За цей час він піднявся в житті вище й не спустився нижче в сучасному розумінні: він набув більшої майстерності в фахові, але суспільне становище його не змінилось.
Про своє кохання до Керлайн він затято мовчав. Звичайно, він частенько згадував про неї. Але, завжди зайнятий, не маючи жодного родича в Стіклфорді, не підтримував ніякого зв'язку з цими краями і не виявляв бажання повернутися туди. У своєму тихому помешканні в Лембеті після довгих годин роботи він порався вправно, як жінка: сам варив собі їсти, сам лагодив шкарпетки — й помалу обертався на старого парубка. Найприродніше було б пояснити це тим, що час не міг затерти в його серці образу маленької Керлайн Еспент, і це почасти була правда; але так само слушне було й те, що він за своєю натурою не дуже потребував допомоги прекрасної статі, щоб жити вигідно.
На той час, коли мала відкритися згадана вище виставка в Гайд-Парку, він жив у Лондоні вже четвертий рік. На будівництві її величезного палацу із скла, ще не баченого в історії людства, він працював день у день.
То була доба великих сподівань і бурхливого промислового розвитку для багатьох країн. Хоча Гіпкрофт на свій скромний лад перебував у самій гущі подій, він працював собі далі спокійно, як і раніше. Проте і для нього цей рік готував несподіванку, бо, коли скінчилося гарячкове готування будівлі до дня відкриття, коли відгули урочисті церемонії і люди попливли сюди з усіх куточків земної кулі, він несподівано одержав листа від Керлайн. До того дня завіса мовчання між ним і Стіклфордом не піднімалась ні разу за всі чотири роки.
Керлайн нерозбірливим письмом, яке виказувало тремтіння руки, повідомляла свого давнього жениха про те, як важко було їй добути його адресу, а далі відкривала, що змусило її написати йому. Чотири роки том/, писала вона з усією делікатністю, на яку була здатна, вона була така нерозумна, що відмовила йому. Відтоді вона багато разів шкодувала, що вчинила так негарно й безглуздо, — а особливо останнім часом. Щодо містера Олламура, то він виїхав майже зразу після Неда, і вона не знає куди. Вона б радісінько вийшла за Неда заміж, якби він попросив її про це знову, і була б йому ніжною жіночкою до кінця свого життя.
Хвиля палкого почуття, мабуть, залила все його єство, коли він одержав цю звістку. Безперечно, він її ще кохав, хоч навряд чи думав і досі, що не може бути щасливим без неї. Ця звістка від його Керлайн — тої, котра була мертвою для нього ці довгі роки, а тепер знов увійшла в його життя, — була й сама по собі приємна і втішна.
Нед уже так змирився зі своєю самотністю, чи то звик до неї, що, певне, не виявив великої радості. Та все ж тепла турбота про Керлайн, що лишилася в його серці, коли минуло перше здивування, свідчила про те, як глибоко схвилювало його це визнання віри в нього. Розважливий і поміркований вдачею, він не відповів на лист ні того дня, ні другого, ні третього. Він хотів добре все обміркувати. А коли нарешті відписав, його відповідь була сповнена не тільки щирої ніжності, а й здорового розсуду; одначе та ніжність досить виразно показувала, як тішить його її безоглядна відвертість, і доводила, що почуття, які вона розбудила колись у його серці, можуть спалахнути знову, а може, вони й не згасали ніколи.
