У кімнаті світло не горіло, але з базарного майдану його проникало досить, щоб роздивитися, яке в неї обличчя. Темноока, мрійлива, з чуттєвими губами, вона не була дуже вродлива, але досить принадна.
Чоловік її зайшов у кімнату й підступив до неї.
— О, Едіт, а я тебе й не помітив, — промовив він. — Чого це ти сидиш тут у темряві? — спитав він.
— Дивлюсь на ярмарок, — відповіла вона знуджено.
— Ох, як він мені набрид! І отаке щороку! Шкода, що його не заборонять!
— А мені подобається.
— Гм… У кожного свій смак.
Він постояв якусь часинку, подивився заради ввічливості разом із нею у вікно і знову вийшов.
Через кілька хвилин місіс Гарнхем подзвонила в дзвінок.
— Енна ще не вернулась? — спитала вона, коли ввійшла служниця.
— Ні, пані.
— О цій годині їй уже треба бути вдома. Я відпустила її тільки на десять хвилин.
— Піти пошукати її, пані? — жваво спитала служниця.
— Ні, не треба. Вона слухняна дівчина і незабаром вернеться сама.
Та, коли служниця вийшла, місіс Гарнхем підвелася, пішла в свою кімнату, надягла плащ та капелюшок і спустилася вниз. Там їй стрівся чоловік.
— Я хочу піти подивитися на ярмарок — промовила вона, — і пошукаю Енну. Я за неї відповідаю і мушу пильнувати, щоб з нею не сталося чого. Їй би вже слід бути вдома. Чи не сходив би й ти зі мною разом?
— Та нічого там з нею не станеться. Я бачив її, як ішов додому, на одній каруселі — щебетала з якимсь кавалером. Я піду з тобою, якщо хочеш, але волів би того ярмарку й не бачити.
— Ну, ні, то й ні. Я піду сама, нічого зі мною там не станеться.
Вийшовши з дому, місім Гарнхем незабаром опинилась серед натовпу, що запрудив весь базарний майдан. Ще трохи пропхавшись уперед, вона побачила Енну: та сиділа на карусельному коні. Як тільки карусель зупинилася, місіс Гарнхем підійшла до неї й промовила суворо:
— Енно, хіба можна бути такою свавільною? Тебе ж пустили тільки на десять хвилин.
Енна знітилась, і юнак, що був відступив у натовп, заквапився їй на допомогу.
— Будь ласка, не сваріть її, — сказав він увічливо. — Це моя вина, що вона затрималася тут. Вона така мила на коні, що я намовив її ще раз прокататися. Я вас запевняю, що з нею нічого не могло трапитись.
— В такому разі я полишаю її на ваше піклування, — промовила місіс Гарнхем, повертаючись, щоб іти додому.
Але так зразу піти їй не вдалося. Чомусь стовпище людей раптом ринуло назад, і дружину виноторговця так міцно притиснули до нового знайомого Енни, що вона якусь хвильку не могла навіть поворухнутись. Обличчя всіх трьох так наблизились одне до одного, що місіс Гарнхем відчувала в себе на щоці дихання юнака так само, як і Енна. Вони не могли нічого вдіяти й тільки посміхалися з такої несподіванки; всі троє мовчали й чекали, що буде далі. Враз місіс Гарнхем відчула, що пальці їй стискує чоловіча рука, і по виразу юнакового обличчя здогадалася, що це рука його, але по тому, як стояла дівчина, здогадалася також, що він гадає, ніби в його руці рука Енни. Що спонукало її не відкривати йому його помилки, вона й сама навряд чи зуміла б пояснити. Не вдовольнившись потиском руки, юнак грайливо просунув два пальці їй у рукавичку і став гладити її долоню. Нарешті у стовпищі стало вільніше, але минуло ще кілька хвилин, поки натовп порідшав так, що місіс Гарнхем змогла рушити додому.
