Він вирішив, що вона знепритомніла, та незабаром зрозумів, що сталося гірше: у неї був приступ епілепсії. Він зірвався на ноги, зляканий здогадом, що, як і багато інших витончених натур, занадто вже дбав про власні інтереси. Він зачинив шафу на засув, схопив Барбару на руки, обережно поніс до вікна і робив усе, що міг, щоб до неї повернулась свідомість.
Графиня довго не могла очуняти, а коли опритомніла, здавалося, значна зміна сталася у її почуттях. Вона міцно обійняла його і, задихаючись від страху, почала принижено цілувати його і, нарешті, розплакалась. Вона ще ні разу не плакала, відколи граф змушував її дивитися на скульптуру Віллоуза.
— Ви ж заберете його, любий, правда, заберете! — жалісно просила вона.
— Якщо ви кохатимете мене.
— О, я кохаю, кохаю!
— І ви ненавидите і його, і згадку про нього.
— Так, так!
— Це правда?
— Я більше не можу чути про нього! — принижено скрикнула бідолашна графиня. — Я згораю від сорому, як могла я бути такою зіпсованою? Я більше ніколи не буду поводитися так безсоромно, Аплендтауерсе, але ж ви ніколи не показуватимете мені цю скульптуру, правда ж?
Він відчув, що тепер йому нема чого боятися і він може пообіцяти цілком певно.
— Ніколи, — підтвердив він.
— А я кохатиму вас, — запевнила вона палко, ніби побоюючись, що її знову мучитимуть. — І ніколи, ніколи навіть подумки не посмію зрадити свій подружній обов'язок.
І сталася тоді дивна річ: це вигадане кохання, силою вирване у неї, зі звички підкорятися стало до якоїсь міри щирим. Всі могли помітити її рабську відданість графу поруч з відразою до самої згадки про її першого чоловіка. Ця її відданість лишалася, навіть збільшилася й тоді, коли скульптуру кудись забрали. В ній відбулася різка зміна почуттів, яка все поглиблювалась. Як страх міг вплинути на таку зміну поведінки, можуть пояснити лише вчені лікарі, та мені здається, що такі зміни бувають у житті.
Кінчилося тим, що одужання перейшло в нову хворобу. Вона так сильно тяглася до нього, що вже й миті не могла бути без нього. Вона не хотіла мати собі окремої вітальні, хоч і здригалася щоразу, коли він заходив до неї. Вона майже не відривала від нього очей. Якщо він їхав кудись, вона обов'язково хотіла їхати теж; найменша його люб'язність до інших жінок викликала в ній безумні ревнощі; зрештою, сама її фанатична вірність стала тягарем для нього, вона забирала в нього час, обмежувала свободу, і він почав усе лаяти й проклинати. Тепер, навіть коли він говорив з нею різко, вона не могла замкнутися у своєму внутрішньому світі, вся її палка пристрасть до іншого, завдяки якій вона існувала, зараз припала холодним чорним попелом.
Віднині життя цієї заляканої і слабкої жінки, яке могло б мати набагато вищу мету, якби не гидке честолюбство її батьків і умовності того часу, було в тому, щоб догоджати зіпсованому і жорстокому чоловікові. Незначні особисті події швидко мінялися в її житті — шість, сім, вісім, дев'ять, десять таких подій; коротко кажучи, вона народила йому але одинадцятеро дітей за вісім наступних років, та половина з них народилися передчасно або померли, не проживши й кількох днів; тільки одна дівчина досягла зрілого віку; пізніше вона стала дружиною шановного містера Белтонлея, який став відомим усім лордом д'Алменом.
Та сина, спадкоємця, не було. Нарешті повністю виснажену і душею, й тілом леді Аплендтауерс повіз чоловік за кордон — чи не буде цілющим м'який клімат для її зруйнованого організму. Та ніщо не змогло повернути їй сили, і вона померла в Флоренції через кілька місяців після приїзду до Італії.
Всупереч сподіванням, граф Аплендтауерс більше не одружився. Своєї палкої пристрасті, пристрасті дивної, важкої, брутальної, він, здавалося, вже не міг віддати нікому, а коли помер, то титул перейшов до його небожа. Може, не всі знають, що, коли перебудовували Хол при шостому графові і копали землю під повий фундамент, було знайдено уламки розбитої мармурової статуї. Їх показували багатьом знавцям старовини, які твердили, що, наскільки можна судити з уламків, статуя могла зображати потворного римського сатира, а якщо не його, то алегоричну фігуру смерті. Лише один чи двоє із старих мешканців здогадувались, що то за уламки. Треба ще додати, що невдовзі після смерті графині настоятель Мелчестерського собору виголосив чудову проповідь, в якій, не згадуючи імені, виклав, без сумніву, вищеописані події. Він пояснив, що безглуздо в чуттєвому коханні віддавати перевагу лише прекрасній формі; і довів, що єдиним розумним і цнотливим розвитком такого почуття було б кохання, яке опиралося б на внутрішні духовні цінності. У випадку ніжної, але дещо легковажної жінки, про життя якої я оце розповів, немає сумніву, що нерозважна пристрасть до зовнішності такого красуня, як молодий Віллоуз, спонукала її вийти за нього заміж. Найсумніше в цій історії те, що краса його, як завжди ведеться, була найкращим свідченням його винятковості, а звідси висновок, що Віллоуз мав би бути людиною рішучої вдачі, блискучого розуму, щасливої долі.
Товариство подякувало старому лікареві за розповідь, яка, як запевнив старий сільський священик, була набагато цікавіша за все, що міг би оповісти він. Один з найстаріших членів клубу, якого здебільшого називали Буквоїдом, заявив, що природний інстинкт вірності може іноді повернути серце одруженої жінки після смерті чоловіка дуже дивним чином, якщо силою нав'язати їй перше кохання і змусити її тільки й думати про покійного — якою не була б її перевага над ним, в суспільному становищі чи в чомусь іншому. І тоді всі заговорили про жіночу здатність оживляти зображення, бачити реальність у мріях, — здатність, якої (як вважав сентиментальний член клубу) чоловіки не мають.
На думку сільського священика, такі випадки, як той, про який щойно розповів лікар, є швидше свідченням раптово воскреслого почуття, ніж справжнього кохання. Це оповідання навіяло йому згадку про іншу пригоду, яку він спробує їм розповісти, бо багато разів чув її в молоді роки. Це приклад пізніших часів і шляхетнішого почуття. Героїня його розповіді теж жінка, яка одружилась з нерівнею. Він, щоправда, побоюється, що його оповідь буде не такою цікавою, як та, що її щойно розказав лікар. Товариство умовило його розповідати, і священик почав.