Було в листі й кілька лагідно-насмішкуватих рядків, — губи його весело посіпувались, коли він писав ті рядки. Мовляв, це дуже добре, що вона згадала про нього хоч тепер. Справді, чом би їй не вийти за нього, коли він цього хоче. Вона, певне, довідалася, що він неодружений; але, може, його вже полонила інша? їй годилось би попросити в нього пробачення. Правда, не таке в нього серце, щоб забути її. Та, коли зважити на те, як вона повелася з ним колись і скільки він вистраждав, вона не може сподіватись, що він приїде до Стіклфорда й забере її. Та якщо вона приїде до нього і попросить вибачення — і це буде справедливо, — то чом би й ні, він охоче одружиться з нею, знаючи, яка непогана жіночка з неї вийде. Потім він додавав, що тоді, коли він тільки-но залишив Стіклфорд, або навіть кілька місяців тому їй було б не так просто приїхати до нього; але тепер відкрито нову залізницю до Південного Уессексу, і по ній мають ходити чудово обладнані спеціальні поїзди, які називаються "екскурсійними", з огляду на Велику виставку, тому вона може легко приїхати сама.
Вона відписала йому, що її страшенно тішить його великодушність після того, як вона поставилась до нього так негарно; і що хоч вона й боїться такої далекої подорожі, бо ніколи ще не їздила залізницею, а тільки бачила поїзд іздалеку, проте пристає на його пропозицію всім серцем. А коли приїде, розкаже, як шкодувала за своїм вчинком, і попросить пробачення, і намагатиметься бути йому доброю дружиною і навіть згаяний час надолужити.
Незабаром вони домовилися листовно, де й коли зустрінуться. Керлайн, щоб Нед міг знайти її у натовпі, повідомила, що одягне своє нове ситцеве плаття з візерунком із гілочок бузку, і Нед весело відповів їй, що на другий день уранці вони одружаться, а потім підуть на виставку. І ось одного літнього дня він вийшов з роботи й поквапився на вокзал Ватерлоо, щоб її зустріти. Червневий день був суто по-англійському вогкий і холодний, але Нед стояв на пероні під дрібним дощиком, сповнений радості; він, здавалося, знову мав щось таке, задля чого варто жити.
"Екскурсійний поїзд" — зовсім нова сторінка в історії транспорту — був ще новинкою на Уессекській залізниці, та, мабуть, і всюди. На всіх станціях тієї залізниці збивалися юрби, щоб побачити невиданий довжелезний поїзд — навіть там, де він не зупинявся. Тоді, коли залізничне сполучення ще тільки починало розвиватися, дешевші місця були на відкритих платформах, нічим не захищених від дощу й вітру; і того дощового дня нещасливі пасажири, що їхали на тих платформах, прибули на кінцеву станцію, до Лондона, в жалюгідному стані. Обличчя в них посиніли, шиї здерев'яніли, вони чхали й кашляли, змоклі й промерзлі наскрізь. У багатьох чоловіків вітром позривало капелюхи; одне слово, ті пасажири були більше схожі на людей, що провели ніч у бурхливому морі, ніж на тих, хто вертається з веселої прогулянки. Жінки сяк-так поприкривали голови, задерши на них спідниці, зате в них дужче змокли ноги, і вони були в не менш жалюгідному стані. Довжелезний поїзд підкотився до критого перону, і з нього сипнули люди. Нед Гіпкрофт невдовзі розгледів у тисняві тендітну постать в сукні з візерунком із гілочок бузку, як Керлайн і писала в листі. Вона підійшла до нього, боязко всміхаючись, — вимокла на дощі, змерзла на вітрі, зіщулена, і все ж гарненька.
— О Неде, — прожебоніла вона, — я… я…
Він схопив її в обійми, поцілував, і з її очей ринули сльози.
— Ти змокла, бідолашечко! Гляди не застудися! — промовив він. А окинувши поглядом її та численні пакунки, що вона привезла з собою, він побачив, що вона тримає за ручку дівчинку років трьох. Капор на ній був мокрий, а личко її посиніло від холоду, як і в усіх пасажирів.
— Це твоїх знайомих дівчинка? — спитав Нед зацікавлено.
— Ні, Неде, моя.
— Твоя?
— Так, моя донечка!
— Твоя дитина?
— Атож.
— О господи!..