"Цікаво, як вони познайомилися?" — міркувала місіс Гарнхем Дорогою. — Енна така простосерда, а він юнак жвавий і дуже милий".
Місіс Гарнхем була так приємно схвильована поведінкою та голосом незнайомця, ніжним потиском його пальців, що не пішла зразу додому, а звернула в затінений куточок і почала стежити за парочкою. Справді, гадала місіс Гарнхем (і сама не менш імпульсивна натурою, ніж Енна), Енні не можна дорікати, що вона з ним заграє, хоч би як там вона з ним познайомилась, — адже він так добре вихований, такий чарівний, а очі в нього такі гарні! І, подумавши, що він на кілька років молодший за неї, вона тільки зітхнула, сама не знаючи чому.
Нарешті парочка рушила від каруселі, і місіс Гарнхем почула, як юнак сказав Енні, що проведе її додому. Отже, Енна знайшла собі залицяльника, і, очевидно, дуже щирого. Місіс Гарнхем страшенно зацікавилася ним. Коли Чарлз Бредфорд і Енна підійшли до будинку виноторговця, там було майже безлюдно. Вони зупинилися так, щоб ніхто їх не бачив, постояли трошки в затінку під стіною і розійшлись. Енна попростувала до дверей, а її знайомий повернув назад до майдану.
— Енно, — промовила місіс Гарнхем, підходячи до будинку. — Я весь час дивилася на тебе! Цей хлопець поцілував тебе на прощання, як мені здається.
— Та він сказав, — зажебоніла Енна, — якщо я не проти, мені ж від цього шкоди не буде, а… а йому буде дуже приємно.
— Ще б пак! І ти з ним тільки сьогодні ввечері познайомилась?
— Так, пані.
— І я певна, що ти сказала йому і як тебе звуть, і все інше про себе.
— Та він мене спитав.
— А свого імені тобі не сказав?
— Ні, пані, сказав! — вигукнула Енна радісно. — Його звати Чарлз Бредфорд, і живе він у Лондоні.
— Гаразд. Якщо він порядна людина, то, звичайно, я не маю нічого проти твого знайомства з ним, — промовила хазяйка, яка, незважаючи на всю свою високу моральність, відчувала велику приязнь до юнака. — Але я мушу ще подумати, якщо він знову спробує з тобою зустрічатись. Виросла в селі, місяць усього, як у Мелчестері, ніколи не бачила чоловіка по-міському одягненого, — і на тобі, підхопила лондонця!
— Я його не підхоплювала і ні в чому не винна, — сказала Енна зніяковіло.
Ввійшовши в будинок і залишившись на самоті, місіс Гарнхем подумала, який вихований і благородний вигляд у приятеля Енни. Якісь чари були в його доторку до її руки, і їй не йшло з думки запитання: чим його привабила дівчина?
На другий день уранці розхвильована Едіт Гарнхем пішла до звичайної щоденної божої служби в мелчестерський собор. Біля собору вона знову помітила крізь туман того, хто так зачарував її вчора ввечері. Він задумливо розглядав архітектуру нефа, що підносився перед ним угору. І ще не встигла вона зайняти місця, як він увійшов у собор і теж сів в одному з перших рядів, тільки по другий бік проходу.
Чарлз Бредфорд не звернув особливої уваги на місіс Гарнхем, але вона не зводила з нього очей і тепер іще більше дивувалася, чим могла так принадити його до себе її молоденька простушка-служниця. Вона майже зовсім не знала тогочасних юнаків, так само як і юна Енна, а то б вона менше дивувалася. Рей трохи розглянувся навколо себе і, хоч ранішня служба ще не закінчилася, несподівано підвівся і вийшов із собору. Тоді й місіс Гарнхем, самітна душею, вразлива жінка, зразу збайдужіла до прославляння бога. Їй раптом стало страшенно шкода, чом вона не одружилася з лондонцем, що знався б на всіх тонкощах кохання, як, певно, знається на них цей юнак, що вчора ввечері ненароком погладив її руку.
