— "Мамо"!..
І ще тихіше...
— "Ма...м.о.."
Затих.
Світ зупинився.
Ні! Світ продовжував жити. Але... вже без нього.
Без його посмішки. Без його лагідного слова і веселої вдачі.
Лютий 2022
— Хто, як не я? — сказав Андрій одразу. 24 лютого.
Той страшний день перекреслив чорним маркером весь український календар майбуття, розділив його на "до" і "після".
Андрій завжди мріяв служити. Військовим був його тато, та і... що там говорити – гарна форма, дівчата... Дійсно, форма на Андрієві сиділа, ніби, власне, кроєна саме на нього! Красень!
Він жив ідеалами щирості і правди. Так, як вчив його батько. На жаль, не бачить він сина, не може пишатися цим українським легінем, що так вперто хотів піти на фронт з перших днів страшної війни.
Війни… Хто б думав! Ніби то свої ж…
Батькові родичі, що з Росії, щоліта приїздили до них у гості і жили по 2 місяці, відпочивали, купалися, куштували фрукти, овочі. Їм все подобалося. Та зараз неначе підмінили тих людей. Говорять одне й те ж саме. Вся їхня правда перевернута догори ногами.
Батько цього вже не бачить. Серце. Воно просто зупинилося. І Андрій не зміг нічого зробити, все сталося за лічені секунди.
Ось і зараз. Серце. Воно просто зупинилося. Його серце. Ворожий снаряд, потрапивши в окоп, де знаходився Андрій, обірвав його молоде ритмічне биття.
Травень 2022
Дивіться також
- Тетяна Булат — Молоде покоління Вільних Людей
- Тетяна Булат — Солдат народу
- Тетяна Булат — Зелена неділя
- Ще 17 творів →
Від хвилювання у Віри Петрівни помокріли долоні. І це у лютий мороз! Зателефонували і попросили терміново приїхати до лікарні.
Син. Вона тремтіла від передчуття лихого. Хай Господь зробить так, щоб це було лише поранення! Яке б воно не було тяжке, вона витягне його, зробить все можливе й неможливе. Головне, щоб тільки живий!!!
200 метрів від зупинки до лікарні Віра Петрівна пролетіла за декілька хвилин на одному подиху. Здригнулася, коли її зупинив голосний крик молодшої медичної сестри.
— Жіночко, бахіли одягаємо.
Які бахіли! У неї десь тут син… Поранений!
Подих забило, бракувало повітря.
- Мені телефонували, мій син… Мій син… — ковтаючи від хвилювання слова, спробувала проговорити враз онімівши матір, — він десь тут, його нещодавно привезли з-під Гостомеля.
— Пройдіть ось по цьому коридору, потім праворуч. Там буде кабінет головного лікаря, — діловито махнула рукою в сторону коридору молодша медична сестра.
Віра Петрівна побігла лікарняним коридором до заповітної інформації, яка її чекала у кабінеті головлікаря. Тільки звернула праворуч, ледве не наскочила на каталку, що котили два чоловіки. Очі в одну секунду зафіксували на каталці обличчя молодого хлопця, дуже схожого на її Андрійка. Тільки її син трохи кремезніший.
За поворотом двері. Постукала. Вдихнула і несміло зайшла до кабінету.
Відкрила очі. Ні… Це сон. Такого бути не може!!!
Навколо Віри Петрівни стоїть медична сестра з якоюсь пляшечкою.
— Покажіть мені Андрійка. Я вам не вірю, — підвищуючи голос, майже зірвалась на крик матір.
— Я вам вже сказав що з ним. Вам вирішувати. Але подумайте не тільки про нього! – лікар вийшов, опустивши очі долу.
Вона затихла. Світ не зупинявся. Світ летів і втягував її у цю шалену вирву темноти, жаху і страшного нестерпного болю!
Мовчки молила Господа про смерть.
Липень 2023
Обійми. Вони були такими ніжними, жаркими і нестерпно жаданими, як склянка води у пустелі. Хлопець ледве випростався з цих обіймів. Він все розумів, але звикнути досі не зміг.
— Синочку…
Лагідно погладила волосся, поправила скуйовджене пасмо і опустила руку на плече. Притиснулася, ніби не бачила вічність і боялася відпустити від себе. До них на лавочку з посмішкою підійшла жінка і присіла.
— Давно не бачилися, Віро, — почала розмову усміхнена жінка, на ім'я Марія.
