Купка дрібної землі потроху осувається, й з неї витикаються шматки обпаленої глини — черепки кухлів та іншого посуду мешканців фортеці.
Гроза була бурхлива, зате швидко вщухла. Досі я був ніби міцно сповитий хмарами та градопадом з блискавками упереміш, та враз з мене спав цей вологий сповиток, і я постав як голий перед спокійним, пильним поглядом місяця, що виблискував тепер на кожній мокрій травинці та кущику моху.
Але я все ще не дістався досередини фортеці й після вимушеної зупинки починаю сходити третім, останнім схилом. Цей ще стрімкіший, ніж два попередні. На перший можна було зійти, на другий — з труднощами вилізти, але, щоб подолати третій, — треба дертися, чіпляючись за виступи руками й ногами. На цьому шпилі, відколи я вперше опинився всередині споруди, натрапляю на ознаку того, що нині — дев'ятнадцяте століття; це прибита до стовпа біла дошка з оголошенням, текст якого ще можна розібрати при світлі місяця, що вже заходить.
"Увага! Всі, хто викопуватиме тут якісь залишки, скелети, каміння, посуд, черепицю або інші речі чи розкопуватиме цей вал, буде покараний згідно з законом".
Верхній шар землі тут не такий, який я бачив досі: подекуди з трави стирчать уламки давньої черепиці та каміння; їх небагато, але видно, що саме тут був підмурок. Перед очима розкинулась освітлена місяцем внутрішня частина фортеці. Вона велика й рівна: фактично, це нагірне плато, але разом зі стінами довкола утворює суцільну споруду. Нині це — давно сплюндрована пустка; всі її наріжні камені, плінтуси та балки порозтягали для свого будівництва мешканці навколишніх сіл ще перед середніми віками. Не один блок колишнього бастіону, оббитий скільки потрібно, править тепер за камін у хижці якого-небудь пастуха, а наріжний камінь поганського капища фортеці лежить у підмурках сусідньої сільської церкви.
Але сама вбогість цих внутрішніх приміщень, їх використання лише під пасовисько захищає те, що від них лишилося, краще за будь-які оголошення. Тут уже не можна побачити нічого, що б могли поцупити люди або зруйнувати негода, тож величний вигляд фортеці залишається незмінним.
Розташування замку на єдиній у цій місцевості горі свідчить про розумний стратегічний задум якогось будівничого тих часів. Безумовно, що, перш ніж починати будувати, він довго й ретельно виважував подумки особливості природного ландшафту довколишньої місцевості, щоб якомога вигідніше поставити свою твердиню. Хто був той чоловік, який сказав: "Будуймо тут!" — і то не отам на горі або на гребені позаду, а саме тут, на найбільш підходящому місці? Чи то був один із ватажків бельгів або дуротригів, а чи, може, мандрівний інженер племен об'єднаної Британії — назавжди залишиться таємницею часу; ми ніколи не дізнаємося, ні ким він був, ні яке мав обличчя, ні якою мовою проголосив, тупнувши ногою: "Будуймо тут!"
Всередині огородженого плато, хоч воно й настільки просторе, що на перший погляд видається відкритою височиною, подорожній, якого захопила тут темрява, почувається ще самотнішим, усвідомлюючи, що між ним і рештою людства пролягають три концентричні земляні вали, подолати які в таку ніч, як сьогодні, не здумає жодна істота, навіть зачувши найрозпачливіші зойки живої душі, за якою жене привид. Я здираюсь на центральний горбик, або платформу, — маківку й вісь усієї будови. Вдень звідси видно майже безкраї обшири. З цього підвищення, як з помосту або трибуни, напевне, лунала по-своєму мелодійна музика арф, яка прославляла відвагу, силу або жорстокість богів, забобони, любов, народження, смерть, та, мабуть, ніколи не оспівувала ні милосердя, ні ласки. Часто, мабуть, король або вождь гострим оком вдивлявся у далечінь, ген за низини, на биту дорогу, Крижаний шлях, що виднівся далеко на обрії, виглядаючи чуже військо, яке йшло на допомогу або на штурм.
Я здригаюся: чийсь голос раптом гукає мене по імені. Сучасне й минуле так нерозривно переплелися між собою, оповиті духом колишньої фортеці, аж я геть забув, що саме на цьому валу призначено побачення, яке й було метою моєї мандрівки. Обертаюсь і бачу свого приятеля. Він стоїть з незасвіченим ліхтарем у руці, а на плечі в нього лопата й кирка. Він радий і водночас здивований, що я все-таки прийшов. Пояснюю, що вирушив у дорогу ще перед негодою.
Але мій приятель так глибоко поринув у задуму, що йому, здається, зовсім байдуже до негоди, темряви та всіляких труднощів. Він просить мене взяти ліхтар і йти за ним. Беру ліхтар і крокую поруч. Йому років під шістдесят, він невисокий, із сивими старомодними бакенбардами, схожими на пару кухонних щіточок. На ньому довга чорна накидка; зараз вона вже стала чорно-коричневою, бо він у грязюці від п'ят до самого верху плескатого капелюха. Та він цього не помічає, бо надто захоплений своєю метою та завзяттям, які запалюють його очі хижим вогнем та надають усім його рухам атлетичної спритності й сили.
— В таку вже ніч нам ніхто не завадить! — мовить він, посміхаючись від великого задоволення.
Ми відходимо трохи назад і на підйомі серед суміжних куп та горбиків знаходимо невеличкий майже квадратний закуток. Ось тут, каже він, тільки тут міг стояти королівський палац. В цьому він переконався після трьох місяців вимірювань та розрахунків.
