ВІН пішов без вагань і без страху.
За батьків, за сестер, за родину
ВІН пішов по смертельному шляху.
Знав, що землю свою боронити
Від рашистської гадини треба.
Знав, що їх необхідно спинити,
Щоб було у нас мирнеє небо!
Вдома сина малого залишив,
Маргариту, вагітну дружину.
— Я люблю вас, — і голос притишив…
ВІН пішов захищати країну.
Хтось збагне? В ХХІ-м столітті,
Дивіться також
Грати в підлу війну й лихоліття!
Тільки все це ЗАРАДИ, спитати???
Чи міста наші, а чи райони
Вам замінять у душах пустоти?
Ви не знаєте Божі закони!
Ви не люди, ви – просто істоти.
ВІН зі "Стугни" стріляв й "Джавеліни",
І тікав від його злості ворог.
Воював, не в одну, а в три зміни,
Щоби вибити ворога скоро…
Раптом світло. І злість, і утома
Враз десь зникли й так хороше стало.
Ніби спить на дивані ВІН вдома,
Тільки світло десь з верху спадає –
Біле-біле, і повне спокою.
І стежина доверху злітає,
І веде ЙОГО вслід за собою.
ВІН пішов. А назустріч малятко
В білій свитці, усміх на устах.
Ніжне й світле таке Янголятко,
Не відомо йому слово страх.
— Ти куди? — запитав ВІН тривожно, —
Там війна, почекай, не іди!
— Я до мами, чекати не можна,
Мені час вже на землю прийти!
— Десь я бачив тебе, Янголятко,-
ВІН пильніше в малечу вдивився.
Та ЙОМУ відповіло Малятко:
— Я ж ще навіть не народився!
— Знаєш маму свою? І як звати?
— Знаю. Кличуть її Маргарита,
Вона вміє чудово співати,
Ніжна, мила, душею відкрита!
ВІН хитнувся! І подих забило!
— Сину!!! Сину!!! Я тато твій, тато!
Що ця клята орда наробила,
Сина батько не зміг обійняти…
Янголя зі сльозою на щічці
Підняло до небес оченята.
Воском сльози стікали по свічці…
І до батька здійняло крилята.
ВІН не плакав, від жаху кричав!
Сина стиснув ВІН, майже панічно.
В Бога час для обійм позичав,
Щоб цю мить пам'ятати навічно.
Струмінь світла із неба полився…
Він хотів уже їх роз'єднати,
Але батько за сина вхопився,
І ніяк не хотів відпускати…
Так, в звичайну червневу годину
Дві душі возз'єднались на мить –
Батька – вбитого за Україну,
Й сина, що в Україні тій жить.
Двері Раю нечутно відкрились…
— Йди, герою, сюди, — пролунало.
ЙОГО очі навічно закрились —
Раєм серце його увінчало.
А маленьке дитя взяв на руки
Сам Господь. І спокоєм війнуло.
І почуло ДИТЯ перші звуки,
Сльози МАТЕРІ зразу відчуло.
Це було історичним початком.
Але мама ніколи не взнає,
Що Господь дав зустрітися з ТАТКОМ,
На стежині, що в небо злітає…