Хоч було ще не пізно, а осінні сутінки тільки густішали, він ледве розрізняв звивисту стежку, що вела до сектора, де, як сказав сторож, цього дня було кілька похоронів. Марчмілл ступав по траві, спотикався об якісь кілки і час від часу нагинався, силкуючись на тлі неба розрізнити чию-небудь постать, та не бачив нікого; проте просвітлина в місці, де були свіжі могили, допомогла помітити закляклу постать.
Вона почула кроки й злякано підхопилася на ноги.
— Елло, як це безглуздо! — обурено вигукнув він. — Втеча з дому… такого ще не було. Ні, я не ревную тебе до цього нещасного, але ж справді смішно, що ти, заміжня жінка, мати трьох дітей і з четвертим при надії, втрачаєш голову і біжиш, як оце зараз, до якогось померлого коханця! Чи ти хоч знаєш, що тебе замкнули? Та ти ж за цілу ніч не вибралася б звідси.
Вона мовчала.
— Сподіваюсь, у вас воно не зайшло надто далеко?
— Не допікай мені, Вілле.
— Май на увазі, що надалі я потерплю такого. Чуєш?
— Чую, — кинула вона.
Він узяв її під руку й повів з цвинтаря. Годі було й думати відразу повернутися додому.
Не бажаючи, щоб їх хто бачив У такому жалюгідному становищі, він завів її в маленьку убогу кав'ярню біля станції, звідки обоє рано-вранці виїхали, майже не розмовляючи. Бо розуміли, що це один із тих прикрих випадків у подружньому житті, де словами не зарадиш; після полудня вони вже були на порозі свого дому.
Минали місяці, і ніхто з них обох не наважувався згадувати про той випадок. Еллу все частіше охоплював сумний і байдужий настрій, який можна було визначити одним словом — розпач. А невдовзі вона мала пережити ще одне неабияке випробування — народити четверту дитину, — що аж ніяк не підносило її самопочуття.
— У мене таке передчуття, що цього разу я не витримаю, — якось мовила вона.
— Ет, що за дитячі вигадки! Чому це щось має статися, а не обійтися добре, як було завжди.
Вона похитала головою:
— Я майже з певністю відчуваю, що помру. І навіть раділа б цьому, якби не Неллі, Франк і Тайні.
— І я!
— Ти швидко знайдеш собі когось, — прошепотіла вона з сумною усмішкою. — І матимеш на це повне право, повір мені.
— Елл, а ти вже не думаєш про того… свого поетичного друга?
Вона ні визнала, ні заперечила його закиду.
— Ні, не витримаю я цього разу, — знову й знову твердила вона. — Щось підказує мені, що таки не витримаю.
Початок виходив поганий, як воно часто й трапляється в таких випадках. І справді, шістьма тижнями пізніше, у травні, вона лежала в своїй кімнаті безживна й безкровна і ледве спромагалася раз-другий вдихнути повітря. Немовля, за чиє непотрібне життя вона поволі платила своїм власним, було нівроку повненьке й здорове. Перед смертю вона ніжно звернулася до Марчмілла:
— Вілле, я хочу тобі звіритися в усьому — ти знаєш, про що йдеться, — що сталося, коли ми відпочивали в Солентсі. Я не можу висловити, що найшло на мене… як я могла забути про тебе, мого чоловіка! Але зі мною коїлося щось жахливе: я вважала, що ти поганий, що гребуєш мною, що не досягав мого духовного рівня, тоді як він стояв набагато вище від тебе. Я хотіла мати собі довершеного шанувальника, що, можливо, значило для мене навіть більше, ніж просто коханець…
Вона не договорила, бо вкрай знесиліла, а через кілька годин померла від гострої судинної недостатності, так і не сказавши нічого чоловікові про своє кохання до поета. А втім, Вільяма Марчмілла, як і більшість чоловіків, що не перший рік знають подружнє життя, вже мало обходили колишні ревнощі, і він не виявляв найменшого бажання силувати дружину признатися в усьому, оскільки те стосувалося людини, яка померла і яка вже не могла завдавати йому прикрощів.
Та через два роки після її смерті сталося так, що, гортаючи деякі старі папери, що їх він хотів позбутися, перш ніж ввести у дім нову дружину, його погляд зненацька зупинився на пасмі волосся, що лежало в конверті разом з фотографією померлого поета, датованою на звороті останнім роком життя його першої дружини. Саме тим роком, коли вони відпочивали в Солентсі.
Довго й замислено дивився Марчмілл на волосся і фотографію, бо щось у них вразило його. Він гукнув малюка, через якого померла мати і який тепер став непосидючим бешкетником, посадовив його собі на коліна й приклав те пасмо до дитячої голівки, а фотографію поклав за малюком на стіл, щоб безперешкодно порівняти обох.
Поза всяким сумнівом, схожість була разюча. Мрійливий і неповторний вираз поетового обличчя наче передався дитині. Та й волосся нічим не відрізнялося.
— Щоб я провалився, коли не здогадувався про це! — пробурмотів Марчмілл. — Вона таки зрадила тоді з отим бахурем! Ану-но спробую прикинути: другий тиждень серпня… третій тиждень травня… Так… так… Ану геть з-перед моїх очей, нікчемний виродку! Бачити тебе не можу!