— Слухай, припини вже! Ніколи в церкві не був, не вірив ні в Бога, ні в чорта, як і твоя пропаща матуся, а тут молиться. Тьфу!
Уявно сплюнувши, тітка Валя сильно смикнула за руку Юрка.
— Ще й батькове "коханнячко" з Германії видзвонює. А що б ви зі своїм сімейством, всю кров мені випили!
Тітка Валя зловісно скривила губи і потягла хлопця до кімнати директора дитячого будинку.
Юрка покірно побрів за нею.
— Мати померла, ось документи, — промовила тітка. — Там все є, в тій теці, про татуся також там. Всі довідки, що написали зробити, всі принесла.
— Ви ж можете залишити дитину собі, таки не чужа людина, та й з вигляду – гарний хлопчина! – з щирістю звернувся до родички хлопця директор дитячого будинку.
— В нього така спадковість, що не дай Боже! А в мене своїх двійко! І що, я його до своїх дітей підпущу? Ага, дякую. Собі забирайте!
— Ви, звичайно, можете його залишити, а чи не пожалкуєте потім?
— Давайте без сентиментів. Подивіться документи, якщо все в порядку, то забирайте, а я поїду вже, бо й так затрималася. А мені ще песика вигулювати потрібно.
Василь Петрович відкрив теку з документами і став перебирати, поглядаючи на відвідувачів. А тітка з малим усілися на стільці і чекали.
Валентина згадала дитинство, ігри з молодшою сестрою Вікторією, яку їй завжди нав'язували батьки. Вона все життя недолюблювала свою сестру за це. Нікуди не могла піти гуляти, всюди потрібно було з собою брати Віку.
Дивіться також
- Тетяна Булат — Осіння історія
- Тетяна Булат — Прохання
- Тетяна Булат — Балада про безсмертя
- Ще 98 творів →
За цей час багато зозуль в садах прокували безліч людських доль. Життя не питало, чи готовий хто до нього, чи ні. Вікторія виявилася не дуже готовою до дорослого життя. Після весілля Валі їхні батьки потрапили в страшну смертельну аварію. Мати загинула одразу, а батько ще більш ніж 4 роки лежав без руху, прикутим до ліжка. Це трапилося якраз після 18 річниці Вікі. Дівчина доглядала батька, тому й не змогла закінчити навіть училище. Весь час належав батькові.
Одного дня, купуючи в аптеці ліки, молода дівчина зайняла чергу за офіцером у військовій формі. Він навіть поступився чергою їй. Так відбулася перша зустріч Вікторії та Віталія. Хлопець дуже перейнявся її долею і почав допомагати чим міг. Для Віки це було дуже важливо, бо старша сестра навіть не приїжджала після похорону мами жодного разу!
— Не можу я на нього дивитися! Мені його шкода, розумієш? – говорила вона молодшій сестрі про тата чергову відмовку.
— А мені як? Сестро, ти розумієш, що я так щодня, розумієш???
Нерви у молодої дівчини здавали. Перший дзвіночок — вона почала заглядати у чарку. Не так, щоб пити, а просто, заспокоюватися трохи.
Віталій цього не помічав, бо часто не міг бути присутнім в домі коханої. Робота займала дуже багато його часу. Приходив декілька разів на тиждень. Віка, знаючи дні, коли приходив Віталій, не вживала алкоголь.
Віталію дали житло від роботи – службову квартиру.
Молодята одразу ж побралися.
На весіллі Віка плакала. Їй було дуже боляче, що ні мама, ні тато не бачать її щастя, не можуть привітати її. Сестра також не приїхала, бо захворіла її маленька донька. Куди ж тут!
Батька молоді забрали з собою.
Хату продали.
І… тут приїхала сестричка.
По гроші.
За батьківську хату.
Черговий дзвіночок.
Трохи вгамувавши свої емоції, Вікторія віддала половину грошей сестрі, яка одразу ж поїхала і забула про Віку, як завжди. Молода жінка стала вчитися жити без батька, без тієї страшної і важкої ноші, яка впала на її малесенькі плечі з раннього віку. Старалася вгодити чоловіку і все, наче, починало налагоджуватися.
УЗД показало, що у них буде хлопчик.
Сльози.
Вперше дружина побачила на очах у свого чоловіка – офіцера сльози!
Він, мужній і сильний, завжди такий стриманий і спокійний, плакав. Тримав в одній руці маленький знімок, а другою витирав сльози.
Син.
В нього буде син!!!
Молока у Віки не було, сказали, що на нервовому ґрунті. Годувала сумішшю. Маленький Юрко (так сина назвав щасливий батько Віталій) капризував, погано спав, весь час плакав. Віталій постійно на роботі.
Знову дзвіночок.
Вікторія почала дозволяти собі алкоголь у компаніях з друзями. Потім, поки чоловік на роботі, часто і густо подруги з пивом заходили до неї на гостини. Почалися сімейні чвари. Дружина дорікала чоловікові за те, що він на роботі більше, ніж вдома, що не цікавиться їхнім з сином життям.
Але насправді, Віталій багато працював. Сина він дуже любив і приділяв йому всю увагу в той час, коли був вдома. Річ у тім, що вдома він був не так часто.
2014 рік вніс серйозні корективи у життя цієї молодої пари.
Віталія мобілізували в АТО.
Ще один, вже голосніший дзвіночок.
Вікторія, не дивлячись на те, що чоловік присилав гроші, вважала, що він кинув її з малим дитям.
Недовго думаючи, після чергового гуляння, вона подала на розлучення.
Юрку було тоді 6 років.
Їх розлучили.
