Навряд чи мені вдасться описати його поведінку. Я й досі не знаю, чого він хотів; здається, побачитись зі мною, і нічого більше. Він тримав мене за руку і за талію — о, як міцно він мене тримав! — і ніяк не хотів відпустити, поки я не пообіцяла зустрітися з ним ще раз. Він поводився так дивно і виявляв таку гарячковість, що я боялася, аби з ним нічого не сталося в цій глушині, тому пообіцяла прийти. Потім я вирвалась… побігла додому… Оце і все. Сьогодні ж, коли надійшов час побачення — на яке я, звичайно, не думала йти, — мені прийшла думка, що він, зрозумівши мій намір обманути його, прийде сюди. Тому не могла заснути. Але чому ти мовчиш?
— Дорога була довга, втомився.
— Ходімо в будинок. А чого ти приїхав один, без почту?
— Просто так.
Якусь хвилину вони йшли мовчки. Потім вона сказала:
— Я надумала одну річ, та не наважуюсь тобі про це говорити. Він сказав, що чекатиме на мене завтра, якщо ми не зустрінемось сьогодні. Може, підемо туди вдвох завтра ввечері? Подивимось, чи він прийде. Вичитаємо йому за те, що так безглуздо розпалює в собі давню пристрасть і викликає мене на таке дивне побачення замість того, щоб просто відвідати нас.
— Навіщо нам знати, чи він прийде? — похмуро спитав чоловік.
— Тому що, на мою думку, нам слід якось допомогти йому. Бідний Фред! Він послухає тебе, якщо ти постараєшся переконати його й пояснити все так, щоб він зрозумів дійсний стан речей. Це було б просто виявом християнської доброти по відношенню до людини, яка, безсумнівно, дуже страждає з якоїсь причини. Мені здається, він зовсім втратив голову.
Дійшовши до дверей, вони подзвонили і стали чекати. Здавалося, в будинку всі спали. Та невдовзі до них вийшов чоловік і забрав коня. Герцог і герцогиня увійшли в замок.
НІЧ ТРЕТЯ
Це мало статися неминуче. Того вечора, як і раніше, під час відсутності старого вівчаря, Біл Мілз мусив або чергувати, або втратити роботу, а з нею і засоби до існування. Згадавши про того, хто лежав за Дверима диявола, він спробував зібрати на допомогу всю свою хоробрість, але без особливого успіху. Коли ж побачив постаті герцога й герцогині, що перетинали вкрите інеєм пасовисько, то, крім шанобливого страху, відчув якесь полегшення. Герцогиня рухалася швидкими, легкими кроками, на кілька ярдів випереджаючи чоловіка. Незабаром герцог зупинився, не бажаючи йти далі, й наполегливо сказав:
— Запевняю тебе, він вирішив, що не варто знову приходити сюди.
— А я більше схильна думати, що він прийде й чекатиме на мене цілу ніч. І було б жорстоко змусити його робити це вдруге.
— Його немає. Ходім додому.
— Дійсно, схоже на те, що він не прийшов. Може, з ним щось трапилось? Якщо так, я ніколи не прощу собі цього!
Герцог збентежився.
— Та ні, він, певне, зайнятий іншими справами.
— Це майже виключено.
— А може, вирішив, що йти надто далеко.
— І цього не може бути.
— Ну, тоді він міг просто передумати.
— Так, він міг передумати, якщо тільки не ховається десь отут — може, в тій западині, що за Дверима диявола. Ходімо пошукаємо. Якщо заскочимо його зненацька, то так йому й треба.
— Ні, його там нема.
— Мабуть, лежить і не дише через тебе…
— Через мене… ні, ні!..
— Ну, годі, ходімо. Мушу тобі сказати, мій любий: сьогодні ти огинаєшся, як останній школяр, зовсім мене не слухаєш! Ти ревнуєш мене до цього бідного хлопця, але ж це чисте безглуздя.
— Іду, іду, не говори більше нічого.
Вони пересікли зелену галявину.
