Жінка з уявою

Новела
Переклад: Богдан Кузяк

Коли Вільям Марчмілл владнав нарешті справу з житлом на відомому морському курорті у Верхньому Уессексі, то повернувся в готель по дружину. Вона саме гуляла з дітьми на березі, і Марчмілл рушив у той бік, куди йому показав ще досить молодецький швейцар.

— Господи, куди ви зайшли! Мені аж дух спирає, — трохи невдоволено мовив Марчмілл, наздогнавши дружину, яка повільно йшла і читала; троє дітей з нянькою йшли трохи попереду.

Місіс Марчмілл пробудилася від мрій, навіяних книжкою.

— Авжеж, — сказала вона, — ти затримався, а нам набридло нидіти в цьому жахливому готелі. Але, пробач, я тобі для чогось потрібна, Вілле?

— Звичайно. Я добряче натомився, поки знайшов щось більш-менш пристойне. Коли подивишся зблизька на ті прохолодні й зручні квартири, про які стільки чуєш, то виявляється, що насправді вони задушливі й страшенно незатишні. Може б, і ти глянула на те, що я підшукав? Чи воно підійде нам? Щоб просторо, то не дуже, але навряд чи ми знайдемо тут щось краще. В місті повно курортників.

Залишивши дітей і няньку гуляти й далі, подружжя пішло назад.

Це була дібрана пара і віком, і зовнішністю, обоє були задоволені сімейним життям, та вдачею вони різнилися, а зрідка не співпадали і їхні погляди. Він — досить урівноважений, навіть флегматичний, а вона — дещо збуджена й запальна, а щодо їхніх смаків і уподобань, цих дрібних, хоча й досить суттєвих деталей, то тут годі було знайти якийсь спільний знаменник. Марчмілл вважав уподобання і нахили своєї дружини дещо нерозважливими, а вона його — корисливими й егоїстичними. Чоловік виробляв зброю в одному з квітучих міст на півночі і був завжди поглинутий своєю роботою. А дружину найкраще було б схарактеризувати вишуканим висловом: шанувальниця муз. Це була істота вразлива, життєрадісна. Вона свідомо не цікавилася деталями чоловічого ремесла, бо їй відразу спадало на думку, що те ремесло має на меті знищувати все живе. Вона заспокоювалася лише тоді, коли перекопувала себе, що хоч якась частина його зброї призначалася проти жахливих паразитів і хижаків, так само безжалісних до нижчих видів, як і люди до собі подібних.

Вона ніколи не розглядала його роботу як щось таке, що могло вплинути на одруження з ним. Справді, прагнення будь-що влаштувати своє життя — основа доброчесності, що її навчають усі люблячі матері, — змушувала її взагалі не думати про це, поки вона не одружилася з Вільямом, не провела з ним медовий місяць і не досягла пори сумнівів. А тоді, як людина, що в темряві наштовхнулася на якусь річ, зацікавилася, що це таке, почала в думці оцінювати ту річ: незвичайна вона чи буденна, з золота вона, срібла чи свинцю, принесе їй шкоду чи користь, має чи не має для неї якесь значення.

Вона не дійшла якогось певного висновку і відтоді тільки те й робила, що бідкалася, який її чоловік обмежений та не досить витончений, жаліла себе й переносила свої переживання в світ уяви, марень, нічних зітхань, на які, певно, чи й звернув би увагу Вільям, якби навіть і довідався про них.

Дружина була маленькою, граційною, тендітною, з легкими, невимушеними рухами, з тією напрочуд вражаючою іскоркою в очах, що так виділяла людей Еллиного складу й так часто була причиною серцевих приступів професорових друзів, а іноді і її власних сердечних мук. Її чоловік — високий, довгобразий, з каштановою борідкою й замисленим поглядом — був, слід відзначити, завжди добрим і терплячим до неї. Він говорив стереотипними фразами, був цілком задоволений земними справами, при яких виробництво зброї було необхідністю.

Подружжя нарешті прийшло до потрібного будинку, що стояв на терасі фасадом до моря. Перед ним росли вічнозелені дерева, що захищали дім від солоних бризок і вітру. До ганку вели кам'яні сходи. Будинок мав свій номер, але, оскільки був більший від решти будівель, власниця називала його коберзьким, а всі інші — тринадцятим або парадним. Будинок стояв на осонні й мав дуже веселий вигляд, хоч узимку треба було закладати двері мішками з піском, а замкову щілину щільно затикати від вітру та дощу, які так обшмагали стіни.

Власниця будинку вже чекала на них. Вона зустріла їх біля входу й показала кімнати, принагідно розповіла, що вона вдова доброго фахівця й залишилася ні з чим після його раптової смерті, не переставала на всі лади розхвалювати вигоди квартири.

Місіс Марчмілл відзначила, що і місце, і сам будинок їй подобаються, але помешкання надто маленьке, і це може викликати певні незручності; хіба що можна буде найняти всі кімнати.

Власниця будинку замислилась, потім щиро зізналася: їй би дуже хотілося, щоб вони поселилися в неї. Але, на жаль, у двох кімнатах постійно жив квартирант, який хоч і не платив сезонної ціни, зате постійно наймав ці кімнати. Це чудовий молодик, він не завдає їй ніякої мороки, і вона не хотіла б просити його вибратися на місяць, якщо навіть вони й добре їй заплатять.

— Зрештою, — додала вона, — може, він сам запропонує її вам на цей час?

