Новела
Переклад: Олександр Мокровольський
Розповідь старого лікаря
Швидше розум і розсудливість, аніж щирі почуття спонукали лорда Аплепдтауерса домагатися її руки і серця. Хто й знав, коли у нього зародилася ця думка чи звідки взялася у нього певність, що він таки доможеться свого, адже дівчина не приховувала своєї неприязні до нього. Можливо, це сталося відразу після першої важливої події в її житті, про яку я тут збираюся розповісти. Вже в дев'ятнадцять років, коли почуття переважають над розсудливістю, лорд відзначався цілком сформованою впертою і цинічною вдачею; то була не тільки родинна риса всіх Аплендтауерсів, а й наслідок тої шаноби, яку виявляли до нього жителі графства, яке він успадкував ще зовсім дитиною, і завдяки чому він швидко змужнів, так і не зазнавши хлоп'ячих радощів. Йому тільки-но виповнилось дванадцять, як після курсу лікувальних ванн батько його, четвертий граф Аплендтауерс, раптом помер.
І все ж родинна вдача мала неабиякий вплив на увесь хід подій. Впертість була спадковою рисою цього роду, яка слугувала, бувало, добру, а бувало, й злу.
Маєтки обох родин були на відстані близько десяти миль один від одного, і дорога, що їх зв'язувала, проходила вздовж тоді щойно прокладеного, а тепер вже добре в'їждженого шляху від Хевенпула та Варнборна до Мелчестера, шляху, що був лише залишком колись відомого Великого Західного шляху, який, може, ще й тепер, як і сто років тому, є чи не найкращим брукованим шляхом в Англії.
Будинок графа, як і будинок його сусіда, Барбариного батька, стояв осторонь Великого шляху і був зв'язаний з ним невеликою, з милю, під'їзною алеєю, в кіпці якої примостився будиночок сторожа. Саме цим шляхом одного різдвяного вечора, років за двадцять до кінця минулого століття, їхав молодий граф на бал до Чіне Менора, маєтку Барбари та її батьків, сера Джона та леді Гребе. Сер Джон отримав титул баронета наприкінці громадянської війни, і земель мав більше від самого лорда Аплепдтауерса; окрім помістя Чіне, у нього були ще землі неподалік, в Кокдене, а також не менш вдало розташовані чудові землі в інших приходах, зокрема в Варнборні і його околицях. Саме тоді Барбарі сповнилось сімнадцять років, і лорд Аплендтауерс скористався цим першим балом для того, щоб спробувати добитися її прихильності — про це, бог свідок, варто було потурбуватися.
Кажуть, що того дня у лорда Аплепдтауерса обідав його близький приятель — один з Дренкхардсів — і, ніби щоб похвалитися, лорд розповів гостю про своє таємне захоплення.
— Вам, звичайно, ніколи її не добитися! — мовив приятель на прощання. — Вона ніколи не покохає вашу світлість, а якщо ви маєте на увазі одруження з розрахунку, то корисливості у неї не більше, ніж у пташки.
— Побачимо, — нетерпляче відказав лорд Аплендтауерс.
Він, без сумніву, думав про приятелеве віщування, їдучи в колясці Великим шляхом, і сонце, що сідало за небосхил праворуч, освітлювало його наче вирізьблений профіль, незворушність якого могла б переконати приятеля, що графський намір непохитний. Він доїхав до самотнього придорожнього шинку, що його називали "Лорнтон Інн", місця, де завжди, вирушаючи на полювання, збиралися відважні йомени, і якби він був трохи уважніший, то міг би помітити якусь пошарпану поштову карету, що стояла перед будинком. Та він, не зупиняючись, поминув її, а за півгодини й невелике містечко Варнборн. Іще якась миля від містечка — і ось уже будинок, куди його запросили.
На ті часи то була велична будівля, а вірніше, кілька будівель укупі, споруда, не менша за будинок самого графа, хоча й більш безладна. Одне крило її було вимуруване в дуже старовинному стилі, з високими коминами, які височіли над стінами, як башти; з величезною кухнею, де, як розповідають, колись готувався сніданок для самого Джона Гонта, герцога Ланкастерського. Граф ще й у двір не в'їхав, як почув звуки рогів і кларнетів, без яких не обходилось тоді жодне подібне свято.
Коли він зайшов до великої зали, де леді Гребе щойно розпочала танці менуетом, — як то годиться за звичаєм, рівно о сьомій годині, — його зустріли гостинно, належно до сану, і граф почав оглядатися, шукаючи Барбару. Вона не танцювала і, здавалось, була чимось заклопотана — ніби чекала на нього. Барбара тоді була лагідною вродливою дівчиною, яка ніколи ні про кого не говорила погано і ніскільки не заздрила іншим вродливим жінкам. Вона не відмовила йому потанцювати з ним місцевий танок, який щойно оголосили, а потім танцювала з ним ще раз.
Вечір був у розпалі, роги й кларнети весело виспівували. Барбара не виявляла до закоханого в неї графа ні особливої прихильності, ні відрази, але пильне око могло б помітити, що вона щось ретельно обдумує. Як би там не було, після вечері вона поскаржилась на головний біль і пішла з зали. Щоб якось згаяти час, лорд Аплендтауерс забрів до маленької кімнати, що виходила на довгу галерею, де сиділи біля каміна деякі поважні гості (він не любив танцювати для власного задоволення), і, відхиливши віконні завіски, став дивитися з вікна на парк і ліс, де вже було темно, мов у печері. Деякі з гостей, мабуть, вже почали роз'їздитися, хоч і було ще рано: два вогні рушили від дверей і згасли вдалині.
