Що бачив вівчар

Новела
Переклад: Віктор Ружицький

НІЧ ПЕРША

Цю історію мені розповів мировий суддя — щирої душі чоловік, який, на жаль, покинув уже цей світ. Починав він, як водилося за добрих старих часів, словами про ясну місячну ніч і загадкову постать. Навіть на сучасний смак це був би чудовий початок, якби його гідно продовжити.

Холодний різдвяний місяць (вів далі суддя) висів над узвишшям, поверхня якого відсвічувалась такими крихітними іскринками інею, що розгледіти їх можна було лише зблизька. Єдиним, хто міг це бачити, був малий вівчар. Він стояв біля віконця у хатині на колесах, що правила пастухам за житло під час раннього окоту овець, і замислено втупився у навколишній краєвид.

Ця частина узвишшя звалася Ягнячим загоном і була найзатишнішим закутком Марлбері Даунс — розлогого горбистого пасовиська, яке перетинає широкий шлях із Лондона через Центральний Уессекс та Оулдбрикхем до Бата і Брістоля. Місце, де стояла хатина, було високе й сухе, відкрите з усіх боків, крім північного. Воно панувало над хвилястим краєвидом, що виднівся на багато миль навкруги. Північну сторону узвишшя оточувала смуга високого вузлуватого чагарника з довжелезним галуззям. Осторонь зарослі кущів охоплювали невеличку ділянку, дуже вдало вибрану для вівчарської хатини. Сюди зовсім не проникав вітер, а побачити хатину можна було лише крізь вузький прохід між кущами. Перед двома віконцями галуззя обрізали так, щоб, не виходячи, можна було наглядати за отарою.

Чагарниковий живопліт за хатиною був укріплений вбитими в землю кілками, що разом з колючим плетивом кущів утворили загін, у якому знаходилось вісімсот овець Марлберійської племінної отари.

На півдні, у напрямку, куди замислено дивився хлопець-вівчар, лише єдина споруда порушувала одноманітність залитого місячним світлом узвишшя. Це був друїдський дольмен, складений із двох подовжених кам'яних брил, поставлених вертикально, і перекритих зверху третьою, що нагадувало пройму дверей. Побиті вітрами, спотворені подряпинами, щілинами, тріщинами та щербинами брили віками витримували натиск стихій. Та у чарівному сріблястому сяйві місяця поверхня їх здавалася неторканою часом. Місцеві жителі називали цю руїну Дверима диявола.

Незабаром до хатини повернувся з Ягнячого загону старий пастух і, озирнувшись навколо, сердито кинув у темряву:

— Ти що, спиш?

У відповідь почулося боязке заперечення.

— Тоді ось що, — сказав старий. — Я піду додому, відпочину кілька годин. Робити тут зараз, здається, нема чого. До світанку вівцям наша допомога не потрібна. У всякому разі, не схоже на те. Один із нас обов'язково має бути тут, то залишайся ти, чуєш? Адже ти можеш спати вдень, а я ні. Коли щось трапиться, тобі вистачить десяти хвилин, щоб добігти до моєї хати. Свічки я тобі не залишу. Заради свята поспи трохи сидячи, але міцно не засипай. Як тільки тінь від Дверей диявола посунеться на пару п'ядей, так і прокидайся. Треба ж і на овець поглядати.

Хлопець промовив у відповідь щось невиразне. Старий розворушив ґирлиґою вогонь у пічці і пішов додому.

Так повторювалося майже щоночі відтоді, як почався період окоту, тому хлопця зовсім не здивувало доручення старого вівчаря. Якийсь час він розважався тим, що запалював соломинки від вогню. Потім вийшов у загін, оглянув овець та нещодавно народжених ягнят, знову повернувся до хатини, сів і зрештою заснув. Таке чергування стало для нього звичкою. Хоча трохи поспати дозволялося лише на свята, хлопець і раніше спав щоночі, частенько прокидаючись аж о третій або четвертій ранку від штурхана ґирлиґи старого вівчаря.