Щоб прослідити їх, пастух вийшов з хатини і, дуже зігнувшись, пішов попід чагарником, сподіваючись непомітно підкрастися до дольмена. На якусь мить він опинився на відкритому місці.
— Ага, нарешті он і він! — вигукнула герцогиня.
— Він? — спитав герцог. — Де?
— Біля Дверей диявола. Хіба не бачиш там постаті? Бідолашний закоханий кузен, зараз тобі перепаде! — Вона засміялася, і в її голосі почулося співчуття. Раптом вона повернулася до чоловіка. — Що з тобою?
— Це не він! — прохрипів герцог. — Цього не може бути.
— Не він. Занадто малий. Це якийсь хлопчина.
— Ага, я так і думав! Підійди-но сюди, хлопче.
Пастух боязко наблизився.
— Що ти тут робиш?
— Доглядаю овець, ваша світлість.
— То ти мене знаєш! Ти щоночі їх доглядаєш?
— Час від часу, пане.
— А що ти тут бачив? Сьогодні або вчора ввечері? — запитала герцогиня. — Ніхто тут не ходив, не чекав?
Хлопець мовчав.
— Він нічого не бачив, — перебив її чоловік і з такою погрозою глянув на пастуха, що, здавалося, в очах його запалав вогонь.
— Ходімо звідси. Не можна бути довго на такому холоді.
Коли вони пішли, хлопець повернувся до загону. Тепер йому не було вже так боязно. Ознайомлення з подіями додало йому впевненості у собі, поступово витіснило думки про вбитого.
Все ж він недовго був сам. Як тільки минуло досить часу для того, щоб дійти до Шейкфорест Тауерс і повернутися назад, на пасовиську знову з'явилася огрядна постать герцога. Цього разу він прийшов сам.
У вельможі був, мабуть, не менш гострий зір, ніж у пастуха, бо він одразу розгледів хлопця серед овець і попростував до нього.
— Ти той вівчар, з яким я недавно розмовляв?
— Так, пане.
— Слухай, що я тобі скажу. Герцогиня питала, що ти бачив тут сьогодні або вчора ввечері, і ти нічого їй не відповів. Я знов запитаю те саме, і тобі нічого боятися сказати правду. Чи бачив ти щось незвичайне в ті ночі, що тут чергував?
— Пане, я бідний хлопець, мене ніщо не цікавить. Я не пам'ятаю того, що бачу.
— Я ще раз запитую, — сказав герцог, підступаючи ближче, — чи бачив ти щось незвичайне в ті ночі, що тут чергував?
— О пане! Я всього тільки підпасич, мій батько був скромним садівником вашої світлості, а мати — проста грубниця у вашому замку. Коли я залишаюсь сам, то відразу засинаю і нічого не бачу!
Герцог схопив хлопця за плече і, нахилившись, грізно втупився в його обличчя.
— Чи бачив ти що-небудь незвичайне минулої ночі, питаю тебе?
— О пане, змилуйтесь, не вбивайте мене! — скрикнув вівчар, падаючи на коліна. — Я ніколи не бачив, щоб ви тут ходили, чи їздили верхи, чи ждали кого-небудь, чи тягли якусь важку ношу!
— Гм, — буркнув невблаганний допитувач, послаблюючи руку. — Дуже добре, що ти нічого цього не бачив. А тепер скажи, що для тебе краще: щоб я зараз зробив те саме і з тобою, чи будеш зберігати таємницю все твоє життя?
— Зберігати таємницю, пане!
— Ти певен, що зможеш?
— О ваша світлість, випробуйте мене!
— Добре. Скажи, тобі подобається пасти овець?
— Зовсім ні. Бути завжди наодинці з самим собою краще тим, хто думками уже на тому світі. Крім того, зі мною погано обходяться.
— Вірю. Ти надто молодий для такої роботи. Треба якось полегшити твоє життя. Замість цієї одежі ти носитимеш камзол із справжнього сукна, а свої шкарбани зміниш на лакові черевики. Ти вчитимеш таке, про що ніколи й не чув. Я віддам тебе до школи, а під час канікул ти гратимеш в крикет. Ти станеш людиною, але щоб ніколи і не згадував, що був вівчарем і доглядав ночами овець на цьому пасовиську, бо в порядному товаристві не полюбляють пастухів.
