Однак він робив це без ніякої мети, аби вбити час, і безперестану думав, які несхожі люди, що їх він бачить тут, на свіжу, рожеву Енну.
Одним ця сільська дівчина його дивувала: хоч Рей і сказав їй, що вона може писати до нього, коли захоче, Енна й досі не написала йому жодного листа. Така стриманість в молодій дівчині здавалася йому незвичайною. Кінець кінцем він сам послав їй коротенького листа з проханням відповісти. З найближчою поштою відповідь не прийшла, але ще через день власник паперової крамниці вручив йому конверт із поштовим штемпелем Мелчестера, адреса на якому була написана акуратним жіночим почерком.
Саме те, що лист надійшов, уже задовольнило його чутливу душу. Він не квапився розкривати конверт і справді не починав читати листа майже цілу годину, тішачись наперед викладеними в ньому солодкими спогадами та ніжними запевненнями. Та, коли він нарешті підійшов до каміна і розгорнув лист, його дуже приємно вразило, що там не було нічого ні надміру палкого, ні вульгарного. Такого чарівного листа він ще не одержував від жодної жінки. Мова, звичайно, була проста й думки не бозна-які глибокі, але від нього віяло самоповагою і скромністю молодої дівчини, що почувала в собі стільки жіночності, як і гідності. І Рей прочитав його двічі підряд. Лист був на чотири сторінки, кілька рядків було написано впоперек на берегах, за старим звичаєм. Папір був простенький, не того кольору та формату, який вважався модним. Але що з того? Він, Рей, одержував листи від справжніх світських дам, але жоден з них не був так розумно й щиро написаний, як цей. Він не міг вибрати жодного речення, про яке міг би сказати, що саме воно найблискучіше і найдотепніше; його чарував весь лист разом. І, крім прохання невдовзі ще написати чи приїхати, в ньому не було анічогісінько, що натякало б на якесь її право на нього.
Раніш Реєві й на думку б не спало, що він може розпочати таке листування; але тепер він зразу черкнув кілька рядків й рушив мерщій на пошту; а в листі тому просив ще писати, обіцяв приїхати найближчими днями, писав, що ніколи не забуде, як багато вони важили одне для одного за ті минулі короткі години їхнього знайомства.
IV
Тепер вернімося до того дня, коли в Мелчестері Енна одержала листа від Рея. Цього листа віддав їй у власні руки листоноша, розносячи вранішню пошту. Узявши лист, Енна вся зашарілася й почала крутити його в руках.
— Це мені? — спитала вона.
— А кому ж? Хіба ти не бачиш? — відповів листоноша, усміхнувшись, бо здогадався, який то лист і чому Енна так засоромилася.
— Авжеж, бачу, — відповіла Енна. Вона глянула на лист, роблено захихотіла й почервоніла ще дужче.
Вираз розгубленості не зійшов у неї з обличчя навіть тоді, коли листоноша пішов. Вона розпечатала конверт, поцілувала той аркушик паперу і поклала лист у кишеню. Так вона стояла, замислившись, аж поки їй на очі навернулися сльози.
Через кілька хвилин Енна занесла чашку чаю місіс Гарнхем у спальню. Господиня глянула на неї й спитала:
— Чому ти така сумна весь сьогоднішній ранок, Енно? Що з тобою?
— Я не сумна. Мені радісно. Тільки я…
Вона не доказала, зупинилася, щоб стримати плач.
— Ну, що?
— Я одержала листа. Але яке мені з того пуття, коли я в ньому не вмію прочитати жодного слова?
— То давай я прочитаю тобі, дитино.
— Так воно від когось такого, що я б не хотіла, щоб хтось читав його, — промурмотіла Енна.
— Я не скажу нікому нічого. Це від того юнака?
— Мабуть.
Енна поволі вийняла листа з кишені й промовила: — То ви прочитаєте його мені, пані?
Енна так зніяковіла й збентежилася тому, що вона не вміла ні читати, ні писати. Вона виросла у тітки, в одному з глухих сіл Великої Середньоуессекської рівнини; там навіть після того, як було запроваджене загальне навчання, ближче, як за дві милі, не було школи. Її тітка сама була неписьменна; а більше нікому було поцікавитись, як живе дівчина, й подбати, щоб вона навчилася хоч би грамоти. А втім, вона була сита, добре вдягнена, і ставились до неї непогано. Відтоді як Енна перебралася жити в Мелчестер, місіс Гарнхем, що любила дівчину, навчила її правильно розмовляти, і Енна виявилася в цьому здібною ученицею, як часто буває з неписьменними: скоро засвоїла і стала вільно вживати слова й звороти своєї хазяйки. Місіс Гарнхем змусила Енну взятися й за грамоту. Вона купила їй буквар і почала вчити читати й писати. Та це давалось дівчині не так легко. А тепер надійшов лист.
Великі темні очі місіс Гарнхем зацікавлено перебігли написані рядки, але, оскільки лист був чужий, вона намагалася читати його по змозі монотонним і незворушним голосом. Нарешті вона дочитала коротке послання. В останньому реченні Рей просив Енну прислати йому ніжну відповідь.
— Ой, напишіть йому таку відповідь за мене. Напишете, ласкава пані? — запитала Енна благально. — Ви пишете так гарно, ви ж умісте! Будь ласка. А то мені навіть страшно подумати, що я не можу відповісти йому сама. Я провалюся крізь землю з сорому, якщо він про це довідається!
