— Почекайте, я відішлю карету і за мить вернуся.
— Ви зовсім один?
— Зовсім. Товариша я лишив у Саутгемптоні.
Карета рушила від будинку, коли Барбара входила до їдальні, де на нього чекала вечеря; невдовзі він повернувся. Едмонд вже встиг зняти плащ і капелюх, і тільки маска лишилася в нього на обличчі; тепер Барбара могла роздивитися, що зроблено її на спеціальне замовлення з якоїсь дуже еластичної тканини, схожої на шовк, забарвленої під колір шкіри; на лобі вона щільно й цілком природно прилягала до волосся, і була справді чудово зроблена.
— Барбаро, ви дуже змарніли, — мовив він, знімаючи рукавицю і беручи її за руку.
— Так, я справді хворіла, — відказала вона.
— Цей гарний будинок належить нам?
— Нам. — Вона майже не усвідомлювала, що каже, бо рука, з якої він зняв рукавицю, щоб взяти її за руку, була дуже скалічена, без одного чи двох пальців, а з-під маски на неї блиснуло тільки одне око.
— Я віддав би все на світі, люба, щоб поцілувати вас зараз, цієї ж миті! — провадив він далі з похмурою пристрастю. — Але я не можу цього зробити в масці. А чи слуги вже сплять?
— Так, — відповіла вона. — Але я їх покличу, якщо треба. Може, ви б хотіли повечеряти?
Він відказав, що хотів би чогось перекусити, але не треба нікого кликати в такий час. Тоді вони підійшли до столу й посідали одне проти одного.
Хоч як була стривожена Барбара, а все ж помітила, що чоловік її тремтить більше, ніж вона, ніби побоюючись того враження, яке він справив, а може, ще й справить на неї. Він підсунувся ближче і знову взяв її за руку.
— Мені зробили цю маску у Венеції, — почав він несміливо, не знаючи, що казати далі. — Кохана моя Барбаро, люба моя дружино, чи думаєте ви, що витримаєте, коли я зніму її? Ви не розлюбите мене, правда ж?
— О Едмонде, звичайно, я витримаю, — відповіла вона. — Те, що сталося з вами, — наше нещастя, але я готова до цього.
— Ви справді певні, що готові?
— Звичайно. Адже ви мій чоловік.
— Чи справді ви певні, що ніщо вас не вразить? — повторив він уривчастим від хвилювання голосом.
— Думаю, що цілком певна, — кволо відповіла вона.
Він похитав головою.
— Сподіваюсь, сподіваюсь, що ви справді готові до цього, — прошепотів він.
Запала мовчанка, і в цій тиші здавалося, що годинник на стіні передпокою аж гримить. Він трохи відвернувся, щоб зняти маску. Барбара, затамувавши подих, слідкувала за його рухами, які здавалися їй надто повільними, вона дивилася на нього якийсь час, потім відвернулася, а коли він нарешті зняв маску, вона заплющила очі, таке жахливе видовище постало в неї перед очима. Її пересмикнуло від жаху; та хоч як вона не злякалась, а все ж примусила себе ще раз на нього подивитись, стримуючи крик, який ледь-ледь не зірвався з її пополотнілих уст. Та, не маючи більше сил на нього дивитися, Барбара впала додолу з стільця, затуляючи очі.
— Ви не можете дивитися на мене! — простогнав він у розпачі. — Я надто страшний навіть для того, щоб ви могли знести мій вигляд! Я знав це; і все ж сподівався, що буде інакше. О, яка жорстока доля — хай буде проклята майстерність венеціанських лікарів, які врятували мені життя!.. Розплющ же очі, Барбаро, — казав він благаючим голосом, — добре подивись на мене. Скажи, що я тобі відразливий, якщо я тобі гидкий, тоді раз і назавжди вирішимо наші стосунки!
Його бідолашна дружина страшним зусиллям волі змусила взяти себе в руки. Це ж її Едмонд, він не винен; він так страждав. На короткий час відданість чоловікові допомогла Барбарі, і вона, як він і просив, знову звела очі і ще раз глянула на ці рештки людини, на це спотворене, обвуглене тіло. Але й одного погляду було занадто. Мимоволі вона знову відвела очі і здригнулася.
— То як ви думаєте, я вам не гидкий? — спитав він. — Відповідайте, так чи ні? Чи зможете ви стерпіти біля себе такого каліку, вихідця з того світу? Гарненько подумайте, Барбаро. Такий став ваш Адоніс, ваш незрівнянний чоловік!
Бідолашна леді заціпеніла, не зводячи з нього очей. Якийсь панічний переляк геть витіснив усі її природні почуття відданості, кохання й жалю, у неї було таке відчуття крижаного жаху, ніби перед нею стояла примара. Барбара ніяк не могла повірити, що то її обранець, чоловік, якого вона кохала; він перетворився на якусь потвору, зовсім не схожу на звичайну людину.
— Ні, ви зовсім мені не гидкий, — мовила вона, тремтячи з жаху. — Але я так злякалася, це так несподівано! Мені треба опам'ятатись. Може, ви повечеряєте? А я тим часом піду до своєї кімнати, спробую повернути моє давнє почуття до вас. То можна лишити вас одного на хвилину? Отже, я спробую!
І, не чекаючи на його відповідь, уникаючи дивитись на нього, перелякана жінка кинулась до дверей і вибігла з кімнати. Вона чула, як він сів до столу, ніби щоб взятися до вечері, хоча один тільки бог відає, який уже там апетит після такої зустрічі, що підтвердила найгірші передчуття. Збігши нагору сходами і опинившись у своїй кімнаті, вона впала біля ліжка, сховавши обличчя в покривало.