Та вони не хотіли про це й слухати і повернулися в готель, щоб потім шукати іншої квартири. Але не встигли ще й випити чаю, як зайшла власниця будинку й сказала, що її пожилець виявився настільки люб'язний, що запропонував віддати їм свої кімнати на три-чотири тижні, щоб їм не треба було шукати через нього якогось іншого притулку.

— Це дуже чемно з його боку, але ми не хочемо завдавати йому клопоту, — заперечив Марчмілл.

— Ні, ви не завдасте йому клопоту, запевняю вас! — палко вигукнула хазяйка. — Бачте, він не схожий на інших молодих людей — мрійливий, самотній, якийсь меланхолійний. Він любить тут жити, коли в двері дме південно-західний вітер, а навколо зовсім безлюдно, а не так, як оце зараз, у сезон. Тим часом він поживе на маленькому острові, що навпроти, — от і зміна якась для нього буде.

Отож вона сподівається, що подружжя оселиться в неї. І справді, вже наступного дня Марчмілли зайняли будинок, що цілком їх влаштовував. Після сніданку містер Марчмілл пройшовся до молу, а місіс Марчмілл, відіславши дітей на берег моря, влаштовувалася остаточно: розкладала речі, знайомилася з дзеркальною шафою.

Маленька бічна кімната, в якій досі мешкав одинак, була обставлена дещо не так, як інші. Пошарпані книжки, скоріш масові, піж рідкісні, були звалені по кутках, що свідчило про своєрідний смак їхнього господаря. Здавалося, він був певний, що вони нікого навіть трохи не зацікавлять. Хазяйка стояла на порозі, щоб відразу прибрати все, що не сподобалося б місіс Марчмілл.

— Це буде моя кімната! — заявила нова квартирантка, — бо я люблю книги. До речі, у вашого пожильця їх досить багато. Гадаю, він не заперечуватиме, якщо я почитаю деякі з них, місіс Гупер?

— О ні, пані, звичайно, ні. Так, їх у нього справді чимало. Адже він займається літературною діяльністю. Він поет. Так, справді поет. Має якісь прибутки, але не аж такі, щоб жити на широку ногу, навіть якби й хотів цього.

— Поет? От цього я вже не сподівалася! — Місіс Марчмілл розкрила одну з книжок і на титульній сторінці прочитала його прізвище. — Господи! — вигукнула вона. — Та я ж добре його знаю! І самого Роберта Трева, і його вірші! Оце добре — жити в його кімнаті, змусивши його самого вибратися звідси!

Через кілька хвилин, вже на самоті, Елла з захопленим подивом думала про Роберта Трева. Її власне життя може пояснити це зацікавлення. Єдина донька письменника, вона останнім часом почала писати вірші, прагнучи тим самим дати вихід почуттям, придушеним щоденним домашнім господарством та вихованням дітей своїх та свого пересічного чоловіка. Ці вірші, підписані чоловічим псевдонімом, друкувалися в кількох малопомітних, а двічі навіть у товстих журналах. В одному з цих останніх на сторінці, де дрібним шрифтом внизу містився її вірш, вгорі було надруковано кілька віршів на ту ж тему, написаних оцим самим Робертом Тревом. Очевидно, їх обох вразив і надихнув на вірші трагічний випадок, про який писалося в газетах. Редактор відзначив цей збіг і додав, що довершеність віршів обох поетів спонукала його помістити їх разом.

Після того Елла, чи то Джон Айві, з шанобливою увагою стежила за появою кожного вірша Роберта Трева, котрий, з чоловічою безпосередністю в питаннях статі, і гадки не мав ховатися під жіночий псевдонім. Можна з певністю сказати, що місіс Марчмілл цілком влаштовувало чинити якраз навпаки, бо вважала, що ніхто не повірив би в її щирі поривання, якби з'ясувалося, що автор тих сентиментальних віршів — дружина багатого промисловця зброї, мати трьох дітей.

Вірші Трева відрізнялися від віршів звичайних поетів: вони були більш пристрасні, ніж змістовні, більш насичені, ніж довершені. Не будучи символістом чи декадентом, він був песимістом настільки, наскільки дозволяла йому вдача, коли навіть серед найгірших обставин людина почуває себе цілком добре. Він не дуже дбав про довершеність форми й рими, не кажучи вже про зміст, і часом, коли почуття випереджали його майстерність, плутав сонети з довільною римою часів королеви Єлизавети, що міг помітити перший-ліпший рецензент.

Досить часто Елла Марчмілл з тужливою і безнадійною заздрістю зверталася до віршів суперника, які набагато переважали її недолугі рядки. Вона намагалась наслідувати його, та, будучи неспроможною досягти його рівня, впадала в глибоку розпуку. Так минав місяць за місяцем, аж поки серед надрукованих книжок вона не побачила й збірку поезій Трева. Книжка мала певний успіх, її добре купували, і це цілком оплатило витрати на її видання.

Поетів успіх наштовхнув Джона Айві на думку укласти й будь-що видати власну збірку, додавши до тих небагатьох віршів, що на той час побачили світ, переважну більшість ненадрукованих. Це коштувало чималих грошей, та лише декілька рецензентів помітили ту сіреньку книжку; ніхто її не згадував, ніхто не купував, і вже невдовзі вона сконала — якщо й взагалі жила доти.

Тим часом думки поетеси повернули на інше, бо якраз виявилося, що вона чекає третьої дитини. І крах її поетичного злету менше відбився на ній, ніж міг би, якби не домашні клопоти. Чоловік оплатив і лікарняний рахунок, і книжку, і цим до певного часу все обмежилося. Та, хоч Елла й не була поетом століття, вона виділялася серед загалу.