Глянувши вгору, зауважую, що чорна хмара доповзла до місяця й, затуливши його, знову повисла над фортецею, ніби спинилася перепочити на внутрішньому гребені валу. Повертаюся спиною до вітру, як і раніше, світячи в яму. Мій приятель безтямно копає далі; зараз він перебуває за дві тисячі років назад, тож відганяє від себе сучасне, як мару. Та врешті втома дається взнаки, він підводиться, стає поруч мене, дивлячись на свою роботу. Світло ліхтаря дістає до того боку траншеї, де на траві розкладено довгого кістяка. Дощові краплини геть-чисто вимили його кістки, й у світлі ліхтаря виблискують чоло, вилиці черепа і всі тридцять два зуби.
Ця гроза, як і перша, налітає шквалом і вщухає так само зненацька, як і перша. Більше ми не копаємо. Мій приятель каже, що йому цього досить, — він довів свою гіпотезу. Він повертається, щоб поскладати кістки в яму та засипати їх. Але від його дотику вони розпадаються — так подіяло на них свіже повітря, — і йому зостається тільки згребти рештки до ями. Тепер він приступає до завершення задуманої роботи, хоч це йому й нелегко. Знову складаємо скарби кожен у свою ямку: вони не наші. Поховання кожної знахідки, здається, завдає йому невимовного болю, і якоїсь миті мені здалося, ніби він стромив руку до кишені.
— Треба закопати все, — кажу я.
— Так, так, — відповідає він з гідністю, — то я просто витер руку.
Морок знову поглинає чудову мозаїчну підлогу будинку римського правителя; траншея засипається землею й зверху щільно закладається дерном; тим самим носовиком, яким він вичищав скелет та протирав мозаїку, археолог витирає піт з лоба, і ми вирушаємо до східної брами фортеці.
Біля виходу на нас несподівано спадає, жевріючи, світанок. Він розсуває й розріджує хмари й нарешті заливає нас своїм рожевим сяйвом. Далі наші дороги додому розходяться, і ми прощаємось під зовнішнім схилом.
Швидко йдучи, щоб зігрітися, я весь час думаю про дивну вдачу мого друга і не можу втриматися від запитання: чи справді він поклав позолочену фігурку бога Меркурія до інших скарбів? Начебто поклав, але я не міг би заприсягтися в цьому. А втім, мабуть, усе ж таки він дотримав свого слова.
Так я собі міркував і так скінчилася моя пригода. Тепер іще лишилося сказати про одну подію, яка сталася через сім років. Серед особистих речей мого друга, який на той час саме помер, було знайдено дбайливо бережену позолочену статуетку Меркурія, позначену як "римська, пошкоджена". До неї не додалося жодного документа ані пояснень, як вона до нього потрапила. Мій друг заповідав фігурку кастербріджському музею.