Сказав сусід, як тільки їх побачив.
Неначе Бог із щедрої руки
Насипав хлопцям світлу, щиру вдачу.
Ходили разом, ніби два брати,
Ділили іграшки, читали книжки,
А взимку, як заметені хати,
Катались з гірки і ліпили сніжки.
Купались днями друзі у Дніпрі,
Чекали вечері на диво – матіолу.
Збирали мамам квіти на горі,
А восени пішли разом у школу.
Їх перший клас запам'ятали всі —
І вчителька, й почервонілі мами,
Як в двір шкільний влетіли на козі!
Ото була тоді реальна драма!
Отримали паска за вчинок цей,
Ще й за козу від баби перепало!
І цілий день не сходили з очей —
Були покарані. В кутку на гречку стали.
Так рік за роком весело раділи,
У школі витівки все рідше з часом.
Пора дитяча швидко відлетіла
І хлопці говорити стали басом!
Змінився голос. Що це? Ось де сміху!
— Невже це ти, Сашко? — кричить Сергійко.
І як там не було, а всім на втіху,
Із школи випустилось друзів двійко!
Останній день і дзвоник пролунав,
Поставив крапку у дитинстві вдалім.
"Вперед"! – шалений вітер закликав,
"Вперед до юності, відкриті далі"!
***
Війська. Служити разом подались.
Щось там не склалося у військкоматі
І кожен випадково опинивсь
Окремо. В різні розвели кімнати.
Призив. Прощання. Сльози матерів.
Дивіться також
Характер кожного, як сталь, зміцнів,
Й життя заграло фарбами палітри.
Ой...Скільки там було випробувань!
В морфлоті ще і не таке буває!
Але із особистих міркувань
Про дещо не говорим, забуваєм.
У небі світиться вночі маяк,
То вертоліт Сергія пролітає.
Про нього думає Сашко-моряк,
Та і пілот Сергій Сашка не забуває.
Листи писали іноді, не часто,
Розповідали про службові будні,
Були замріяні великим щастям,
Що їх чекає у житті майбутнім!
Статури гарні, кубики на пресі,
Їм, красеням, пішла на користь служба.
Сергій — пілот і ас у піднебессі,
Сашко – моряк. Ще більш зміцніла дружба.
Один, а через тиждень і другий
Вернулися на батьківські пороги.
Обійняли всіх рідних, дорогих,
І мамам щиро поклонились в ноги.
Стрічали всім селом цих парубків,
А вчителька ще й за козу згадала!
— А зараз, — як сказала, — в козаків
Перетворилися. І ще додала:
— Я ж пам'ятаю вас маленькими дітьми,
Такі ж ви шибеники, ну їй Богу…
А виросли якими ось людьми!
Хай буде, хлопці, з миром вам дорога.
***
-Ну що, — спитав колись Сашка Сергій,
Дівчину вибрав, чи ніхто не любий?
— Та вибрав, — в щирій посмішці своїй
Сергій розплився, — це неначе згуба!
— Ти розумієш, в тих її очах
Все небо, всі ранкові світлі зорі!
Й простори неосяжні, неозорі.
Вона – неначе Трепетна Весна,
Що тільки пробудилась — ніжна й мила.
Вона єдина, ні — вона така одна!
Вона дає мені міцні шалені крила.
— Оце сказав! Послухай, перший раз
Я бачу, як ти щиро закохався.
Хай буде, друже, в тебе все гаразд,
Я хочу, щоб ти завжди посміхався.
Сашко вдоволено дивився на Сергія,
Він був щасливий тим, що друг в коханні.
В самого також у душі жила надія,
Що й він опиниться в любовному дурмані.
Минали дні у радості й негоді,
Траплялись з ними різні ситуації.
Сашко став працювати на заводі,
Сергій — пілот в цивільній авіації.
І раптом все! Ні, це не сон. Дівчина!
В її очах все небо, світлі зорі!
Сашко змахнув цю пелену плечима
І задивився в очі неозорі.
Вона – неначе Трепетна Весна,
Що тільки пробудилась – ніжна й мила.
Така вона приходила у снах…
І зрозумів Сашко, любов – то сила!
Сергію швидко правду розповів,
Світився, як начищена монета.
Та друг чомусь свій погляд в бік відвів,
З-під ніг Сергія попливла планета.
У образі, що Саша так плекав,
Захопливо описував кохану,
Свою дівчину друг Сергій впізнав!
Душа перетворилась на рану…
Не міг дихнути… — Ні, це не вона!
Сергій в думах боявся припустити,
Що та, хто наче Трепетна Весна,
Могла у серце іншого пустити.
— Чогось блідий, Сергію, ти неначе?,
Сашко взяв друга за широкі плечі:
— Немов би привида десь тут побачив,
Ти озирнись, який чудовий вечір.
Давай тебе я познайомлю з нею,
Обов'язково, ти ж мій кращий друг! —
Сашко з відкритою навстіж душею
Від щастя ледве переводив дух.
***
Дівчина підійшла до лави в парку.
Замріяно присіла, посміхнулась.
Поглянула – напроти, через арку
До неї йшов Сергій. Вона хитнулась.
І ось на лаві два чудових хлопці
Й Світлана із обличчям білим-білим.
В ревнивій, страшній, неймовірній топці
Три серця тліли. Очі ж спорожніли.
— Вона моя, — кричав Сергій Сашкові
Крізь почуття шалені, непоборні.
Від гніву очі синьо-волошкові
Ставали у Сергія грізно чорні!
Сашко ж Світлану не хотів ділити,
Влаштовувати він не міг змагання!
Тож вирішив, як їм з Сергієм жити —
Він дасть їй право вибрати кохання.
***
І почалися щотижневі будні,
Де кожен з них підкорював Світлану.
Сашко щасливе будував майбутнє.
Сергій же діяв за хитрющим планом.
Сашко читав вірші, приносив квіти,
Нічого навзаєм не вимагав.
Її сестру допомагав глядіти
І просто про Світлану щиро дбав.
Сергій все вибудовував стосунки,
Ім'я Сашка старався забруднити.
Приносив дорогі круті дарунки,
І серце дівчини хотів купити.
Тяглася б ця історія ще довго,
Та Доля, мабуть, знала, що робила.
Машина. Швидкість. Вечір і дорога…
В цю мить ЇЇ серденько зупинилось.
***
В житті Сергія все іде нормально –
Лише учора донька народилась.
Є гроші, все в родині ідеально,
Щасливий він, усе в житті здійснилось.
Живуть чудово, є машина й дача,
Квартиру він отримав по роботі.
Ніколи дім не омина удача,
Лише приємні й радісні турботи.
Сашко ж не може ввечері баритись —
Іде провідати єдину й любу,
Хоч краєм ока ніжно подивитись
На ту, що в серці і була, і буде.
Погладить ніжно поглядом їй коси,
Обійме трепетно, прикривши очі,
Побачить у волоссі легку просідь
Й згадає ті шалені, юні ночі.
Вона ж – неначе Трепетна Весна,
Що тільки пробудилась – ніжна й мила.
Така вона приходила у снах…
Бо тільки сни в Сашка і залишились.
Стоїть на цвинтарі, похмурий, сивий,
Самотній, у свого стоїть кохання.
Ще не старий, колись такий красивий…
Могилка. Фото. Свєта і…
Мовчання.