— Ви можете покластися на мене, пане.
— Як тільки ти це забудеш і прохопишся хоч словом про своє минуле — цього року чи наступного, в школі чи поза школою, чи коли їхатимеш у кареті хоч і через двадцять років, — тієї ж хвилини ти будеш позбавлений моєї допомоги і знову станеш злиденним вівчарем. Ти, здається, сказав, що маєш батьків?
— Лише матір. Вона вдова, пане.
— Я дбатиму про її добробут, поки ти не розкажеш — про що?
— Про те, що я був вівчарем і що я тут бачив.
— Добре. А якщо ти розкажеш?
— Вона знову стане бідною вдовою!
— Добре. Дуже добре. Але це ще не все. Ходімо зі мною.
Він підвів хлопця до дольмена й поставив на коліна.
— Колись це було священне місце, — вів далі герцог. — Тут стояв вівтар на честь древніх богів, відомих задовго до нашого бога. Отже, той, хто клянеться тут, дає подвійну клятву. Кажи за мною: хай покарають мене ангели, й архангели, і всі сили небесні; хай впадуть на мене страшні муки, де б я не був — в будинку чи надворі, в полі чи на дорозі, в церкві чи в каплиці, вдома чи за кордоном, на суші чи на морі; щоб я не міг ні їсти, ні пити, ні рости, ні старіти, ні жити, ні вмерти; щоб я вічно страждав тілом і душею, якщо колись розкажу про те, що був вівчарем, чи про те, що бачив на Марлбері Даунс. Хай буде так і тільки так. На віки вічні, амінь. А тепер цілуй камінь.
Тремтячи з жаху, хлопець повторив слова клятви й поцілував камінь, як йому було наказано.
Потім герцог узяв його за руку й повів. Тієї ночі вівчар спав у Шейкфорест Тауерс. А вже наступного дня його віддали під опіку в далеке село. Звідти він потрапив у приватну початкову школу, а згодом — у середню школу закритого типу.
НІЧ ЧЕТВЕРТА
Минуло багато років.
Одного зимового вечора колишній вівчар, одягнений у костюм ділової людини невисокого рангу, сидів у гарно вмебльованому кабінеті, що містився в лівому крилі замку Шейкфорест Тауерс. На вигляд йому було років тридцять вісім — сорок, хоч насправді він був на кілька літ молодший. Достаток, що оточував його, мав би свідчити про душевний спокій. Та щоразу, коли він підводив голову, шукаючи листа чи якийсь інший папір, тривожний погляд стомлених очей говорив, що це було далеко не так. Його обличчя вражало незвичайною для сільського жителя блідістю. Він сидів за письмовим столом, але на папері, що лежав перед ним, не було написано жодного слова. Посидівши так декілька хвилин, він поклав ручку, відсунув від стола крісло, нервовим рухом опустив руки на підлокітники і якийсь час вдивлявся у підлогу. Потім підвівся і вийшов з кімнати.
Уздовж переходу він дійшов до центральної восьмикутної зали, пересік її й постукав у двері. Слабкий, досить низький голос дозволив увійти. У кімнаті, де містилася бібліотека, не було нікого, крім його покровителя герцога.
За довгі роки він втратив усю свою огрядність і став схожий на скелет. Біле волосся поріділо, руки здавалися прозорими.
— О, Мілз, — буркнув він. — Сідай. Що там?
— Нічого нового, ваша світлість. Листів, вартих уваги, не було, піхто не приходив.
— А… То в чому ж річ? Чим ти заклопотаний?
— Старі часи у пам'яті ожили. Пригадалися мені…
— Прокляття на них, на оті часи… А які, власне, старі часи маєш на увазі?
— Різдвяний тиждень двадцять два роки тому, коли кузен покійної герцогині благав тієї зустрічі, — ніч тоді була, як сьогодні.