Ось і зараз прокинувся він десь біля одинадцятої і був надзвичайно здивований, що цього разу ніхто його не штовхав і не гукав. Подумавши, він вирішив, що хтось все-таки мусив його збудити, хоч поблизу, здавалося, нікого не було. Хлопець глянув у віконце на отару. Вівці, зрідка бекаючи, лежали тихо, як і тоді, коли він виходив до них востаннє. Навкруги не було ні душі. Вівчар поглянув у віконце навпроти. Тут картина була зовсім інша. Кришталики інею, як і раніше, яскріли в місячному сяйві. На їх фоні темною плямою чорнів кущ. Ще ближче, наче привид, височів дольмен. А перед ним стояв чоловік.

Відразу можна було зрозуміти, що він не вівчар і не робітник з ферми. Про це свідчили його темний костюм, струнка постать і зграбна постава. Чоловік почав ходити взад і вперед.

Не встиг вівчар прийти до тями від появи незнайомця в такий незвичайний час, як побачив ще одну постать, що перетинала пасовисько, йдучи до дольмена та чагарника, у якому ховалася хатина. Це була жінка. Помітивши її, чоловік поспішив назустріч. Вони зупинилися навпроти віконця. Здавалося, не встигла вона опам'ятатися, як незнайомець почав її пригортати.

Жінка відвела його руки і гордовито відступила назад.

— Ти прийшла, Гарієт! — вигукнув він схвильовано.

— Прийшла, але не для того, щоб обніматися, — в голосі її бриніла образа. Потім додала більш лагідно: — Я прийшла, Фреде, бо ти благав мене про це! Навіщо ти написав такого листа? Я боялася залишатися вдома, щоб не заподіяти тобі зла. Як ти сюди дістався?

— Я прийшов пішки аж від свого батька.

— Що сталося? Як тобі жилося усі ці роки?

— Тяжко. Та ти й сама, мабуть, знаєш. Могла б і не питати. Я бачив багато країн і людей, відколи востаннє був серед цих горбів. Але думкою я був завжди з тобою.

— Невже ти викликав мене зараз лише для того, щоб сказати про це?

Легенький вітрець відніс убік декілька фраз. Потім вівчар знову почув голос незнайомця.

— Гарієт… Про це знатимемо ти і я! Я чув, що герцог не дуже добре обходиться з тобою.

— Герцог має запальну вдачу, але мені з ним добре.

— Він неввічливо розмовляє з тобою, а інколи навіть погрожує вигнати.

— Це було лише один раз, Фреде! Слово честі, лише один раз. Кажу ж тобі, герцог поводиться зі мною досить добре. А ось тебе слід провчити за те, що вдаєшся до таких хитрощів. Що має означати цей нічний виклик?

— Гарієт, люба моя, хіба це справедливо? Адже всі знають, як важко тобі з ним жити: незважаючи на твою лагідну вдачу, ця похмура людина отруює кожен день твого життя. Я прийшов запитати, чи не потрібна тобі моя допомога. Я розумію, ти герцогиня, а я просто Фред Огборн. І все ж вважаю; що міг би допомогти тобі… О боже! Як можна казати грубощі, слухаючи цей чарівний голос, дивлячись на це чарівне личко!

— Капітане Огборн! — вигукнула жінка, вдаючи з себе злякану. — Хіба можна так поводитись з подругою своєї юності? Не смійте казати мені такі слова, не смійте дивитись на мене такими очима! Невже це все, що ви мали сказати? Я бачу, мені не слід було приходити. Як це легковажно з мого боку…

І знову легкий вітрець відніс кілька слів із розмови.

— Ну що ж. Тепер я знаю, що втратив тебе назавжди, — почув знову вівчар голос незнайомця. — "Капітан Огборн" — як це офіційно! А я ж кохаю тебе, Гарієт, так само, як і раніше, я не змінився анітрохи. Але ти стала іншою. Колись була щира зі мною, а тепер приховуєш свої почуття різними вигадками. Нехай і так; більш я тебе не потурбую.

