Ось і я… щодня чую і бачу безліч історій. Історій з хепі-ендом, пронизаних щастям і світлими почуттями; лірико-драматичних історій соціально-побутового напрямку, інші.
Історії з фронту – взагалі окрема тема. Розкривати її – це далекоглядне розуміння того, що втратиш частину серця, яке буде потім довго відновлюватися до стану відносної стабільності.
Але вчора я почула історію, яку не змогла обійти. Вона пройшла крізь мене і змусила всі комплекти струн емпатичної системи моєї душі звучати одночасно.
Не буду більше тягти часу, краще почну.
***
З радісними криками дівчина забігла в хату.
- Мамо, він зробив мені пропозицію! – закричала вона майже з порога.
Блакитні очі старенької матері засльозило від неймовірного щастя доньки. Хіба це не є ота несамовита радість за дітей?
Весілля зіграли шумно, як завжди у селі – з баяном і бійкою. В ті часи навіть прислів'я таке існувало: "Що то за весілля без бійки"! Але все по-доброму, як то кажуть.
Оленка – найщасливіша з усіх жителів планети.
В крайньому разі тоді їй так здавалося.
Чоловік працює, Олена вчителює, господарство ведуть, двійко хлопчаків по дворі ганяють. Все справненько.
Дивіться також
Скільки разів прощалася з життям, з дітьми… Добре хоч мати цього не бачить, померла декілька років тому.
Переливалися краплинами дні, веселка відлічувала місяці й роки, а діти в Олени росли, як два молодих паростки. Витяглися, худющі, наче три дні не їли. Та мати робить все, задля їхнього блага: допомагає зі шкільними завданнями, діти відвідують гуртки за інтересами після школи, безліч всіляких загальних справ.
Жоден з синів не зміг би дорікнути матері в недостатності любові й виховання.
Старший, Владислав, пішов вчитися на військового. Закінчив ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, відслужив у спецназі й повернувся в рідне село.
Так, як за приклад справжнього чоловіка у меншого сина Сергія був тільки старший брат, то він також пішов перевіреною стежиною – став військовим.
Обоє синів – то гордість матері.
Йдуть, бува, містом, а дівчата задивляються.
І ніхто навіть не скаже, що з цими бравими чоловіками поряд крокує мати. Коли Олена стояла біля своїх соколиків, обличчя її світилося як 100 сонців світу! І враз десь дівалися зморшки, сивина ховалася під верхні пасма волосся – не видко, не шукай!
Але час бере своє і до Владислава на гостину зайшло кохання…
Гуділо весілля, але вже без баяна і бійки, як у батьків.
Оце радість.
Олена не знала, що і сказати. Лише обійняла діток і заплакала.
Ще один раз прилітав білокрилий птах з чудовим рожевим пакуночком у дзьобі до родини Владислава.
Мати допомагала виховувати двох малят – онука й онучку.
Все це було до 2013 року.
Майдан.
Революція Гідності.
Владислав ніколи не думав, наскільки йому буде не байдуже на долю своєї країни. Бо, як говорив друзям:
- В цій країні мені ще жити, а у моїх дітей попереду все життя! Що я їм лишу?
Владислав пішов захищати східні кордони України.
Час спливав, Сергій подорослішав. Мав чудовий приклад сміливості, рішучості й самовідданості старшого брата. Хотів як і він – служити рідній державі. Та Владислав умовив залишитися з матір'ю.
Рік 2022 все вирішив за цю родину.
Сергій, у якого на той час вже була сім'я, народилася донечка, пішов добровольцем на фронт.
Владислав отримав серйозне поранення і був доставлений у госпіталь міста, неподалік від рідного села. Мати щодня навідувалася до сина, підтримувала його. Довго з невідомих причин рани не затягувалися. Аж поки не здали аналізи.
Онкологія.
Олена не могла повірити. Як?
