхню історію, живе під самою Горою (так називалася ця частина містечка), у старому добротному будинку, що вирізнявся з-поміж сусідських еркером на другому поверсі, звідки проглядалась уся Горішня вулиця в обох напрямках, і в західному, окрім усього іншого, можна було бачити Лорин дім, кінець Таун-авеню близенько, зовсім поруч (це там витівалися ті химерні штуки, про які далі мова), узвіз Порт-Бріді-роуд і поворот, що вів до кавалерійських казарм, де квартирував капітан. А глянеш, було, на схід із тієї вигідної башточки, і бачиш, як далеко, аж на долину тягнуться, маліючи, два ряди будинків, поки зливаються з дорогою. Біла стрічка дороги за чверть милі щезала за Греєвим мостом, щоб виринути далі незліченними сільськими поворотами, сором'язливими холодками та безлюдними узвозами — то нагору, то наниз хвилями, — і так цілих сто двадцять миль, аж поки вибігла до Гайд-Парку і гладенькою поверхнею лагідно стелилася під ноги клопіткому великому світові.

До вже згаданих казарм прибув нещодавно ***ський гусарський, новий у цій місцевості полк. Ще чи хто з городян устиг познайомитися з тими гусарами, а вже місто облетіла чутка, які то хвацькі хлопці та який у них чудовий оркестр. Чогось у місті давно не було кавалеристів, а коли й стояли там війська, то все якісь інші частини, отже всяк, навіть миршавий мебляр, що в нього одружені солдати брали напрокат столи й стільці, пишався, почувши новину про хвацькість отих гусарів.

У ті часи гусарські полки ще носили через ліве плече ту вабливу прикрасу — оздоблений лямівкою плащик, який вільно звисав позаду, неначе підбите крило птаха, і називалася та річ ментик, хоча самі гусари поміж себе казали на неї "заплічник". Просто диво, як той ментик додавав їм мальовничості в жіночих очах, та й, ніде правди діти, в очах чоловіків теж.

Городянин, який жив у будинку з еркером, майже цілоденно висиджував у тому закапелку — адже він був каліка, і час йому тягся нестерпно довго, коли він не цікавився постійно тим, що діялося надворі. Минув, може, тиждень після прибуття гусарів, і от якось до слуху долинув крик — то перегукувалися внизу на вулиці два школярі.

— Чи ти чув новину про гусарів? За ними ходить привид! Уже не один рік блукає за ними, і ніде нема їм спокою.

Полк із привидом! Це була новина хоч для кого — не тільки для каліки. І чоловік з еркера подумав, що, певне, в цьому гусарському полку є неабиякі зухи.

Якогось вечора йому довелося чаювати з капітаном Момбрі в одному товаристві, куди він прибув у кріслі на коліщатах, — це був один з тих небагатьох виходів, які йому дозволяв робити стан його здоров'я. Момбрі виявився вродливим чоловіком років двадцяти восьми чи тридцяти з привабливою лукавинкою в манерах, за яку його, напевне, обожнювали молоді красуні. Великі чорні очі, які осявали бліде обличчя, лукавством аж іскрилися, і такі вони були мінливі, що, мабуть, могли б незгірш і смутком чи задумою світитися, аби тільки він того захотів.

Стара глуха пані, що була там, взяла та й недовго думавши спитала капітана Момбрі:

— Що це ми чуємо? Кажуть, за вашим полком ходить привид!

Капітанове обличчя прибрало поважний, ба навіть сумний, заклопотаний вираз.

— Так, — відказав він, — це щира правда.

Молодші дами заусміхались, але, побачивши, який він серйозний, і собі споважніли.

— Справді? — перепитала стара пані.

— Так. Ми, звісно, намагаємось не дуже про це всім розказувати.

— Ні, ні, що ви! Але той привид — як же це?

— Ну, воно — так я його назву — ходить за нами. Хоч би де ми квартирували — у селі чи в місті, за кордоном чи вдома, — все одно.

— А чому, як ви думаєте?

— Гм, — капітан заговорив тихіше. — Мабуть, хтось із нашого полку вчинив колись давно якийсь злочин, — так ми гадаємо.

— Матінко! Як страшно, як дивно…

— Але, я ж кажу, ми про це не дуже…

— Ні, ні!

Коли гусар пішов, одна юна леді, якій уже давно язик свербів, не втерпіла, спитала, чи хто з городян бачив того привида.

Адвокатів син, який завжди знав найсвіжіші новини, сказав, що, хоча привида рідко хто бачив окрім самих гусарів, не один житель їхнього міста вже налякався, спостерігши ту прояву. Здебільшого являлася вона глупої ночі серед дерев, якими була густо обсаджена вулиця, що вела до казарм. Була мара футів десять на зріст, зуби її дрібно цокотіли, наче вишкірені зуби кістяка, і чути було, як скреготали стегнові кістки в суглобах.

У найтемніші ночі тієї зими щось відповідне цьому веселому описові не на жарт лякало декого боязкого, і цим ділом почала цікавитися поліція. Тоді мало-помалу ті з'яви порідшали, і хлопці з полку вдячно казали, що тільки в Кастербріджі відіткнули вони від привиддя, яке докучало їм роками.

Ця гра в привида була найневинніша з витівок, якими тішилися юні розумники, що жили біля центру містечка в замшілому будинку з червоної цегли, з літерами "W. D." і широкою стрілою на наріжному камені. Люди гомоніли про куди гірші забавки, пов'язані з коханням, вином, картами, парі, хоч, безперечно, і прибріхували при цьому — коли більше, коли менше. Що гусари, і капітан Момбрі в тому числі, принесли гіркі сльози багатьом дівчатам містечка й довколишніх сіл, про це й говорити годі, і то дарма, що розваги молодих чоловіків здавалися багато зухвалішими в цьому старосвітському куточку, аніж якби все те діялось у великому сучасному місті.