— Дурненький, чого так переживати? Ми можемо зустрічатися як усі люди. Але, звичайно, не так, як зараз. Я прийшла тільки тому, що герцога немає вдома і нікому було утримати мене від безглуздого вчинку.

— Коли він повертається?

— Післязавтра або через два дні.

— Тоді зустрінемося ще завтра ввечері.

— Ні, Фреде, не можу.

— Якщо не можеш завтра, приходь післязавтра. Ти повинна подарувати мені ще хоч один вечір, поки його не буде. Дай руку, якщо згодна! Завтра або післязавтра ввечері ти прийдеш, і ми попрощаємося! — Він міцно стиснув її руку.

— Що ти, Фреде, пусти мене! Навіщо ці обійми? Ти думаєш лише про минуле і забуваєш, що до мене треба ставитися з належною повагою. Таке твоє кохання, Фредеріку! Це жорстоко й невдячно з твого боку: спочатку викликати у мене почуття жалю, щоб примусити сюди прийти, а потім обіймати.

— Прийди ще хоч раз! Я проїхав дві тисячі миль, щоб попросити тебе про це.

Hi, я не повинна цього робити! Підуть плітки — бог знає, чим це може скінчитися! Я не можу прийти. Заради нашої давньої дружби — не проси.

— Тоді хоч скажи, що кохала мене, що жорстокість чоловіка примушує тебе часто згадувати минуле. Скажи, що це правда.

— Так, це правда, — ледь чутно відповіла вона. — Таке визнання свідчить проти мене, але це ще нічого не означає.

— Не кажи так. Ти прийшла — і дозволь мені розуміти це по-своєму. Тобі це не зашкодить. Прийди ще!

Він все ще обіймав її стан і тримав її руку в своїй.

— Добре, — промовила вона. — Цього разу ти мене умовив. Прийду завтра або післязавтра ввечері. А тепер пусти мене.

Він пустив руку, і вони розійшлися. Герцогиня швидко побігла вниз, до замку, що стояв на краю маєтку Шейкфорест Тауерс. Капітан дивився їй услід, аж поки вона не зникла з очей, потім повернувся у протилежний бік і розгонистими кроками пішов геть. Навкруги знову стало безлюдно, запала тиша.

Але так тривало недовго. Як тільки обоє відійшли досить далеко, з-за дольмена з'явилася третя постать. Це був чоловік більш кремезний за того, в чоботях з острогами. Не було сумніву, що він стежив за капітаном та герцогинею. Можливо, бачив кожен їхній рух і навіть обійми. Було очевидним й інше: він перебував досить далеко, щоб почути, як неохоче жінка погодилась на побачення, чи взагалі що-небудь почути. Він був переконаний, що це була таємна зустріч коханців, які діяли у цілковитій згоді. Та мине кілька років, поки вівчар зрозуміє все, що тоді побачив.

Той, що з'явився третім, якийсь час стояв непорушно, немов у глибокій задумі, потім підійшов до місця, де стояла жінка та молодий чоловік, глянув на землю, повернувся й пішов, як і ті двоє, але в зовсім іншому напрямку. Він віддалявся в бік дороги. Через декілька хвилин почувся кінський тупіт об вкриту інеєм землю і, поступово затихаючи, завмер у далині.

Хлопець все ще стояв біля вікна, не зводячи очей з дольмена, наче очікував, чи ще хто-небудь не підійде, але більше піхто не з'являвся. Вівчар не знав, скільки часу минуло до того, як грубий штурхан у спину вивів його з оціпеніння. Він одразу пізнав ґирлиґу старого пастуха.

— На біса тобі молоді очі й руки, Біл Мілз, коли з них нема ніякої користі! Вогонь погас, а я ж наказував тобі дивитися за ним.