До кімнати зазирнула господиня партнерів для дам, і лорд Аплендтауерс вийшов з нею. Леді Гребе сповістила, що Барбара не поверталася до зали; вона так нездужає, що їй довелося прилягти.
— Весь день вона була збуджена через цей бал, — казала мати, — я побоювалася навіть, що вона стомилася набагато раніше… Але ж ви, звичайно, ще не їдете, лорде Аплендтауерс?
Він відказав, що вже дванадцята година, та й інші почали вже відбувати.
— Ні, запевняю вас, ніхто ще не поїхав, — мовила леді Гребе.
Щоб догодити їй, граф лишився до півночі і тільки тоді розпрощався. Він нічого не добився цього вечора, проте переконався, що Барбара не виявляє прихильності також ні до кого з інших гостей, хоча на бал зібралась майже вся навколишня знать.
— Це станеться згодом, — подумав незворушно молодий філософ.
Наступного ранку граф встав годині о десятій, і не встиг він вийти на сходи, як почув чиїсь кроки по щебню садової доріжки. Коли граф уже зійшов зі сходів, двері відчинилися і ввійшов сер Джон Гребе.
— Пане, де Барбара, моя дочка?
Навіть граф Аплендтауерс не зміг приховати свого здивування.
— Що сталося, дорогий сер Джон? — запитав він.
А сталося ось що. З безладних, плутаних пояснень баронета граф Аплендтауерс зрозумів, що після того, як поїхали гості, й він, сер Джон, та леді Гребе пішли спочивати, не турбуючись про Барбару, знаючи, що вона вже має спати, бо прислала сказати, що не може вернутися танцювати. А перед цим вона відіслала служницю, сказавши, що її послуг на цей вечір більше не потребує; але очевидно було, що юна леді зовсім не лягала цієї ночі, бо ліжко було навіть не зім'яте. Все, здавалось, свідчить про те, що капосна дівчина навмисне сказала, ніби заслабла, щоб мати привід піти з зали від гостем, і що вона втекла з дому найімовірніше десь опівночі, на початку першої години, після вечірнього танцю.
— Я бачив, як вона поїхала, — сказав лорд Аплендтауерс.
— Не могли ви цього бачити! — заперечив сер Джон.
— Ні, бачив. — І граф розповів про карету, що від'їхала від дому, і про те, як леді Гребе запевнила його, що ніхто з гостей на той час ще не поїхав.
— Звичайно ж, то вона! — вигукнув батько. — Але ж я певний, що втекла вона не одна!
— Але хто ж коханий?
— Можна тільки здогадуватись. Найбільше я боявся, що це мій найдорожчий гість. Сказати більше нічого. Я навіть думав, — хоча й помилково, — що, може, це ваш гріх. А раптом це ви її викрали! Та це, виявляється, інший, інший, чорт забирай! Я мушу їх наздогнати!
— Кого ви підозрюєте?
Сер Джон не назвав імені, і лорд Аплендтауерс, дуже схвильований, провів його назад до Чіне. Він ще раз спитав, кого можна запідозрити, і запальний сер Джон не втримався.
— Боюся, що це Едмонд Віллоуз, — мовив він нарешті.
— Хто він?
— Хлопець з Шотсфорд-Форума, син вдови, — відказав баронет і розповів, що Віллоузів батько, чи, може, дід, був останній з відомих художників по склу в цій місцевості, де (як, мабуть, усім відомо) це мистецтво ще квітло, тоді як в інших куточках Англії воно вже зовсім занепало.
— Чорти б його взяли! Погано, дуже погано! — сказав лорд Аплепдтауерс, відкинувшись назад у колясці, закрижанівши у відчаї.
Було повсюди розіслано гінців; одного Мелчестерським шляхом, іншого дорогою на Шотсфорд-Форум, а ще одного — на узбережжя.
Але втікачі випередили їх на десять годин; отож ніхто нічого певного не міг сказати, бо втеча сталася в різдвяну ніч, коли ніхто не міг помітити чужу карету ні в парку, ні на шляху, адже до помістя тоді з'їхалося багато гостей. Поштову карету, що чекала біля Лорнтонського шляху, було, без сумніву, найнято для втечі; двоє закоханих обдумали все так хитро, що вже, мабуть, навіть обвінчалися.
Побоювання батьків виявилися недаремними. Того ж таки вечора спеціальний гонець привіз листа від Барбари, яким вона сповіщала, що вони з коханим їдуть до Лондона і, перш ніж вони отримають цю звістку, їх уже обвінчають. Вона зважилась на цей крайній крок, бо кохає свого любого Едмонда так, як нікого в світі, і, бачачи, що її збираються видати за лорда Аплендтауерса, вона вирішила уникнути цієї загрози і вчинила саме так. Вона добре обміркувала свій крок і згодна жити, як дружина простого міщанина, якщо батько зречеться її за цей вчинок.
— Прокляття! — скрикнув лорд Аплендтауерс, правуючи кіньми додому того вечора. — Прокляття на неї за її безумство!
Ці лайки свідчили, як дуже кохав граф Барбару.
А тим часом сер Джон вже кинувся навздогін, вважаючи це своїм обов'язком; він гнав коней мов божевільний до Мелчестера, а далі — по Великому шляху до Лондона. Та невдовзі він зрозумів, що це він робить даремно. А дізнавшись, що втікачі обвінчались, він припинив свої розшуки в столиці, повернувся додому і почав дуже уважно обговорювати з дружиною те, що сталося.
Вони, звичайно, могли б віддати до суду цього Віллоуза за викрадення єдиної доньки, але, добре обміркувавши всі факти, самі злякалися такої жорстокої помсти.
Минуло з півтора місяця, і Барбарині батьки почали дедалі дужче відчувати її відсутність, бо від неї не було ніяких звісток, ні докорів, ні каяття.