Скрипаль-чаклун

Новела
Переклад: Павло Зернецький

— Що ж до виставок — всесвітніх чи ще яких там, — почав старий добродій, — то я й кроку б не ступив, щоб побачити хоч би й десяток нинішніх. Єдина виставка, що справила на мене сяке-таке враження, була найперша, прародителька їх усіх, давно вже забута — Велика виставка 1851 року у Гайд-Парку, в Лондоні. Ніхто з молодшого покоління і уявити не може того почуття новизни, що збудила вона в нас, тих, хто був тоді в розквіті сил. Дійшло до того, що епітет "виставочний" став ознакою найкращої якості. З'явились "виставочні" капелюхи, "виставочні" ремені для направляння бритв, "виставочні" годинники. Говорили навіть про "виставочну" погоду, "виставочний" настрій, "виставочних" дівчат, дітей, дружин — деякий час, звичайно.

Для Південного Уессексу той рік був з багатьох поглядів незвичайною хронологічною межею, по якій на наших очах ніби пройшла розколина в часі. Як на геологічному зсуві, ми побачили раптове поєднання старовинного і нового в найтіснішому контакті; такого, мабуть, не бувало в цих краях з часів норманського завоювання.

Це зауваження врешті привело нас до розмови про тих різноманітних людей, лагідних та простих, що жили і рухались тоді в мирному неширокому околі нашого життя, зокрема про трьох із них, чия химерна життєва історія була дивним чином пов'язана з цією виставкою — більше, ніж у будь-кого з жителів цього забутого куточка, Стіклфорда, Мелстока та Егдона. Найяскравішою постаттю серед них був Уот Олламур (коли це його справжнє ім'я), добре знайомий усім нашим старожилам.

Казали, він подобався жінкам, ще й дуже — принаймні зовнішністю. Чоловікам він був неприємний, а декому, може, навіть гидкий. Музйка, чепурун, компанійський чолов'яга; ветеринар за освітою, він оселився у Мелстоку, приїхавши хтозна-звідки, хоча деякі люди казали, що вперше він з'явився тут як скрипаль мандрівного театру на Грінхілському ярмарку.

Чимало достойних поселян заздрили, що він має таку владу над недосвідченими дівчатами, — часом здавалося, наче в тій владі є щось чаклунське. Непоганий на вроду, хоч і не англійського типу, Уот мав смугляве обличчя; його розкішне темне волосся було якесь липке, а він ще й мастив його якоюсь таємничою помадою, і тому, коли він приходив на вечірку, щойно намастившись нею, від нього пахло полином і оливою. Інколи він накручував кучері, що облямовували його голову у два майже горизонтальні ряди. Оскільки ті кучері часом зовсім зникали, було ясно, що вона аж ніяк не природного походження. Ті дівчата, чия любов до нього вже обернулась на ненависть, дали йому прізвисько Кучма через те пишне волосся, що сягало йому аж до пліч, і його звали так дедалі частіше й частіше.

Мабуть, свої чари він значною мірою завдячував скрипці, і, по правді кажучи, в його грі було щось вельми незвичайне й зворушливе, як ото часом у казаннях мандрівного проповідника. Та гра відразу навіювала думку, що тільки лінощі та нехіть до постійних вправ перешкодили Кучмі стати другим Паганіні.

Граючи, він завжди заплющував очі; ноти були йому непотрібні, і скрипка в його руках виспівувала такі жалібні мотиви, яких ще зроду не чув простий селянин. Вона промовляла таким ніжним людським голосом, що міг би розчулити й стовп. Він міг примусити будь-яку дитину у парафії, хоч трохи чутливу до музики, розревтися майже відразу, просто награючи якийсь із старовинних танців, що їх він тільки й визнавав, — сільських джиг, рилів та "улюблених квікстепів" минулого сторіччя, спотворені відголоски яких і нині зринають безіменними привидами в новітніх кадрилях та галопах, де їх упізнають лише музиканти або ті нечисленні старі люди, що замолоду зустрічалися з такими, як Уот Олламур.

Його час настав уже після старого мелстокського церковного оркестру, в якому грали Дьюї, Мейл та інші; так, він з'явився на обрії лиш тоді, коли ці відомі в усьому краї музиканти скінчили свою кар'єру. Щиро віддані ретельності, вони зневажали новакову манеру виконання. Тіофілес Дьюї (молодший брат Рубена-возія), частенько примовляв, що в Кучмпній грі нема "смаку", пема ніякої солідності — саме фантазування. І, мабуть-таки, це була правда. У всякому разі, Кучма зроду не зіграв жодної ноти церковної музики і жодного разу не сидів на хорах мелстокської церкви, де інші багато сотень разів статечно вигравали псалми та хорали; він, здається, навіть не переступав порога храму божого. Всі мелодії його репертуару були "від лукавого". "Хіба він може виконати як слід "Сотий хорал"? Або заграти на мідному серпенті?" — любив казати возій. (У Мелстоку вважали, що грати на мідному серпенті найважче).

Інколи Кучма міг викликати сльози і в дорослих, особливо в чутливих жінок з ніжною душею. Якраз така була Керлайн Еспент. Хоч вона була вже засватана до знайомства з Олламуром, його облесливі мелодії вражали її найдужче, пробуджували в ній неспокій, ба навіть біль і тяжкі страждання. Вона була гарненька, приваблива дівчина з трохи безвольним ротом; подруги вважали її трохи сварливою. Тоді вона жила не в Мелстоку, де оселився Кучма, а за кілька миль, у Стіклфорді, нижче по річці.