Він просить мене засвітити ліхтар, що я й роблю, і на вогкий дерен ллється яскраве проміння. Збагнувши врешті його намір, я кажу, що, погоджуючись на цю зустріч, я й гадки не мав, що замість спокійно, замислено розглядати фортецю, він збирався робити щось зовсім інше, до того ж у такий незвичний час. Запитую його, чому, задумавши таке, він не вибрав для цього дня і стережеться, щоб хтось нам не завадив. Він спокійно пояснює мені, вказуючи на заступ, що прийшов сюди, щоб копати, і похмуро киває головою на високий стовп з оголошенням, що стримить у чорне небо. Я цікавлюся, чому він, прославлений археолог з численними званнями й титулами, не захотів дістати потрібного дозволу, знаючи, що такі речі суворо караються. Тоді він знову люто, ледь стримуючи задоволення, посміхається й каже:
— Бо вони б такого дозволу мені не дали!
Він одразу заходжується копати дерен, а дійшовши до твердішого ґрунту, береться за кирку, і я переконуюсь, що йому байдуже до того, каратимуть нас чи не каратимуть, чесні ми люди чи злодії, він знає тільки те, що нашій роботі ніхто не перешкодить аж до ранку.
Пам'ятаю, мені розповідали про людей, які у своєму захопленні певною наукою, мистецтвом чи якоюсь улюбленою справою геть втрачали будь-яке чуття порядності, яке мало б тримати їх у межах дозволеного, і ось нарешті, здається, я зустрів одного такого. Він, мабуть, зрозумів хід моїх думок, бо підводиться й урочисто заявляє, що в нього цілком законні наміри, а саме: провести розкопки, щоб пересвідчитись у вірності або хибності своєї гіпотези, а потім закопати все, як було. Він, мовляв, не збирається брати жодної речі — ані піщинки. А це, на його думку, не такий уже й страшний гріх. Я питаю, чи може він мені це пообіцяти? Він повторює свою обіцянку й знову береться за лопату. Уся моя допомога полягає в тому, що я весь час спрямовую світло на яму. Прокопавши більше фута вглиб, він починає рити обережніше, пояснюючи, що, коли його висновок вірний, то це має бути десь тут: такі речі глибоко не лежать.
Через кілька хвилин вістря його кирки дзвякає об якийсь камінь. Він обережно, немов з живого тіла, витягує своє знаряддя. Взявши заступ, уважно знімає ґрунт, і ось перед очима постає рівна, як вівтар, поверхня. Його очі знову спалахують, він вириває жмутки трави й чистить нею поверхню, потім остаточно протирає її носовиком. Вихопивши в мене з руки ліхтар, він опускає його до самого дна, і світло падає на непошкоджену мозаїку — підлогу, вимощену різнобарвними дрібними кубиками, з вишуканим візерунком, — витвір великої майстерності, копіткої праці й витонченої фантазії. Мій приятель захоплено вигукує, мовляв, він завжди знав, що це була не тільки кельтська, а й римська фортеця; перші, очевидно, звели тільки, так би мовити, первісний її кістяк, другі ж, захопивши її, укріплювали, добудовували, доки зробили з неї величну споруду, якою вона й лишилася дотепер.
— Що з того, коли вона римська? — запитую я.
— О, це важить дуже багато, — запевняє він мене. Це означає, що увесь світ помиляється в цьому важливому питанні, і тільки він має рацію!
Я неохоче погоджуюсь, але він не помічає мого вагання. Трохи відступивши, цей поважний учений з титулами й званнями спритно, мов грабар, знову починає орудувати лопатою. Часом він стає навколішки, гребеться руками, мов заєць, що риє ямку, і там, де його старомодна накидка черкається об стінки, вона дуже забруднюється грязюкою. Він раз у раз бурмоче собі під ніс: "Яке це важливе, надзвичайно важливе відкриття!" Ось він видобуває якусь річ, ми обмиваємо її, обтираємо вогкою травою, і вона виявляється напівпрозорою пляшкою надзвичайної краси, пляшкою, яка самим своїм виглядом викликає у копача стогін щирого захвату від дорогоцінної знахідки. Дальші пошуки приносять уламок зброї. І справді дивно: досить зняти з землі нашарування сучасності, як опиняєшся в глибинах стародавнього світу. Нарешті відкопуємо цілісінький, анітрохи не пошкоджений людський кістяк. Мій приятель розкладає його на траві, кісточка до кісточки.
Він каже, що небіжчик, мабуть, поліг у бою, бо це не поховання. Потім знову сходить у траншею, шкребе, мацає і ось дістає з закутка щось важке — невеличку скульптуру в чотири чи п'ять дюймів заввишки. Ми чистимо її, як і всі попередні речі. Це — статуетка, очевидно, із золота або, ймовірніше, із бронзи з позолотою, — безперечно, фігурка Меркурія з головою, увінчаною крилатим шоломом, відомою ознакою цього бога. Ретельно оглянувши її, ми пересвідчуємось у довершеності її форм та чудовому виконанні; пролежавши у вапняному ґрунті, вона зберегла свіжість кожної своєї риси, немов тільки сьогодні її тримали руки митця.
Ми відчуваємо себе на римському форумі, а не на валу в Уессексі. Заглибившись у цей справді безцінний релікт стародавньої імперії, влада якої простяглась аж до цієї глухомані, ми не помічаємо, що робиться в довколишньому світі, аж поки нова грозова хвиля не нагадує нам про це.