В західній судовій окрузі

Новела
Переклад: Іван Понежа

І

Чоловік, що збаламутив спокійне життя двох жінок, про яких ітиме мова далі, — до речі, з будь-якого погляду нічим не видатний, — уперше довідався про них одного жовтневого вечора в місті Мелчестері. Він стояв у соборній огорожі й марно намагався роздивитись у темряві найцільнішу стилем пам'ятку англійської середньовічної архітектури, що підносила перед ним свої гострі вежі серед рівної площини, вкритої соковитою зеленою травою. Стоячи біля собору, він сприймав його стіни скоріше слухом, ніж зором, бо не міг їх бачити, але вони лунко відбивали гамір, що долинав сюди з вулиці, яка пролягала звідси до міської площі, і, вдаряючись у будівлю, наче хвилі, лився на нього гучним відлунням.

Відклавши на завтра спробу як слід роздивитись занедбану споруду, він прислухався до гамору. В ньому розрізнялося скигління парових органів, бемкання гонгів, дзеленчання дзвоників, торохкотіння тріскачок та невиразні вигуки людей. Над місцем, звідки ринув цей галас, висіло бліде марево. Чоловік вийшов з огорожі проходом під аркою і рушив просто вулицею до площі.

Ніде в Європі не можна побачити поряд таких разюче контрастних картин, як в Англії. Видовище, яке відкрилось йому, палахкотінням барв та вогнів нагадувало восьме коло Дантового пекла, а веселощами перевищувало безжурний Гомерів Олімп. Димне мідно-червоне сяйво пливло в небо від незліченних гасових ламп, що горіли біля кожної ятки, біля кожного рундука та інших тимчасових споруд, які захаращували весь простір базарного майдану. А на тлі цього каламутного світла десятки, сотні людських постатей, здебільшого повернутих у профіль, нестримно мчали туди й сюди, підносились, опускалися, кружляли, неначе мошкара проти вечірнього неба. Їхні рухи були такі ритмічні, що здавалося, ніби їх рухають якісь механізми. І врешті виявилося, що воно й справді так: то все були постаті охочих поколихатися на гойдалках, пострибати на гігантських кроках, покататися на парових каруселях, яких стояло серед базарного майдану аж три. Звідси й линуло те скімлення парових органів.

Все ж таки, подумав наш юнак, побути в цій людській товкотнечі, на яскравому світлі, цікавіше, ніж роздивлятися собор у темряві. Пристосовуючись до нового оточення, він запалив куценьку люльку, збив набакир капелюха, застромив руку в кишеню й підступив до найбільшої парової каруселі, навколо якої чекало найбільше охочих покататися. Карусель була пишно оздоблена і саме крутилася на повний хід. Орган, навколо якого і під звуки якого кружляли вершники, наставляв свої сурми з жовтої міді на юнака, а розміщені під певним кутом одне до одного високі дзеркала, обертаючись разом з каруселлю, кидали йому в очі рухливі відображення людей і дерев'яних коней, мов у барвистому калейдоскопі.

Тепер уже можна було побачити, що наш юнак зовсім не схожий на більшість людей у натовпі. Він мав вигляд молодого джентльмена, з тих, що їх можна бачити тільки по великих містах, здебільшого в Лондоні. Стрункий, зграбний, пристойно, хоч не зовсім за модою одягнений, він скидався на лікаря, адвоката чи священика. Риси обличчя не свідчили про суху, прямолінійну практичність — скоріше про м'яку й чутливу вдачу. Одне слово, навряд чи хтось назвав би його дуже типовою постаттю для свого кола й доби — доби, коли серця все більше опановує ница жадоба успіху, витісняючи кохання з його освяченого часом місця.

Люди на каруселі, що пропливали в нього перед очима, вразили його несподіваною грацією й спокоєм, але ніяк не характерними для юрби довкола. За допомогою якогось механічного пристрою — певне, останнього слова карусельної техніки — дерев'яні коні то підносилися, то опускались, до того ж по черзі: одна пара вгору, друга вниз; і завороженим вершникам здавалося, ніби вони справді мчать на конях учвал. Серед тих вершників були й шестирічні, й шістдесятирічні, — всіх принаджувала ця ярмаркова розвага, чи не найулюбленіша в наш час. Спочатку глядачеві важко було вловити чиєсь обличчя, але поступово очі його вибрали найвродливішу серед кількох красунь, що кружляли на каруселі.

То була не та, що впала йому в очі першою, — в світлій сукенці та світлому капелюшку, — ні, то була інша, в чорній пелерині, сірій спідниці, сірих рукавичках і… ні, навіть не вона, а та, що за нею, — в малиновій спідниці, в темному жакетику, в коричневому капелюшку і в коричневих рукавичках. Ця вже таки напевно була найвродливіша.

Зупинивши свій погляд на цій дівчині, наш дозвільний спостерігач почав розглядати її, наскільки встигав за ті короткі хвилинки, коли вона пролітала повз нього на коні. Захопившись катанням, вона більше ні про що не думала. На обличчі у неї сяяв нестямний захват. У цю хвилину вона не пам'ятала ні про свої літа, ні про пережите, ні про свою вроду, а про клопоти й поготів. Юнака сповнювали модні на той час невиразний смуток і меланхолія; та, коли перед ним мелькало юне створіння, цілком щасливе, наче в раю, в душу йому вливалась бадьорість.