II

Регулярно раз на тиждень гусари виїжджали в маршовому порядку.

Якось вони верталися через містечко після одного такого походу, романтичні ментики лопотіли на лагідному південно-західному вітрі за плечима в кожного верхівця, і капітан Момбрі глянув угору на еркер. Він і той, хто сидів там за книжкою, кивнули один одному головою. Читач і його приятелька, що була з ним в еркері, невідривно стежили за гусарами, як ті їхали вулицею, але ось полк порівнявся з будинком, де жила Лора, і сама юна леді вийшла на балкон.

— Я чула, що вони заручені, — озвалася приятелька.

— Хто — Момбрі й Лора? Так швидко?

— Атож.

— Він ніколи не одружиться. Не одну дівчину згадують у зв'язку з його ім'ям. Жаль мені Лори.

— О, та жаліти й не треба. Вони чудова пара.

— Вона просто ще одна в нього.

— Вона ще одна, та не просто ще одна. Лора вже не раз обводила його кругом пальця. Вона-бо народжена для гри серцями і зуміла його ж хитрощами та його й перехитрувати. Як є в місті жінка, що свого не загубить і вийде за нього, то це вона, Лора.

Як виявилося згодом, це була правда. Такий був природний нахил у дівчини, що вона зразу серцем і душею перейнялася військовою романтикою, яка ввижалася їй в маршрутах і характерах тих солдатів, котрі трапили перед її очі.

Ще від раннього її дівоцтва жоден цивільний, хоч який багатонадійний, не міг здобути її увагу, коли поблизу опинявся хоч сякий-такий воїн. Може, й розташування дядькового будинку, де вона жила, — на розі Західної, біля самих казарм, — щоденне марширування, незмовкна сурма трохи не під самими її вікнами, а з другого боку ще й те, що вона не знала буденної дійсності військового життя і тому ідеалізувала його, — може, це все зміцнило вроджену її схильність вважати військових за єдино гідних бути обранцями жіночого серця.

Капітан Момбрі був типовим втіленням дівочих мрій. Того, за ким сохли, плакали довколишні дівчата, через кого страждали, на кого плели сіті, вона приборкала своїм розважливим поводженням. І не тільки тим тішилася Лора, що вийшла заміж, за кого сама хотіла, — вона ще й раділа, відчуваючи, як ненавидять її матері всіх дівчат округи.

Чоловік з еркера теж їздив у своєму кріслі на весілля — не як гість, бо на той час він був лише трохи знайомий з молодими, а більш тому, що церква була недалеко від його будинку; почасти з тієї причини, яка й багатьох інших спонукала прийти подивитися на церемонію: то була несвідома підозра, що хоч пара й здається щасливою, а проте все може ще й як бути інакше, і тієї можливості досить, щоб скрасити глядачеве гадання всякими втішними припущеннями. У ті дні йому випадала нагода зримувати гарного вірша — то він так і збував час, поки начеркав олівцем на чистій сторінці свого молитовника кілька рядків, які бережено тоді в таємниці, але тепер їх можна навести.

НА СКОРИЙ ШЛЮБ

(Тріолет)

Якби спинилась мить, на щастя двом,

Що тішать бистроплинне пожадання —

Серця навіки в'яжуть ланцюгом…

Якби спинилась мить. На щастя двом,

Хай світло дня нічним не стане сном,

Ні попелом блідим вогню палання.

Якби спинилась мить, на щастя двом,

Що тішать бистроплинне пожадання.

Однак, наче для того, щоб спростувати всі пророцтва, ця пара, здавалося, знайшла в шлюбі секрет, як увічнити п'янку радість залицяння, що принаймні з боку Момбрі почалося без серйозного наміру. На всю наступну зиму вони були найпопулярнішим подружжям у Кастербріджі й навколо нього, ба навіть у всьому Південному Уессексі. Де тільки, було, справляє бенкет в окрузі молода та весела родина, до якої можна з містечка над'їхати кіньми, там не обходилося без цієї меткої пари; серед жвавого кружляння на балу графства місіс Момбрі крутилася найжвавіш, і те саме було, коли доходило до неминучої події гарнізонно-міського життя — до самодіяльної вистави. Влаштовувалась вона звичайно заради тієї чи тієї прекрасної добродійності — байдуже якої, аби тільки була вистава, — і обоє, капітан Момбрі та його дружина, теж грали; власне, за взаємною згодою вони й організовували постановку. Отак, із сміхом, у безжурній метушні, жили вони всім і собі на втіху. Трохи барилося подружжя з оплатою векселів, та задля справедливості слід додати, що рано чи пізно вони віддавали всі свої борги.

III

Якоїсь-то неділі в каплиці, куди завжди ходили солдати, над кафедрою виткнулось незнайоме обличчя. То було обличчя нового священика. Він поклав на аналой не звичний усім зошит для проповідей, а всього-на-всього Біблію. Той, хто розповів про всі ці речі, не був на тій відправі, але він дізнався незабаром, що молодий священик неабияк здивував свою паству — завжди мішану, бо, хоч гусари й займали більшу частину приміщення, всі кутки були забиті цивільними, про яких і нині наймилосердніший оповідач сказав би, що не божа служба, а вояцтво принадило їх туди.

Тепер людям знайшлася ще одна причина пхатись у переповнену церкву.