III
Справа, призначена до слухання в Мелчестері, була нескладна і забрала в суду всього кілька годин. На сесію присяжних у Кестербріджі, головному місті сусіднього графства, що теж увіходило до Західної судової округи, Рей не поїхав. У третьому місті відкриття сесії призначалось на наступний понеділок, а розгляд справ починався тільки у вівторок уранці. Рей мав прибути туди в понеділок в другій половині дня. Але тільки в середу після обіду в місті побачили, як він, вийшовши з готелю, квапливо простує по Хай-стріт у мантії й сивій перуці, завитій ярусами, за найкращим взірцем сірійських барельєфів.
Та, хоч Рей і прийшов у приміщення суду, робити там йому не було чого, і він сидів у храмі справедливості і застругував пера, витаючи думками далеко від розгляданої справи. Йому пригадувалась власна нерозважна поведінка, на яку ще тиждень тому він не вважав себе здатним, і ті згадки гнітили його й сповнювали незадоволенням.
На другий день після ярмарку він знову побачився з Енною, ходив з нею за місто до валів Старого Мелчестера і так нерозумно захопився сільською красунею, що пробув у Мелчестері неділю, понеділок і вівторок. За цей час він спромігся побачитись із нею шість чи сім разів. Одне слово, він здобув повну перемогу, і дівчина тепер належала йому тілом і душею.
Він думав, що не піддався б так нестримно захопленню цією простушкою, яка з недосвідченості відразу впала легковажно в його обійми, якби не жив у Лондоні останнім часом так самітно. Він дорікав сам собі, що побавився її серцем заради скороминущої втіхи, і тільки надіявся, що їй не доведеться страждати через нього.
Вона просила його приїздити до неї, благала, плакала. Він пообіцяв заїхати і мав намір дотримати слова, бо вважав, що тепер не має права її покинути. Хоч які незручні такі випадкові зв'язки, але завдяки відстані в сотню миль, — а для дівчини, яка не матиме змоги їздити до нього, це однаково що тисяча, — ця літня інтрижка не дуже заважатиме йому; навпаки, спогади про нехитре кохання Енни відвертатимуть його від зайвих розваг у місті, коли йому хотітиметься добре попрацювати. Під час судових сесій він приїжджатиме в Мелчестер три або чотири рази на рік і буде щоразу бачитись із нею.
Псевдонім, чи, точніше, неповне ім'я, яким він назвав себе, коли ще не думав, куди може завести його це знайомство, зірвався у нього з уст мимовільно, без будь-якого наміру. Рей і згодом не відкрив Енні свого повного імені, але, виїжджаючи з Мелчестера, вирішив, що треба дати їй адресу крамниці канцелярського приладдя поблизу його квартири, куди б вона могла писати на його ініціали "Ч. Б.".
Після закінчення сесії, вертаючись до Лондона, Рей заїхав у Мелчестер, де провів ще кілька годин зі своїм чарівним дитям природи. А вдома потяглись одноманітні дні. Часто рудуватий непроглядний туман огортав вулиці, відгороджував його житло та й його самого від усього білого світу, і, коли він запалював газовий світильник і сідав читати чи писати, його становище видавалося йому таким неприродним, що він, бувало, дивлячись на вогонь, знову й знову згадував довірливу дівчину з Мелчестера. Часом його охоплювала шалена ніжність до неї; тоді він простував у карний суд, заходив північними дверима в сутінь під величним високим склепінням цієї будівлі, терся там серед таких, як і сам він, молодих незайнятих адвокатів, пропихався в ту або іншу повну людей судову залу, де розглядалася якась гучна справа, вдавав, ніби він бере в ній участь, хоч полісмени, що стояли на дверях, не гірше за нього знали, що він має до цього процесу не більше відношення, ніж усі оті вимушені нероби, які живуть сподіванням і з восьмої години ранку стовбичать перед дверима галереї, щоб потрапити всередину.