Новела
Переклад: Олександр Мокровольський
I
Шлях, що веде на північ із Кастербріджа, у всі пори року нудний і пустельний, а вже про зиму то й казати нічого. Якийсь час він біжить поряд із Лонг-Еш-лейн, одноманітним путівцем, що ним їдеш милю й другу — і ні тобі села, ні хутора, і де то вже поворот. Кому трапиться мандрувати цією дорогою вперше і хто чи застарий, чи замолодий, чи ще з якої причини заслабкий для неї, але мусить протюпати її від початку до кінця, той, бува, каже собі, з тугою дивлячися вперед: "Ось виберуся на отой шпиль і вже тоді напевне побачу край Лонг-Еш-лейн!" Та вибереться подорожній і на шпиль, а немилосердний Лонг-Еш-лейн як тягся, так і тягнеться попереду.
Десь кілька років тому похмурого зимового вечора їхав цим путівцем один фермер. Фермерів приятель, молочар, їхав своїм конем поруч. За кілька кроків позаду трюхикав фермерів наймит. Всі троє сиділи на добрих кремезних конячках, а з доброю конячкою і Лонг-Еш-лейн веселіший, не те що пішому бідоласі.
Але фермер їхав собі й не дуже озивався до свого приятеля. Справа, що погнала його в цю дорогу, заполонила його цілком, бо то була таки важлива справа. Може, й не так дуже важлива з погляду інтересів усього суспільства, та коли б справжня вага діла була відповідна місцю, яке те діло посідає в серці людини, що береться за нього, то сьогоднішній клопіт фермера Чарлза Дартона нітрохи не поступався б клопотові королів.
Він був багатенький фермер. Його оборот, як то кажуть, сягав тридцяти тисяч фунтів на рік. Він мав багато тяглових коней, силу молочних корів та безліч овець. Проте досяг такого забезпечення не він сам, а його батько, чоловік зовсім іншого гатунку, ніж теперішній представник роду.
У Дартона-батька життя було націлене на одну мету; він мав застебнуту кишеню і примружені очі, сповнені гендлярської хитрості. В Дартоні-сипі ця торговельна хитринка перетворилася на чутливість, а суворість пропала; його можна було б назвати невеселим чоловіком, якби він не старався повсякчас потрапляти в тон своїм жвавим друзям, завжди співати тієї, що й вони. Людина споглядальної вдачі, він потурав своїй душі, в якій мирно жили і спогади, й надії. Тож і не дивно, що відтоді, коли батьківська ферма перейшла до його рук, і до теперішніх своїх тридцяти двох років він ані побагатшав, ані збіднів, і такий стан задовольняв його скромну, позбавлену розмаху натуру: адже він мав усе, чого бажав. Мета його сьогоднішньої вечірньої подорожі теж свідчила про те, що він не надто ревно турбувався за власну особу.
Товариство їхало повільним, обережним тюпцем, як і годилося їхати поночі, та ще поганою дорогою, і голова фермера Дартона трохи неромантично сіпалася вгору-вниз на тлі неба; його друг Джафет Джонс повторював ті рухи з більшим завзяттям і силою, а вже того передражнював хлопець, що їхав за ними і з них трьох у сідлі сидів найгірше. З обох боків у того хлопця теліпалося щось біле і знай билося об нього, від чого постава його здавалася ще недоладнішою. Придивившись ближче, можна було розрізнити два відкриті очеретяні кошики: в одному лежав індик, а в другому — кілька пляшок вина.
— Чи ти готовий зустріти свою долю, як личить чоловікові, сусідо? — спитав Джонс, порушивши мовчанку, що тривала, поки мимо пропливло двадцять п'ять дерев живоплоту.
Містер Дартон промурмотів, тихо засміявшись:
— Еге, хай так — це моя доля! Чи повіситись, чи оженитись — усе буде так, як тобі судилось.
І вони знов замовкли.
Темряві швидко гусла, аж видно було, як вона час від часу спадає на землю, наче птаха крилом махнула. Водночас і повітря ставало не таке прозоре. Ніч принесла з собою туман — неприємний, але йому не проникнути крізь їхню одежу. Вони були селяни — народились і виросли, можна сказати, в полі, на чотирьох вітрах; тож туман їм, як і пітьма, хіба заважав бачити, а про вогкість було їм байдуже.
Вони мандрували в такому напрямку, де не було жвавого руху: адже метою Дартонової подорожі було старосвітське село — котрийсь із Гінтоків (там є кілька сіл, що так називаються, тільки до назви додається той чи той прикметник для розрізнення), де люди роблять найкращий сидр на весь Уессекс і де гнойовища тхнуть яблучними вичавками, а не стаєнним гноєм, як по інших селах. Путівець був подекуди такий вузький, що гілки ведмежини, які, ніби вудки рибалок над річкою, перевисали над дорогою, чіплялися за капелюхи й розчісували баки нашим мандрівцям. А колись же цей занедбаний путівець був битим шляхом для підданих королеви Єлизавети, тут у давнину гарцювали кавалькади. Тоді він був національною артерією, та дні його давно відгомоніли, забулася навіки його слава.
— Я надумався взяти її, — розміреним, співучим, упевненим голосом, який так добре розкривав його вдачу, знову заговорив Дартон, озираючись водночас, чи хлопець не надто близько, — не тільки тому, що вона мені подобається, а й тому, що на краще мені годі сподіватись, навіть як підходити до справи суто практично. Може, й правда, що я міг би пошукати десь вище, хоча все це такі дурниці. Нагорі я вже нашукався. "Не хочу більше панянок", — сказав я… ти знаєш коли. Саллі гарненька, самостійна, проста вдачею, не строїть із себе казна-чого і мене матиме за вищого від себе, так само як я мав… сам знаєш кого.
