Моє серце

Тетяна Булат

Травень 2022
— "Мамо"!..
І ще тихіше...
"Ма...м.о.."
Затих.
Світ зупинився.
Ні! Світ продовжував жити. Але... вже без нього.
Без його посмішки. Без його лагідного слова і веселої вдачі.
Лютий 2022
Хто, як не я? — сказав Андрій одразу. 24 лютого.
Той страшний день перекреслив чорним маркером весь український календар майбуття, розділив його на "до" і "після".
Андрій завжди мріяв служити. Військовим був його тато, та і... що там говорити – гарна форма, дівчата... Дійсно, форма на Андрієві сиділа, ніби, власне, кроєна саме на нього! Красень!
Він жив ідеалами щирості і правди. Так, як вчив його батько. На жаль, не бачить він сина, не може пишатися цим українським легінем, що так вперто хотів піти на фронт з перших днів страшної війни.
Війни… Хто б думав! Ніби то свої ж…
Батькові родичі, що з Росії, щоліта приїздили до них у гості і жили по 2 місяці, відпочивали, купалися, куштували фрукти, овочі. Їм все подобалося. Та зараз неначе підмінили тих людей. Говорять одне й те ж саме. Вся їхня правда перевернута догори ногами.
Батько цього вже не бачить. Серце. Воно просто зупинилося. І Андрій не зміг нічого зробити, все сталося за лічені секунди.
Ось і зараз. Серце. Воно просто зупинилося. Його серце. Ворожий снаряд, потрапивши в окоп, де знаходився Андрій, обірвав його молоде ритмічне биття.
Травень 2022
Його везуть!!!! Везуть, Господи!!!
Від хвилювання у Віри Петрівни помокріли долоні. І це у лютий мороз! Зателефонували і попросили терміново приїхати до лікарні.
Син. Вона тремтіла від передчуття лихого. Хай Господь зробить так, щоб це було лише поранення! Яке б воно не було тяжке, вона витягне його, зробить все можливе й неможливе. Головне, щоб тільки живий!!!
200 метрів від зупинки до лікарні Віра Петрівна пролетіла за декілька хвилин на одному подиху. Здригнулася, коли її зупинив голосний крик молодшої медичної сестри.
Жіночко, бахіли одягаємо.
Які бахіли! У неї десь тут син… Поранений!
Подих забило, бракувало повітря.
- Мені телефонували, мій син… Мій син… — ковтаючи від хвилювання слова, спробувала проговорити враз онімівши матір, — він десь тут, його нещодавно привезли з-під Гостомеля.
— Пройдіть ось по цьому коридору, потім праворуч. Там буде кабінет головного лікаря, — діловито махнула рукою в сторону коридору молодша медична сестра.
Віра Петрівна побігла лікарняним коридором до заповітної інформації, яка її чекала у кабінеті головлікаря. Тільки звернула праворуч, ледве не наскочила на каталку, що котили два чоловіки. Очі в одну секунду зафіксували на каталці обличчя молодого хлопця, дуже схожого на її Андрійка. Тільки її син трохи кремезніший.
За поворотом двері. Постукала. Вдихнула і несміло зайшла до кабінету.
Відкрила очі. Ні… Це сон. Такого бути не може!!!
Навколо Віри Петрівни стоїть медична сестра з якоюсь пляшечкою.
Нарешті вона прийшла до тями.
— Покажіть мені Андрійка. Я вам не вірю, — підвищуючи голос, майже зірвалась на крик матір.
— Я вам вже сказав що з ним. Вам вирішувати. Але подумайте не тільки про нього! – лікар вийшов, опустивши очі долу.
Вона затихла. Світ не зупинявся. Світ летів і втягував її у цю шалену вирву темноти, жаху і страшного нестерпного болю!
Мовчки молила Господа про смерть.
Липень 2023
Обійми. Вони були такими ніжними, жаркими і нестерпно жаданими, як склянка води у пустелі. Хлопець ледве випростався з цих обіймів. Він все розумів, але звикнути досі не зміг.
— Синочку…
Лагідно погладила волосся, поправила скуйовджене пасмо і опустила руку на плече. Притиснулася, ніби не бачила вічність і боялася відпустити від себе. До них на лавочку з посмішкою підійшла жінка і присіла.
— Давно не бачилися, Віро, — почала розмову усміхнена жінка, на ім'я Марія.
— Так, понад рік, — відповіла Віра Петрівна.
— Хто б знав, чи подумав би колись… Ми, зовсім незнайомі люди, а стали такими рідними.
— Війна рівняє всіх. І в житті, і в смерті. Вона не питає. Пам'ятаю, мій дідусь розповідав про те, що сусідська дівчинка ховала у своєму льосі пораненого партизана у Другу світову. Прийшли поліцаї, знайшли його і розстріляли. І дівчинку також.
Тремтяча рука Віри Петрівни потяглася до хлопця. Він з теплотою заглянув їй у вічі, взяв руку, поцілував і лагідно затримав у своїх долонях.
— Навіть не знаю, як завдячувати. Хвилююся, серце вистрибує з грудей.
І замовк.
Серце!
Вмить страшенний біль, пам'ять та емоції з шаленою швидкістю понесли її в той страшний день.
Травень 2022 рік.
Відкрила очі. Ні… Це сон! Такого бути не може.
Навколо Віри Петрівни стоїть медична сестра з якоюсь пляшечкою.
— Нарешті вона прийшла до тями.
— Покажіть мені Андрійка. Я вам не вірю, — підвищуючи голос, майже зірвалась на крик матір.
— Я вам вже сказав що з ним. Вам вирішувати. Але подумайте не тільки про нього! – лікар вийшов, опустивши очі додолу.
В голові пульсувало, очі заволокло кров'яною сіткою від високого тиску. Вона взагалі не розуміла слів, які летіли в її бік від головного лікаря.
— Покажіть мені сина! Де мій Андрій! – волала вона.
Медична сестра підійшла до Віри Петрівни.
— Тримайте себе в руках, жіночко. Страшний час, ви ж бачите, що робиться. Лікарня переповнена пораненими. Таке лихо для всіх, таке лихо в країні.     
Зітхаючи, медсестра пішла по коридору. Повернулася, махнула рукою, щоб Віра Петрівна йшла за нею. Одягнувшись, вони зайшли в палату інтенсивної терапії.
 — Ось він, — рукою медсестра показала на центр палати.
Немов якась сила піднесла матір до ліжка, де лежав син.
— Відкрий очі, синок! Відкрий!
Ще довго коридорами віддзвонював цей страшний крик…
 