Вона лежала так деякий час. Спальня була над їдальнею, і невдовзі, стоячи на колінах, Барбара почула, як Віллоуз відсунув стілець і встав, щоб іти до передпокою. За п'ять хвилин ця потвора, мабуть, підніметься сходами, і знову постане перед нею його страхітливе обличчя, — але ні, то не її чоловік! Самотня цієї ночі, без служниці чи подруги, яка б її підтримала, Барбара втратила будь-яке самовладання. Як тільки вона почула його кроки на сходах, навіть не накинувши нічого на плечі, випурхнула з кімнати, кинулась галереєю до запасних сходів, збігла з них і, розпахнувши двері до саду, кинулася геть. Вона ледь усвідомлювала, що робила, поки не опинилася в оранжереї, зіщулившись біля підставки для квітів.
Тут вона й залишилася: її великі сполохані очі напружено вдивлялися в сад через скло оранжереї; спідниці свої вона попідбирала, боячись полівок, які іноді сюди навідувалися. Барбара побоювалася, що кожної миті почуються кроки, яких вона мала б палко чекати, і заговорить голос, що мав би звучати, як музика для її душі. Та Едмонд Віллоуз не прийшов. В цю пору року ночі дуже короткі, і незабаром розвиднілося, зійшло сонце. При денному світлі їй було вже не так страшно, як вночі. Вона подумала, що може піти до нього і змусити себе звикнути до його обличчя.
Отже, молода жінка, що стільки настраждалась, прочинила двері оранжереї і пішла назад тією ж дорогою, якою недавно сюди бігла. Її бідолашний чоловік, мабуть, зараз спить, адже подорож його була така довга, і вона проскочила до будинку якомога тихіше. Там усе було так, як вона залишила, та коли Барбара пошукала поглядом у передпокої його плащ і капелюх, їх не було, так само як і маленької скриньки, яку він привіз з собою, лишивши весь багаж у Саутгемптоні. Вона набралась сміливості і зійшла сходами нагору; двері спальні були відчинені, так, як вона їх залишила. Вона боязко огледілась, — постіль не була зім'ята. Може, він приліг на канапі в їдальні. Кинулась вниз до їдальні, — його не було й там. На столі біля його незайманої тарілки вона помітила записку, написану нашвидкуруч на аркушику, вирваному з кишенькової книжечки. Вона в ній прочитала:
"Кохана навік дружино, я передбачав те враження, яке справить на вас моя жахлива, гидка зовнішність. І все ж у мене була надія, що може статися інакше. Звичайно, сподіватись чогось іншого було просто божевілля. Я розумів, що ніяке людське кохання не зможе пережити такого жаху. Визнаю, я думав, що ваше кохання — кохання божественне; та після такої довгої розлуки не могло лишитися у вас досить сердечності, щоб побороти першу природну відразу. Цей експеримент мені не вдався. Я не звинувачую вас; може, так навіть краще. Прощавайте. Я їду з Англії на рік. Через рік побачимось, якщо буду живий. Тоді зможу переконатися у щирості ваших почуттів; якщо ж за цей час все складеться не на мою користь, ми розлучимось назавжди. Е. В."
Очунявши від здивування, Барбара відчула такі докори сумління, що подумала, ніби їй немає прощення. В її очах він був уже не потворою, на яку страшно дивитися, а нещасним створінням, беззахисним, як дитина. Першою думкою її було кинутись за ним, благати повернутись. Але, розпитавшись, вона дізналася, що ніхто його не бачив. Едмонд зник непомітно.
До того ж як забути те, що трапилось минулої ночі? її жах був дуже помітний, а він був не такою людиною, щоб його могли переконати будь-які намагання виконати свій обов'язок. Вона поїхала до батьків і розповіла їм про все, що сталося, та невдовзі про це знали вже не тільки рідні.
Минув рік, а Едмонд не повернувся; всі сумнівалися, чи він ще живий. Барбара гірко каялася, що не змогла тоді подолати свою відразу, вона хотіла побудувати капличку чи спорудити пам'ятник і присвятити все своє життя богоугодним справам, добродійності. Нарешті з цим питанням звернулася вона до пастора, який блискуче виголошував недільні проповіді з амвона. Та він лише пригладив перуку і постукав пальцями по табакерці: так збайдужіли тоді люди до релігії, що ні боковий неф храму, ні каплички, ні портики, ні східне вікно, ні десять заповідей господніх, ні лев з однорогом чи мідні підсвічники не могли змусити грішні душі приносити дари церкві, — в цьому минуле століття дуже відрізняється від наших благословенних часів, коли постійні заклики до жертвувань на такі цілі потрапляють у благодатний ґрунт, і всі церкви блищать, як нові монетки. А через те, що бідолашна леді не змогла полегшити докорів сумління таким способом, вона вирішила бути хоча б милосердною, і невдовзі щоранку їй на радість біля її воріт збиралися найобідраніші, найледачіші, найп'яніші, найлицемірніші і найнікчемніші волоцюги, які тільки є на божому світі.
Та людське серце скидає тугу, як плющ, що в'ється по стіні, скидає старе листя, тож з часом, не одержуючи ніяких звісток від чоловіка, Барбара могла сидіти незворушно, коли мати і друзі казали в її присутності: "Ну що ж, те, що сталося, — все на краще". Вона й сама почала так думати, бо навіть і тепер не могла спокійно згадувати ту скалічену, спотворену істоту, якою став її чоловік, хоча іноді її думка линула до перших днів їх одруження, до юнака, що був тоді поруч з нею, і тоді вона відчувала ніжність, яка була б ще міцніша, якби він був тут зараз живий.