Як і дe вона вперше зустрілася з ним та почула його гру на скрипці, точно не відомо, але ходили чутки, що це знайомство почалось чи розквітло одного весняного ранку, коли, проходячи по нижньому Мелстоку, Керлайн зупинилась на містку біля його дому, щоб перепочити, і млосно схилилася на поруччя. Кучма стояв на порозі і, за звичкою, плів підступне павутиння шістнадцятих та тридцять других із струни "ре" своєї скрипки на втіху перехожим та сміявся зі сліз, що котилися по щоках дітлахів, які обступили його. Керлайн удавала, ніби її захопило дзюрчання струмка під арками мосту, але насправді вона слухала його, і він це знав. Невдовзі її серце сповнив біль і водночас невтримне бажання поринути у вир нескінченного танцю. Щоб побороти ці чари, вона вирішила піти далі, хоча їй довелось би пройти повз скрипаля. Нишком глянувши на нього, вона з полегкістю побачила, що його очі заплющені, — так захопився він грою, — і сміливіше рушила далі. Та, чим ближче підходила вона до нього, тим боязкіші ставали її кроки, тим більше хода її підпадала під ритм його мелодії, аж поки майже обернулась у танець. Минаючи скрипаля, вона позирнула на нього і з жахом побачила, що одне його око розплющене і він розглядає її, посміюючись із її хвилювання. Вона вже відійшла далеченько, а все ніби пританцьовувала мимохіть і ніяк не могла цього стримати. Ще довго була Керлайн у владі тих дивних чарів.

Від того дня, якщо десь поблизу малися бути танці, на які вона могла дістати запрошення і на яких грав Кучма Олламур, Керлайн неодмінно приходила, хоча йти інколи доводилося кілька миль; бо Кучма не часто грав у Стіклфорді.

Інші вияви його впливу на неї були досить дивні, і пояснити їх зміг би тільки психіатр. Бувало, ввечері, коли смеркне, Керлайн сиділа вдома в оселі свого батька, парафіяльного писаря, що стояла на головній стіклфордській вулиці, по якій проходив шлях із Нижнього Мелстока до Морфорда, що лежав на п'ять миль далі на схід. І враз без будь-якої причини серед розмови з батьком, матір'ю, сестрою та женихом, який і далі упадав коло неї, не знаючи про її захоплення Кучмою, вона раптом схоплювалася зі свого місця в кутку біля каміна, ніби від електричного удару, високо підскакувала, наче в конвульсіях, заливалася слізьми і заспокоювалася не раніш як через півгодини. Батько, знаючи її схильність до істерії, дуже непокоївся цією вадою найменшої дочки і боявся, чи це не падуча в неї. Але її сестра Джулія була іншої думки. Вона здогадалася, в чому причина. Лише надзвичайно чуткі вуха могли за мить до того нападу розчути крізь димохід каміна чоловічу ходу на шляху. От саме ті кроки, яких дожидала Керлайн, і викликали в неї хворобливий напад. То йшов вулицею Кучма Олламур, і дівчина це добре знала; але прямував він не до неї, а до іншої, своєї жаданої, яка жила у Морфорді, дві милі звідти. Один, тільки один-однісінький раз вона прохопилася словом, коли, на лихо, поруч була Джулія. "Ой-йо-йой, — заголосила Керлайн. — Він іде до неї, а не до мене!"

Треба сказати правду — скрипаль спочатку не думав багато про цю вразливу дівчину і майже не розмовляв з нею. Але незабаром він розгадав її таємницю і не міг устояти перед спокусою трошки побавитись її надто чутливим серцем перед серйознішою грою у Морфорді. Їхні таємні зустрічі були відомі у Стіклфорді лише Джулії та Недові Гіпкрофту, нареченому Керлайн. Батько не схвалював її холодного ставлення до Неда, а сестра ще вірила, що Керлайн здолає що пристрасть до чоловіка, про якого мало що було відомо. Але кінець кінцем мужній і щиросердий Едвард відчув, що в нього, по суті, не лишається надії. Він був поважний ремісник і мав суспільне становище куди завидніше, ніж Кучма, який тільки називався ветеринаром; проте, коли Нед, перше ніж розпрощатися з нею, відверто спитав її, чи вийде вона за нього, він був майже певен, що дістане відмову. Так і сталося.

Марно і батько, і сестра стояли за нього: він не вмів грати на скрипці так, як Кучма, що висотував вам душу з тіла, наче павук павутинку, аж поки вас поймала така кволість, що ви хотіли до чогось пригорнутись. Справді, Гіпкрофт не мав і крихти музичного хисту, він не міг проспівати й двох нот, не те що їх зіграти.

"Ні", яке він сподівався почути й почув від неї, незважаючи на минулий успіх, підштовхнуло Неда шукати в житті інших успіхів. Вимовлене воно було таким сумним і благальним тоном, що він вирішив надалі вже не докучати їй умовляннями і не псувати їй настрою своїм виглядом: хай вона не бачить його навіть здаля. Тому він покинув містечко і подався, звичайно, до Лондона.

Залізниця до Південного Уессексу тоді вже будувалась, але поїзди по ній ще не ходили, отож Гіпкрофт дістався до столиці лиш після шестиденної мандрівки пішки, як робили це чимало добрих людей до нього. Він був одним з останніх ремісників, які подорожували до великих осередків праці цим нині вже забутим способом, таким звичним з незапам'ятних часів.

В Лондоні він знайшов собі роботу за фахом. Йому пощастило, та й показав він себе з самого початку старанним і роботящим, а тому наступні чотири роки ні разу не лишався без роботи.