Липень 2023
 
— Навіть не знаю, як завдячувати. Хвилююся, серце вистрибує з грудей.
І замовк.
Серце!
Ніна Петрівна випростувала одну руку з чоловічих долонь і доторкнулася до його серця.
Шрам.
Величезний поріз, який вже рік не міг зажити. Щоночі пекучий фізичний біль не давав заснути цьому молодому за віком, але вже повністю сивому парубку. І таких шрамів на його тілі було безліч, а скільки в душі – і не перерахувати.
Ніна Петрівна прийняла руку і пригорнулася до хлопця.
— Сину, синочку. Не проходить дня, щоб я не згадала тебе, Андрійко! – і відсахнулася. Винним поглядом повела очима на Марію, що сиділа біля них.
Марія всміхнулася, підійшла і присіла біля ніг Ніни Петрівни. Обійняла їх і лагідно притулилася до колін жінки.
— Він НАШ син. І мій, і твій, Віро! – мовила.
— Якби не Ви тоді, рік тому… Не бачити б мені сьогодні світу, не обіймати вас і не мати двох мам, — відказав з теплотою Максим.
І ця ніжність від нього на крилах материнської лебединої любові й щирості віднесла Ніну у той страшний день, коли це сталося. Коли їй прийшлося прийняти те рішення! Вона жодного разу не пожалкувала про те. Але ж тільки вона знала, як воно їй далося. Вона і Господь.
Це все вирішувалось за хвилини, в долі секунд. Роздумувати не було часу.
Її Андрійка вбили. Він помер, серце зупинилося. Та, на щастя, поряд опинився солдат, що зміг запустити серце і швидко доставити Андрія у шпиталь, поки воно ще продовжувало битися. На жаль, мозок помер і Андрія підтримували у штучній комі.
Паралельно у лікарню привезли пораненого Олексія з відкритою травмою грудної клітини. Терміново потрібна була пересадка серця.
 
Влітку, на лавочці в парку, поряд з мамою Марією і мамою Ніною сидів Олексій, їхній син. З сивим волоссям та сміливим поглядом, з зеленими очима та відкритою для світу душею. Молодий парубок зі своєю мрією і чужим серцем.