— Так, понад рік, — відповіла Віра Петрівна.
— Хто б знав, чи подумав би колись… Ми, зовсім незнайомі люди, а стали такими рідними.
— Війна рівняє всіх. І в житті, і в смерті. Вона не питає. Пам'ятаю, мій дідусь розповідав про те, що сусідська дівчинка ховала у своєму льосі пораненого партизана у Другу світову. Прийшли поліцаї, знайшли його і розстріляли. І дівчинку також.
Тремтяча рука Віри Петрівни потяглася до хлопця. Він з теплотою заглянув їй у вічі, взяв руку, поцілував і лагідно затримав у своїх долонях.
— Навіть не знаю, як завдячувати. Хвилююся, серце вистрибує з грудей.
І замовк.
Серце!
Вмить страшенний біль, пам'ять та емоції з шаленою швидкістю понесли її в той страшний день.
Травень 2022 рік.
Відкрила очі. Ні… Це сон! Такого бути не може.
Навколо Віри Петрівни стоїть медична сестра з якоюсь пляшечкою.
— Нарешті вона прийшла до тями.
— Покажіть мені Андрійка. Я вам не вірю, — підвищуючи голос, майже зірвалась на крик матір.
— Я вам вже сказав що з ним. Вам вирішувати. Але подумайте не тільки про нього! – лікар вийшов, опустивши очі додолу.
В голові пульсувало, очі заволокло кров'яною сіткою від високого тиску. Вона взагалі не розуміла слів, які летіли в її бік від головного лікаря.
— Покажіть мені сина! Де мій Андрій! – волала вона.
Медична сестра підійшла до Віри Петрівни.
— Тримайте себе в руках, жіночко. Страшний час, ви ж бачите, що робиться. Лікарня переповнена пораненими. Таке лихо для всіх, таке лихо в країні.
Зітхаючи, медсестра пішла по коридору. Повернулася, махнула рукою, щоб Віра Петрівна йшла за нею. Одягнувшись, вони зайшли в палату інтенсивної терапії.
— Ось він, — рукою медсестра показала на центр палати.
Немов якась сила піднесла матір до ліжка, де лежав син.
— Відкрий очі, синок! Відкрий!
Ще довго коридорами віддзвонював цей страшний крик…
Липень 2023
— Навіть не знаю, як завдячувати. Хвилююся, серце вистрибує з грудей.
І замовк.
Серце!
Ніна Петрівна випростувала одну руку з чоловічих долонь і доторкнулася до його серця.
Шрам.
Величезний поріз, який вже рік не міг зажити. Щоночі пекучий фізичний біль не давав заснути цьому молодому за віком, але вже повністю сивому парубку. І таких шрамів на його тілі було безліч, а скільки в душі – і не перерахувати.
Ніна Петрівна прийняла руку і пригорнулася до хлопця.
— Сину, синочку. Не проходить дня, щоб я не згадала тебе, Андрійко! – і відсахнулася. Винним поглядом повела очима на Марію, що сиділа біля них.
Марія всміхнулася, підійшла і присіла біля ніг Ніни Петрівни. Обійняла їх і лагідно притулилася до колін жінки.
— Він НАШ син. І мій, і твій, Віро! – мовила.
— Якби не Ви тоді, рік тому… Не бачити б мені сьогодні світу, не обіймати вас і не мати двох мам, — відказав з теплотою Максим.
І ця ніжність від нього на крилах материнської лебединої любові й щирості віднесла Ніну у той страшний день, коли це сталося. Коли їй прийшлося прийняти те рішення! Вона жодного разу не пожалкувала про те. Але ж тільки вона знала, як воно їй далося. Вона і Господь.
Це все вирішувалось за хвилини, в долі секунд. Роздумувати не було часу.
Її Андрійка вбили. Він помер, серце зупинилося. Та, на щастя, поряд опинився солдат, що зміг запустити серце і швидко доставити Андрія у шпиталь, поки воно ще продовжувало битися. На жаль, мозок помер і Андрія підтримували у штучній комі.
Паралельно у лікарню привезли пораненого Олексія з відкритою травмою грудної клітини. Терміново потрібна була пересадка серця.
Влітку, на лавочці в парку, поряд з мамою Марією і мамою Ніною сидів Олексій, їхній син. З сивим волоссям та сміливим поглядом, з зеленими очима та відкритою для світу душею. Молодий парубок зі своєю мрією і чужим серцем.