— Овва! — озвався Джонс. — А я б не назвав Саллі Голл простою. По-перше, жодна Саллі не буває проста, а по-друге, коли яка й буває проста, то тільки не ця. Не годиться так називати жінку, Чарлзе. Мені, твоєму найліпшому товаришеві, це слово — як крижана вода. Це ж наче хвалити виставу, кажучи, що в ній нема ні вбивства, ні інтриг, ні будь-чого лихого, коли саме за це ти й заплатив свої півкрони.
— Ну, то й думай собі так на здоров'ячко. А я міркую інакше.
І, перемінивши філософську тему на ділову, Дартон висловив надію, що згадана Саллі одержала ту річ, з якою він уранці послав до неї носія.
Джонс поцікавився, що ж то воно було.
— Сукня, — сказав Дартон. — Не так щоб весільна, хоча Саллі, як забажає, то зможе й на весілля її вдягти. Вона не так показна, як практична — для зими хороша.
— Чудово, — мовив Джонс. — Практична — це мудре слово для жениха. Хвалю тебе, Чарлзе.
— Бо, — розмірковував Дартон, — нащо жінці вбиратися, мов якій циркачці, тільки тому, що в неї має відбутись найповажніша подія в житті, окрім хіба смерті.
— А й справді, нащо? Але, здається мені, вона так хоче, та й усе, — мовив молочар Джонс.
Дартон тільки гмукнув у відповідь.
Путівець, яким вони їхали, кілька миль тягся майже прямо, але далі завертав і, непевно позвивавшись трохи, розділявся на дві доріжки. Вночі польові дороги часто виказують свої незручності, яких за дня не помічаєш, і хоч Дартон їздив уже цим шляхом, та не так часто, і до Саллі він залицявся тоді, коли дівчина жила у своєї рідні, недалечко від нього. Він ніяк не міг пригадати, щоб бачив на цьому місці дві такі однаковісінькі з виду дороги. Джонс проїхав ще кілька кроків далі.
— Не Журися, синку! — гукнув він. — Ось тут дороговказ. Іноку, ану вилізь на стовп та скажи нам, куди їхати.
Хлопець зліз на землю і стрибнув у живопліт, де під деревом стояв дороговказ.
— Та зніми з себе кошика, бо пляшки мені поб'єш! — крикнув Дартон, побачивши, як парубок подерся на стовп із кошиком й усім, що в них.
— Чи була коли дурніша голова на світі? — зчудувався Джонс. — Стривай, пришелепуватий Нокі, я сам полізу.
Він сплигнув з коня і, попихкотівши добряче, таки видерся на стовп, де запалив сірника і став водити світлом уздовж дощечки, а хлопець стояв, витріщившись на те видовище.
— Вже двадцять років я терплю всякі прикрощі, як покірна овечка! — сказав Джафет. — Але присягаюся — тут не обійшлося без нечистого.
І, кинувши сірника, він зісковзнув на землю.
— В чім річ? — спитав Дартон.
— Ані літери, чи християнської, чи поганської, щоб указала нам шлях хоч би до пекла — хай Всевишній дарує мені ці гріховні слова! Чи мохом поріс той напис, чи цвіль його покрила, а чи, може, ми заїхали в край, де люди забули мистецтво письма, і нам треба було взяти з собою компас, як Христофорові Колумбу?
— Їдьмо тією, котра пряміша, — незворушно запропонував Дартон. — Я б уже радий добутися на місце, бо таки тяжко їхати верхи. Аби знаття, краще б я запріг однокінку.
— І я б радий, сер, — озвався Інок. — Ці ремені просто ріжуть мені плечі. Як ще далеко до хати вашої пані, хазяїне, то я скоро попрошу дозволу перекласти половину цього добра в моє черево, хи-хи!
— Ти не будь таким радикалом-реформістом, Іноку, — суворо сказав Джонс. — Ану, давай сюди індика.
Молочар забрав кошика з індиком, і вони звернули на правий путівець, який брався на шпиль, а лівий розтав десь у пітьмі, в'ючись попід живоплотом. Цокотіння кінських копит помалу стихло нагорі, а глузливий дороговказ так і стояв собі, підставляючи свої несписані дощечки прохолодному вітерцю, що доносив із ліска якесь хропіння, ніби там спав велетень Скримір.
II
Ліворуч, за три милі від мандрівців, над шляхом, яким вони не поїхали, здіймався старий кам'яний будинок із вузькими вікнами та непомірно великими димарями. Стояв він на пагорбі, під яким тяглася головна вулиця Великого Гінтока, а просто перед будинком ріс крислатий явір, оголене коріння якого правило за вигідні східці, що вели від самого шляху до чільних дверей. Через таке розташування і дали будинкові назвисько, хоч і не дуже виразне — Белебень. Ярдів за сорок дзюркотів струмок — невеликий, але гомінкий. На задвірку був корівник, куди вози й худоба діставалися доріжкою збоку. Оце стільки можна було розгледіти в тій садибі, стоячи надворі о цій присмерковій порі.
Зате всередині було добре видно, бо там світилося стільки свічок, скільки чуток ходило в Гінтоку. Біля тюдорівського каміна, майже закритого блакитним ажурним екраном, сиділи дві жінки — мати з дочкою, місіс Голл і Саллі, — адже того куточка світу ще не зачепив похід культури, що затаврував, як вульгарну, таку видозміну імені Сара. Воно належало тій самій дівчині, заради якої містер Дартон хотів наступного дня покласти край своєму парубоцтву.
Мати втратила супутника життя вже так давно, що знаків жалоби не помітно було ні на її лиці, ні у вбранні.