Німі відповіді й питання застигали у повітрі, наче краплини в невагомості…
Лікували Влада всім селом. Та що там селом — міські служби, волонтерські організації, школа, в якій Олена працювала вчителем фізкультури, всі допомагали.
І знову чорна свічка вогненно вигинається у смертельному танці самотності…
Діточки.
Так хотів батько залишити їм країну світла і мрій, але не зміг.
А Україна палала.
Сергій з невимовною сміливістю іноді, навіть, з безмежною нерозсудливістю кидався на кожне бойове завдання. Викликав Долю на двобій.
Доля не забарилася.
Розтяжка. Позаду його розвідувальний загін, молоді хлопці.
Секунда і вибух.
Сергій обмацав своє тіло. Все заніміло, у вухах стояв неймовірний свист.
Руки є, голова, тулуб, ноги… ноги…
Там, де повинні бути ноги, земля.
Він ще мав надію, що то якась помилка, та з кожною секундою сила і життя віддалялося від нього. Він все зрозумів. У шоку навіть не чув болю.
Сергій встиг дістати телефон і набрати командира взводу, передати інформацію, що його і побратимів поранено.
***
Олена не спала. Їй наснився страшний сон. Уві сні вона вийшла на ґанок і опинилася по коліно у крові.
Закричала і прокинулася.
Онука злякалася й швидко прибігла в кімнату бабусі. Сьогодні Олена ночувала у невістки, дружини Сергія. Взяла на руки маленьку і почала їй співати колискову. Дитя, на радість, замовкло і через декілька хвилин почало поволі закривати оченята. Та Олена до ранку вже не спала.
- Олена Василівна? – у слухавці хриплий, трохи несміливий незнайомий чоловічий голос.
Як вона боялася цих дзвінків!
Зараз вони скажуть, що…
- Ваш син підірвався на розтяжці. Втратив ноги. На жаль, поки під обстрілом машина евакуювала Сергія до шпиталю, він помер від великої втрати крові. Мені дуже прикро… НІ! Я пишаюся тим, що він був моїм побратимом! Був і буде! Дякую Вам за сина.
Біля одвірка присіла змучена мати.
Як у банальному фільмі, перед очима пронеслися кадри життя молодшенького. Так, здавалося, банально… Але це все, що тепер залишиться для неї – тільки кадри з пам'яті.
***
Олена вже третій день не їсть. Лежить і не виходить з кімнати.
Хвилюючись за стан жінки, невістка запросила людину, котру дуже поважає Олена Василівна – директора школи, в якій та працює.
Вадим Сергійович прийшов і дуже довго говорив з колегою.
Що він їй казав, чи вона йому – вже стало історією і ніколи про це ніхто не дізнається. Та Олена вийшла, поїла, трохи посиділа, зібралася з думками й пішла.
***
- Ми зараз знаходимося на першій лінії, як говорять військові, "на передку", — промовила в мікрофон журналістка.
В окопній траншеї сидять дві жінки, одна – журналістка, інша – у військовій формі, на вигляд років 50. Красива, струнка. І тільки абсолютно сиве волосся видає, що пройшла вона великі випробування.
Приліт!
Осколки! Земля розлітається в усі боки.
Журналістка нахиляється, закриває голову руками. Потім підіймається і зі здивуванням поглядає, як захисниця України спокійно струшує землю з каски й форми. Емоцій – нуль.
- Ви завжди така? Вам дійсно не страшно? – запитує молода журналістка.
- А мені немає чого втрачати. В мене нічого немає. Вірніше, є, але… я хочу здійснити мрію моїх синів.
- Що за мрія?
- Залишити їхнім дітям світлу, мирну, не сплюндровану Україну!
На очах дівчини сльози. Вона їх розмазує брудними руками по обличчю, від чого те стає сірим.
Молода дівчина стояла і не могла відірвати погляду від мужньої сміливої української ЗАХИСНИЦІ, яка транслювала на 200 % НЕПЕРЕБОРНОЇ СИЛИ ПЕРЕМОГИ, СВІТЛА і ДОБРА!