— Неде, я тобі не писала в листі, бо, розумієш, це було так важко пояснити. Я вважала, що краще зумію розповісти все віч-на-віч, а не на письмі. Я сподіваюся, що ти простиш мені, любий Неде, і не будеш мене лаяти, — адже я приїхала з такої далечі!
Гіпкрофт поблід і відступив два кроки назад.
— Значить, містер Кучма Олламур, правда? — сказав він, не зводячи погляду з жінки й дівчинки.
Керлайн аж дух перехопило.
— Але ж він уже стільки років як виїхав! — благально мовила вона. — А до нього в мене нікого не було. І таке моє щастя, що я завагітніла з першого разу, хоч стільком дівчатам воно минулося!
Нед стояв у тяжкій задумі й мовчав.
— Ти простиш мені, любий Неде? — додала вона, вже схлипуючи. — Я ж тебе не обдурила… і ти… і ти можеш відпровадити нас назад, коли хочеш, хоч це за сотні миль, і ми такі вимоклі, і ніч уже ось-ось настане… і в мене зовсім немає грошей!
— Що ж я в біса можу зробити! — простогнав Нед.
Важко собі уявити жалісніше видовище, ніж двоє безпомічних створінь, які стояли того непогожого дня на довжелезному брудному пероні під подувами вітру, що час від часу заносив під дах бризки дощу; вранці вони виїхали зі Стіклфорда чепурно вбрані, а тепер були мокрі, брудні, потомлені, і в їхніх очах світився страх перед ним, Гіпкрофтом: дівчинці вже здавалось, ніби вона наробила якоїсь шкоди, вона мовчки, перелякано дивилась на нього, а по її повненьких щічках котилися сльози.
— Чого ти, малесенька? — машинально запитав Нед.
— Я хочу додому! — вимовила дівчинка так жалібно, наче в неї серце розривалось. — Мені в ніжки холодно, і хліба з маслом мені ніхто не дасть!
— Не знаю, що й сказати! — промовив Нед, і очі його вогко заблищали. Він відвернувся й ступив кілька кроків, похиливши голову. А потім рішуче обдивився їх знову. Дівчинка важко дихала, і сльози все лилися з її оченят.
— То ти хочеш хліба з маслом? — спитав він удавано суворо.
— Хо-о-чу!
— Що ж, це можна. Звісно, що ти хочеш, як же не хотіти. Та й ти, мабуть, хочеш, Керлайн.
— Я справді трошки виголодалась. Але можу потерпіти, — промимрила та.
— Не треба було так робити! — зауважив він суворо. — Ну що ж, ходімо.
Він узяв на руки дитину й додав:
— Однаково вам доведеться тут переночувати. Що вам іще лишається? Я напою вас чаєм, знайду щось і попоїсти… Ну, а про те діло… не знаю, що й казати! Ходімо. Ось сюди.
Вони мовчки дійшли до помешкання Неда, що було недалечко. Там він обсушив їх, обігрів і приготував чай. Вони вдячно посідали до столу. У кімнаті стало несподівано затишно, наче то родина зібралася за столом, а сам він — батько й господар. Гіпкрофт обернувся до дитини, поцілував її у порожевілу щічку, а тоді, задумливо дивлячись на Керлайн, поцілував і її.
— Я не можу відіслати вас назад у таку далечінь, — пробурмотів він, — коли вже ви приїхали, щоб жити зі мною. Тільки гляди, слухайся мене в усьому, Керлайн, і покажи, що справді віриш у мене. Ну, як, тобі вже веселіше, малесенька?
Дівча тільки кивнуло головою, бо рот у нього був повний.
— Я буду слухатись тебе, Неде, завжди-завжди!
Таким чином, ще не вирішивши твердо, що простить її, він мовчки погодився з долею, яку йому послало небо.
І в день свого весілля, яке справили пізніше, ніж він собі уявляв (адже треба було ще оголосити в церкві імена заручених), він повів її, як і обіцяв, на виставку.