Деякі слова в листі напровадили місіс Гарнхем на певну підозру; вона стала допитуватись, і відповіді, почуті від Енни, підтвердили все. Едіт глибоко стривожилася, збагнувши, що дівчина ризикує всім своїм щастям. Вона тепер дорікала собі, що не втрутилась у цей роман, який мав такі серйозні наслідки для бідної дівчини, дорученої її піклуванню, хоча тоді, бачачи їх укупі, не вважала за своє право покласти край їхнім молодим почуттям у самому зародку. Та, що сталося, того не вернеш, і це зобов'язувало місіс Гарнхем, як єдину опікунку Енни, допомагати їй скільки змога. Благання Енни, щоб вона, місіс Гарнхем, написала їй листа до молодого лондонця, Едіт погодилась уволити, хоч за інших обставин вона порадила б Енні звернутись до куховарки.
Отже, та ніжна відповідь була написана рукою місіс Гарнхем. Саме цей лист так схвилював і захопив Рея. Він був написаний, звичайно, в присутності Енни, на її простому поштовому папері і до деякої міри так, як хотілося молодій дівчині. Але він був пройнятий духом, індивідуальністю й життям Едіт Гарнхем.
— Може, ти хоч підпишешся? — спитала Едіт. — Ти ж бо вже вмієш писати своє ім'я!
— Ні, ні! — вигукнула Енна, відсахнувшись. — Я пишу так негарно, що йому стане соромно за мене і він ніколи більше не захоче мене побачити.
Цей лист Енни, в якому вона так чарівливо просила Рея ще писати їй, як ми бачимо, мав на своїх сторінках досить сили, щоб заохотити юнака до листування. Він відповів їй, що йому так приємно одержувати від неї вісточки, і попросив, щоб вона писала йому щотижня. Отак почалося листування, що тривало кілька тижнів підряд. Едіт писала листа, а Енна стояла збоку й дивилася. Відповіді від Рея читала й пояснювала Едіт, а Енна стояла збоку й слухала.
Одного зимового вечора, пославши шостий лист, місіс Гарнхем сиділа сама біля каміна. Вогонь уже догоряв, її чоловік давно пішов спати, а вона, поринувши в глибоку задуму, сиділа й не помічала ні плину часу, ні холоду. Цей душевний стан опанував Едіт після того, як вона удень вчинила одну дивну річ. Того дня Енна вперше після знайомства з Реєм поїхала на день чи два погостювати в своє село на рівнину. Тим часом прийшов лист від Рея, і на цей лист Едіт відповіла, як сама хотіла, з глибини свого серця, не чекаючи, поки вернеться дівчина. Написати Реєві те, чого ніхто не знатиме, крім нього, здавалося Едіт таким блаженством, що вона не змогла стримати себе.
Але чому це було для неї таким великим щастям?
Едіт Гарнхем почувала себе дуже самотньою. Батьки її, як повсюди в Англії, були певні, що жінці краще вийти за абикого й терпіти прикрощі невдалого шлюбу, ніж лишитись незаміжньою й жити вільно, як сама хоче, і вона під їхнім впливом погодилась вийти за підстаркуватого виноторговця, коли їй сповнилось двадцять сім років, — тобто приблизно три роки тому. Та незабаром вона переконалась, що зробила помилку, бо це одруження так і не змогло розбудити почуттів, що дрімали в її серці.
Одначе тепер вона ясно усвідомила, що нею заволодів образ чоловіка, який, власне, навіть не знав її. З самого початку її полонили його зовнішність і голос, ніжні доторки його пальців. А те, що вона писала йому лист за листом і читала його чарівливі відповіді, непомітно розпалило в ній почуття, які роздмухували і його любов, і врешті між ними виникло магнетичне взаємопритягання, хоч одне з них писало не від себе, а від чужого імені.
Те, що він зумів за два дні спокусити іншу, чарувало її як жінку найдужче, хоч вона й не признавалась собі в цьому. То свої власні палкі почуття й високі думки виповідала Едіт у листах, підписаних чужим ім'ям, хоч вона й мусила викладати їх спрощеною мовою, підробляючись під просту дівчину. Ці листи страшенно подобалися Енні; вона сама, без чужої допомоги, нізащо в світі не зуміла б придумати такі чарівні слова, навіть якби вміла писати. Едіт зрозуміла, що це саме їй відповідає молодий адвокат. Ті кілька речень, що їх підказувала сама Енна, очевидячки, не справляли на нього ніякого враження.
Про те, що Едіт одержала від Рея листа і відповіла йому, коли Енни не було в Мелчестері, дівчина так і не дізналася. Але, повернувшись, Енна наступного ранку заявила, що негайно хоче побачити свого коханого, хоча причини не сказала, і попросила місіс Гарнхем написати йому, щоб він приїхав до неї.
Якийсь дивний неспокій поймав дівчину, і це не втаїлось від місіс Гарнхем. Урешті Енна розплакалась і, припавши до ніг Едіт, призналася їй, що незабаром не можна буде приховати наслідків її кохання.
Едіт Гарнхем була занадто благородна душею, щоб у такій біді кинути Енну напризволяще. Жодна справжня жінка не буває така жорстока, хоч, може, й зробить так не вагаючись, щоб урятувати когось їй дорогого. І, хоч Едіт відповіла Рею не так давно, вона негайно склала листа від Енни, в якому натякнула делікатно, але досить ясно про те, що сталося.
Рей одразу відповів, що дуже стурбований новиною і що скоро приїде до неї.
Проте минув тиждень, а його не було, і на цей раз дівчина зайшла в кімнату до господині з новим листом, в якому юнак повідомляв Енну, що зараз він ніяк не може вигадати часу, щоб приїхати в Мелчестер. Енна була просто прибита горем.