Вирізняло всіх випускників від інших тим, що вони частенько збиралися на зустрічі зі своїми вихователями. Згадували давні часи, дитячі витівки, улюблені іграшки, роздивлялися фотографії.
Ця зустріч була щорічною. Все, як завжди: розмова у кабінеті директора та чаювання зі смачнючими пряниками, що їх скільки років поспіль пече тітка Марія.
Директор, Василь Петрович, має поважний вік, вже давно хворіє. Часто на лікарняному. Та ці зустрічі старається не пропускати. І що дивно… Такі кремезні, огрядні, імпозантні чоловіки, як малі діти обіймають цього старенького, трохи згорбленого чоловіка.
А Василь Петрович, обіймаючись, ховає обличчя, щоб не побачили на ньому сльози радості від зустрічі. Родини він не має, тож, усі ці діти для нього є родина. Він був дуже доброю людиною, ніколи не відмовляв нікому у допомозі. А як він любив тварин – знала вся округа.
В дитячому будинку жила нескінчена кількість котів та собак. А ще білочки, які прибігали з лісу, що неподалік закладу. Дітлахи підгодовували всю цю живність взимку.
Сьогодні на зустріч приїхав Сашко, рідкий гість таких зустрічей. Давненько його не було у цих краях. За кордоном працює, свій бізнес відкрив, непоганий дохід має. До речі, не забуває щомісяця допомагати рідному закладу коштами, або надавати іншу допомогу.
Дивіться також
Сашко тільки но переступив поріг ігрової кімнати, як раптом вирій пам'яті, кружляючи і стираючи всі прожиті роки, з шаленою швидкістю поніс його в той день, якого не забути ніколи.
Мама.
Як, бувши малечою, він промовляв це слово! Свою маму Сашко добре пам'ятав. На жаль, згадати міг тільки постійні застілля, сп'янілі обличчя мами та її залицяльників, які або не звертали на нього уваги, або били його.
Коли він потрапив в дитячий будинок, здавалося, що це найкраще, що з ним могло статися. Так, як говорять, не так сталося, як гадалося.
Сашко сам по собі був худеньким, слабим і тихим. Ніколи не зачіпав нікого, не сварився, взагалі вважав за краще поступитися в усьому.
Це якраз і було на руку старшим дітям.
В дитячому ж будинку як? Або даєш здачу і захищаєш себе, або тебе б'ють. Тому Сашка зразу турцали, штовхали і принижували… Перевіряли на віддачу. Зрозуміли, що він не може захиститися, ще й не жаліється нікому, тому почали бити. Били за все. За те, що не курив з ними, за те, що багато читав і не крав їжу. За те, що не ображав дівчат і не робив капості працівникам будинку. Тож, життя у хлопця було не краще, аніж в рідному домі.
Єдиною його втіхою в дитячому будинку були тварини. Особливо сіренький, малесенький такий смугастик, що день і ніч ходив за хлопцем. Сашко назвав його Мурчик. Бува, сам не доїсть, заховає чи загорне у щось і кулею летить до сараю, в якому жив його пухнастий вихованець. Він годинами грався з ним, розмовляв, розповідав про всі ситуації, які траплялися за день.
Дні не рахувалися з людьми і природа не бажала змінювати свої звичні вікові традиції – час летів безупинно.
Якось, коли Сашкові було вже років дев'ять, до нього дочепилися старші хлопці. Причини були необов'язкові, просто того дня у них був такий настрій. Вони гуртом підійшли, сказали декілька слів малому і почали штовхати й бити його. Ніхто так і не зрозумів одразу, що скоїлося. Та посеред їхнього натовпу почувся якийсь страшний рев і одразу пролунав голосний крик одного з ватажків старшокласників. Всі миттю розійшлися і завмерли від побаченого. Зі скривавленою роздертою рукою стояв той самий головний ватажок. А біля Сашка, що скорчившись, лежав посеред шкільного двору, стояв кіт! Шерсть дибом! Шипить! Реве, як поранений лев!
Так… Це було ще те видовище!
Того дня дружбу кота і хлопця закріпили кров'ю!
Пролетіло 3 роки. Сашко освоївся в дитячому будинку, завів друзів, спілкувався з ними, та ось свого Мурчика ніколи не забував. Багато читав, годинами засиджувався у бібліотеці в той час, як смугастик чекав його на підвіконні знадвору.
— Сашо, йди но сюди, — вихователька зазирнула в бібліотеку.
Сашко невдоволено поплентався за нею. Йшов і всю дорогу бурмотів, бо тільки почав читати О. Дюма (любив пригодницьку літературу) і його відірвали від цього захопливого дійства.
— Ось цей хлопчик, — промовила вихователька, заштовхуючи малого в кімнату.
Він зайшов і побачив Василя Петровича у розмові з двома якимись людьми. Чоловік і жінка. Вони повернулися і глянули на Сашка зацікавленим поглядом.
Малий майже не зомлів. Він знав, що декого з їхнього дитячого будинку усиновили, та вважав, що його ніхто і ніколи не візьме. Кому він такий потрібен? Малий, худий? Користі з нього ніякою.
А жінка підійшла, присіла біля Сашка і заглянула йому в очі.
— Підеш зі мною? – спитала вона.