Зі страхом дожидаючи миті, коли невблаганний машиніст, що причаївся за яскраво розмальованими блискучими стінками, вирішить, що ця партія вершників уже досить наїздилася за свої пенні, і зупинить усе: паровий двигун, дерев'яних коней, дзеркала, гудіння сурм, биття барабанів та тарілок, — юнак байдуже пропускав усіх інших, що нестримно неслися мимо: двох менш привабливих дівчат, стару жінку з дитиною, двох підлітків, молоде подружжя, старигана з череп'яною люлькою в зубах, вичепуреного молодика з блискучою каблучкою на руці, двох молодих жінок у кареті, двох поденників-теслярів тощо, — й чекав, поки знову блисне й зникне його обраниця сільська красуня. Йому ще ніколи не траплялось бачити принаднішого створіння, і за кожною появою вона лишала в його серці все глибший слід. Та врешті карусель зупинилася, і стало чутно, як зітхають, переводячи дух, вершники.

Він поквапився туди, де, на його думку, дівчина мала встати з коня. Але вона залишилась на місці. Спорожнілі сідла знову починали займати, і вона, видно, вирішила прокататися ще раз. Юнак підступив до її коня і жартома спитав її, чи їй дуже сподобалось катання.

— Аякже! — відповіла вона, граючи очима. — Я ще зроду так не тішилася!

З нею було неважко зайти в розмову. Безпосередня, аж занадто безпосередня від природи, до того ж не навчена життєвим досвідом стримуватися, вона після кількох його ласкавих слів охоче відповіла на все, що його цікавило. Дівчина сказала, що приїхала в Мелчестер із одного села на Великій рівнині, що вона оце вперше бачить парову карусель і зовсім не розуміє, як зроблена ця дивовижна машина; що вона приїхала до міста на запрошення місіс Гарнхем, яка взяла її до себе, щоб навчити фаху покоївки, якщо в неї вистачить на це тями. Місіс Гарнхем — молода жінка, до заміжжя її звали міс Едіт Уайт, на селі вона жила в сусідстві з нею й тепер дуже приязна до неї, бо знає її добре з самого малечку. Вона навіть навчає її всяких правил. Місіс Гарнхем — єдина її приятелька в цілому світі — не має дітей і не хоче нікого мати у себе вдома, крім неї, хоч вона приїхала сюди недавно. Вона дозволяє їй робити майже все, що їй заманеться, й пускає гуляти, коли попросишся. Чоловік цієї молодої леді — багатий купець. Він торгує вином у місті; місіс Гарнхем не дуже пропадає за ним. Живуть вони недалеко — удень їхній будинок видно звідси. Мелчестер їй більше до вподоби, сказала дівчина, ніж сільська глушина, а ще похвалилась, що наступної неділі купить собі новий капелюшок і що цей капелюшок коштує п'ятнадцять шилінгів і дев'ять пенсів.

Потім вона спитала нового знайомого, де він живе, і він розповів їй, що живе в Лондоні, в тому старому й димному місті, де живуть усі ті, хто справді живе, а не животіє, і навіть помирають, якщо їм доводиться кидати його. До Уессексу він приїздить двічі чи тричі щороку у своїх справах. Вчора прибув сюди з Вінтончестера і збирається через день чи два виїхати в сусіднє графство. Але за одне він любить село більше від міста — за те, що на селі є такі чарівні дівчатка, як вона.

Потім карусель знову закрутилась, і постать вродливого юнака, вогні, натовп, і весь базарний майдан з будинками, що його обступали, і цілий світ знову закружляли довкола безтурботної дівчини, як і перше, в один бік, а в дзеркалах праворуч попливло все в другий, і їй здавалося, ніби вона — єдина нерухома точка в цілому всесвіті, що гойдався, засліплював і сяяв вогнями, всесвіті, у якому найвиразніше видніла постать її недавнього співрозмовника. І щоразу, коли та частина круга, де сиділа вона, пропливала повз нього, вони зустрічались поглядами й усміхалися одне до одного з тим непомильним виразом, що, може, й не означає нічого в ту мить, проте дуже часто з нього починаються пристрасть, страждання, дружба, ворожнеча, відданість, перенаселення, надсадна праця, вдоволеність, покора, розпач.

Коли коні знову зупинилися, він підступив до неї і запропонував їй прокататися ще раз.

— Труснімо гаманцем, — сказав він. — На цей раз я заплачу.

Вона засміялася так, що аж сльози виступили на очах.

— Чого ви смієтеся, люба? — спитав він.

— Ви ж великий пан, у вас, певно, грошей без ліку, і ви просто жартуєте! — відказала вона.

— Ха-ха! — засміявся в тон їй юнак, потім галантно заплатив, і вона закружляла знову.

Побачивши, як він стоїть серед строкатого натовпу, усміхнений, із люлькою в руці, у простій грубій куртці і фетровому капелюсі з широкими крисами — так він одягся на прогулянку, — хто б сказав, що це Чарлз Бредфорд Рей, есквайр, молодший адвокат, що дістав освіту в Віптончестері, а право на адвокатську практику — в Лінкольнз-інні, а зараз, перебуваючи в Західній судовій окрузі, випадково затримався в Мелчестері через одну дрібну арбітражну справу після того, як його колеги вже переїхали до головного міста іншого графства.

II

Будинок, про який говорила дівчина, стояв фасадом до майдану, в його найдальшому куті. То була чимала двоповерхова будівля з багатьма вікнами. На другому поверсі у просторій вітальні сиділа біля вікна жінка, якій було на вигляд років двадцять вісім — тридцять. Штори були ще не спущені. Підперши щоку рукою, вона неуважно дивилася на химерне видовище за вікном.