Вже не дзвіночок – великий дзвін на Лаврі!
Та сина Віталій не забував. Як тільки видавалися дні відпочинку, чи відпустки, чоловік летів до малого з купою подарунків.
— Я заберу його в тебе! – кричав услід Вікторії Віталій. – Ось повернуся і заберу, знай!
Та, мабуть, Доля малого мала на нього трохи інші плани та перспективи.
Віталій загинув.
Виконуючи службове завдання, отримав кулю, витягуючи побратима з-під ворожого обстрілу.
Загинув, як Герой!
Юрко, який чекав миті, коли батько його забере, взагалі закрився в собі і перестав розмовляти.
Віка вже спустилася на самісіньке дно.
Щодня гулянки з такими чоловіками, що хлопець боявся навіть визирнути на кухню. Постійна гучна музика розривала голову малому. Наука не давалася, вивчити домашнє завдання по школі при такому шумі не було жодної можливості. Юрко ходив у 3 клас, але тільки но навчився писати. Постійний булінг зі сторони однолітків – це були квіти в порівнянні з тим, що його чекало вдома.
Але хай там як, а матір він любив. Чи жалів… Він, як мала дитина, не міг сформулювати це почуття. Але, коли видалась можливість втекти з дому, він завагався і, глянувши на п'яну матір, що лежала на ліжку, пожалів її.
Раптом, зранку він почув, як задзвонив телефон. Вікторія взяла слухавку і довго кричала, скандалила з тим, хто був по іншу сторону зв'язку. Малий не зрозумів всього, але дещо йому вдалося підслухати.
Виявилося, що тато тісно спілкувався з українкою німецького походження, її звали Адель. Він хотів, закінчивши службу в АТО, забрати Юрасика і поїхати до неї в Германію жити щасливою родиною. Адель сильно побивалася з приводу смерті свого коханого, чого хлопець не міг сказати про свою матір.
Щоранку просинався Юра і йшов дивитися чим закінчилося вчорашнє гуляння. Свою маму він завжди знаходив на ліжку у спальні. Вона спала.
Того дня вона лежала, як завжди. Але щось насторожило малого. Придивився – обличчя у матері було жовтого кольору. Він тихенько підійшов, штовхнув тонесенькою рукою її за плече і відразу ж відсахнувся.
Вікторія була холодна.
Смерть настала ще вночі. Не витримала печінка.
Хоронили Вікторію всім під'їздом.
Плакали, хоча вона своїм розгульним життям стільки горя принесла сусідам. Та люди в Україні пропри все залишаються людьми. Особливо гіркі сльози лилися з-за жалю до малого Юрка, який у 9 років залишився повною сиротою.
— Як він тепер? Куди? – бідкалися сусідні бабусі.
— Та куди, звичайно ж у сиротинець. Вальці він не потрібен. Ба яка, навіть чорної хустки на похорон рідної сестри не одягла. Та що там говорити – поважна пані стала, для якої не була потрібна ні сестра, ні її дитина. Гидко глянути. І живуть ще такі!
Василь Петрович акуратно склав усі довідки і повернув документи у теку. Подивився на Валентину і ще раз запитав.
— Ви відмовляєтеся залишати племінника собі? Це Ваша остаточна відповідь?
— Та не збираюся я його забирати! Всі документи в порядку?
— Документи… Та тільки документи й в порядку, — важко зітхнув директор сиротинця. – Ну що, Юрію, ходімо, будеш знайомитися зі своєю новою родиною. У нас дуже гарні виховательки. Ось побачиш, ви подружитеся.
Вже п'ятий рік поспіль на рахунок дитячого будинку, на ім'я Сироватки Юрія Віталійовича щомісяця приходили гроші. Звідки вони і хто їх присилав – було невідомо. Але за кожен рік відправник вимагав звітності. Бажав упевнитися, що ці кошти отримує саме Юрій. Василь Петрович залагодив всі юридичні питання і, зі згоди відправника, відкладав гроші на картку, яку відкрив на ім'я Юрка. Коли хлопець подорослішає, у нього будуть власні кошти для облаштування в житті.
Хто цей меценат Василь Петрович не знав.
По телебаченню пообіцяли, що в середу 15 січня буде сонячна і гарна погода. Юрко зрадів, бо саме цього числа йому виповниться 14 років. До кінця навчального року всього декілька місяців. А потім училище. Юрко вже визначився ким буде в житті. Він добре пам'ятав свого тата і твердо вирішив стати військовим. Але до того він ще й непогано розбирався в електриці та електроніці. У дитячому будинку здружився з викладачем інформатики та електриком. Ось по черзі і бігав до них поза уроками, все видивлявся і цікавився. Багато чого міг вже й сам зробити, викладач інформатики дуже хвалив його.
Василь Петрович сидів у кабінеті і думав над тим, як почати розмову. Складно буде.
Він жалів хлопчину-сироту, якого жодного разу ніхто не приїхав провідати. Жодного разу за 5 років!
У двері тихенько постукали.
— Заходь, Юрчику, — загукав він хлопця.
— Добрий день. Хотіли мене бачити, Василю Петровичу?
— Так. Юра, нам потрібно поговорити. Ти вже дорослий, відповідальний. Скоро відлетиш з нашої родини. Я знаю, що ти вирішив вступати у військовий ліцей. Цілком підтримую. В тебе для цього є всі дані – ти сміливий, кмітливий, за друзів горою… З тебе вийде чудовий офіцер!
— Дякую, Василь Петрович, — ніяковіючи відповів Юра.
— Ти знаєш, тут така справа… як тобі сказати, — директор встав і почав ходити по робочому кабінету.