Її очі наче розчинилися теплом в серці хлопця і торкнулися найтремтливіших струн. Десь здалеку, з глибин виринуло слово "мама"… Але воно було таким світлим, ніжним і наче переливалося яскравими кольорами.
— Піду, — сказав Сашко, не відводячи очей з жінки. Навіть не розуміючи, що говорить.
Того ж дня він поїхав у гості до родини Інни та Дмитра Бондаренко.
Мурчика вже давно ніхто не бачив ні на подвір'ї, ані в сараї, де він постійно спав. Його вже 5 днів шукала вся малеча, та і дорослі діти долучилися до пошуків улюбленця-смугастика. Прочісували ліс, що неподалік, вигукували з усіх приміщень, що були у дворі закладу. Мурчика ніде Цей дитячий будинок знали в районі всі. Немало бачив він покалічених доль та скривджених душ, але й випускниками славився далеко за область. Багато хто після цього притулку для дитячих сердець вивчився, став гарним спеціалістом та знайшов хорошу роботу.
Вирізняло всіх випускників від інших тим, що вони частенько збиралися на зустрічі зі своїми вихователями. Згадували давні часи, дитячі витівки, улюблені іграшки, роздивлялися фотографії.
Ця зустріч була щорічною. Все, як завжди: розмова у кабінеті директора та чаювання зі смачнючими пряниками, що їх скільки років поспіль пече тітка Марія.
Директор, Василь Петрович, має поважний вік, вже давно хворіє. Часто на лікарняному. Та ці зустрічі старається не пропускати. І що дивно… Такі кремезні, огрядні, імпозантні чоловіки, як малі діти обіймають цього старенького, трохи згорбленого чоловіка.
А Василь Петрович, обіймаючись, ховає обличчя, щоб не побачили на ньому сльози радості від зустрічі. Родини він не має, тож, усі ці діти для нього є родина. Він був дуже доброю людиною, ніколи не відмовляв нікому у допомозі. А як він любив тварин – знала вся округа.
В дитячому будинку жила нескінчена кількість котів та собак. А ще білочки, які прибігали з лісу, що неподалік закладу. Дітлахи підгодовували всю цю живність взимку.
Сьогодні на зустріч приїхав Сашко, рідкий гість таких зустрічей. Давненько його не було у цих краях. За кордоном працює, свій бізнес відкрив, непоганий дохід має. До речі, не забуває щомісяця допомагати рідному закладу коштами, або надавати іншу допомогу.
Сашко з хлопцями пройшли коридорами дитячого будинку. Чоловік трохи відстав від друзів, задивився на іграшку, яку побачив крізь вікно в ігровій кімнаті. Маленький пухнастий кіт. Такий сіренький, смугастий, не новій, звичайно, але чистенький. Він стояв самотньо на поличці з іграшками.
Сашко тільки но переступив поріг ігрової кімнати, як раптом вирій пам'яті, кружляючи і стираючи всі прожиті роки, з шаленою швидкістю поніс його в той день, якого не забути ніколи.
Мама.
Як, бувши малечою, він промовляв це слово! Свою маму Сашко добре пам'ятав. На жаль, згадати міг тільки постійні застілля, сп'янілі обличчя мами та її залицяльників, які або не звертали на нього уваги, або били його.
Коли він потрапив в дитячий будинок, здавалося, що це найкраще, що з ним могло статися. Так, як говорять, не так сталося, як гадалося.
Сашко сам по собі був худеньким, слабим і тихим. Ніколи не зачіпав нікого, не сварився, взагалі вважав за краще поступитися в усьому.
Це якраз і було на руку старшим дітям.
В дитячому ж будинку як? Або даєш здачу і захищаєш себе, або тебе б'ють. Тому Сашка зразу турцали, штовхали і принижували… Перевіряли на віддачу. Зрозуміли, що він не може захиститися, ще й не жаліється нікому, тому почали бити. Били за все. За те, що не курив з ними, за те, що багато читав і не крав їжу. За те, що не ображав дівчат і не робив капості працівникам будинку. Тож, життя у хлопця було не краще, аніж в рідному домі.
Єдиною його втіхою в дитячому будинку були тварини. Особливо сіренький, малесенький такий смугастик, що день і ніч ходив за хлопцем. Сашко назвав його Мурчик. Бува, сам не доїсть, заховає чи загорне у щось і кулею летить до сараю, в якому жив його пухнастий вихованець. Він годинами грався з ним, розмовляв, розповідав про всі ситуації, які траплялися за день.
З часом, Мурчик став вірним другом для хлопця. Не відходив ні на крок від нього, хіба що на ніч крокував після чергової дози ласки і обіймів від хлопця.
Дні не рахувалися з людьми і природа не бажала змінювати свої звичні вікові традиції – час летів безупинно.
Якось, коли Сашкові було вже років дев'ять, до нього дочепилися старші хлопці. Причини були необов'язкові, просто того дня у них був такий настрій. Вони гуртом підійшли, сказали декілька слів малому і почали штовхати й бити його. Ніхто так і не зрозумів одразу, що скоїлося. Та посеред їхнього натовпу почувся якийсь страшний рев і одразу пролунав голосний крик одного з ватажків старшокласників. Всі миттю розійшлися і завмерли від побаченого.