27.11.2022 рік.
— Відпустіть, ну, будь ласка! – горлав майже на всю дорогу хлопчина.
Один із солдатів волоком тягнув його за собою. Перебирати ногами дитина не встигала, тому зимові чоботи, що шкрябалися об мерзлу землю, здавалося, ось – ось задимлять.
— Да отпусти его, пусть не орет на полсела! – інший солдат російської армії крикнув навздогін хлопцю.
Зимовий день короткий, особливо, коли починає сідати сонце. Одразу ж по землі котиться хвиля морозу, що пронизує до самих кісток.
Михась, так звали хлоп'я, родом з цього села. Його знали усі в окрузі. Ой і шибеник! Та якось все сходило йому з рук. Без батька ріс…
Ще у далекому 2015 році Олег, батько хлопчика, загинув на Донбасі. Михасику тоді було всього два місяці. Але тата він знав по фото, по відеозаписах, що мама зберігала у комп'ютері. Сідали, бува, з сином ввечері на дивані і, гортаючи теки з фотографіями, згадували минулі дні. Мама завжди плакала.
Михась знав все про свого батька. Олега поважали й любили у селі. Роботящий такий був, тямущий. А ще – один з перших подавсь на Майдан, за правду, за волю! Тому і не дивно, що з 2014 року не зміг всидіти вдома.
— Якщо ми не зупинимо цю червону сарану, то повір, моя Люба — Любов, вони прийдуть і відберуть у нас все — землі, хати, мову нашу затопчуть, заллють кров'ю і неправдою культуру нашу, винищать козацьке коріння дідів-прадідів, — говорив дружині молодий парубок. Він не раз порушував питання у своєму селі з приводу свавілля чиновництва. Такий собі, правдолюб… був.
У селі Михасика жаліли. Люба, мати хлопчика, не вийшла заміж, сама виховувала сина 8 років. Багато рис перейняв від батька Михась. Мабуть, генетично.
Михасика кинули біля ворожого блок посту.
— Ты чего орешь, как резаный? Не посмотрю, что малой, голову сверну.
— Сам не ори. Ведь ребенок же! – солдат вже вдруге став на захист хлопчини. Підійшов, присів біля Михасика.
— Тебя как звать-то?
— Михась, — ображено відповів хлопчина.
— А я Саша. Ты меня не бойся. Я не обижу, у меня такой, как ты годами младший брат. А его (кивнув погляд в сторону іншого солдата) не бойся.
— Ви мене вб'єте тепер, так? – підвів засльозені очі, Михасик.
— Да что ты, нет, успокойся. Но отпустить тебя мы не можем. Сам понимаешь.
Блок пост українців був повністю побутово укомплектований. Там і чайник, і плитка для приготування їжі, і канапа стояла, щоб передрімати, наразі чого. Місцеві жіночки подбали про хоча б відносний затишок в імпровізованому сховку. Чергування було регулярним, як, до речі, і допомога місцевих жителів. Кожного дня змінювалися чоловіки на посту, та незмінним залишався один – зміна в зміну. Маленький чоловік… чоловічок. Михась.
З лютого, вже понад 10 місяців, він достойно представляє молоде покоління вільних людей села. Так з нього кепкували дорослі чоловіки.
Та хлопець не мав жодного сумніву, що Перемога буде за Україною. Інакше бути не може! І він повинен бути самим активним учасником її наближення. Тому і робив все для Перемоги. Тягав з села гарячу воду на блок пост, приносив їжу від сільських господинь. Хоча, в селі залишилося всього 4 родини, всі інші виїхали, та господині щедро ділилися з солдатами тим, що мали.
Люба з Михасем залишились. Немає їм куди тікати. Та й господарство є, хоча і невелике —2 поросятка і 15 курочок. Люба порається сама, свого юного захисника не чіпає, розуміє його стан.
За цей час хлопчині справили військову форму, підшили на його розмір. Виглядав він дуже кумедно, як маленький солдатик! Такий собі, опецькуватий, товстенький. А ще від того вигляду морозом пробирало… 9 років, а дитинство вже закінчилося.
Любі згадалися розповіді бабусі про її дитинство і юність. Згадала, як багато дівчат-українок привозили у вагонах, змушували працювати за шматок хліба на німецьких заводах. Цей жах повернувся.
Здавалося, що реально таке не може відбуватися у XXI ст., що це просто кадри зі старого воєнного фільму. Але ж… стріляють. Хати в селі розбиті, потрощені…Люди виїхали. Миколаївська область. Часто без світла, без тепла.
26.11.2022 рік.
Сьогодні рашисти, наче оскаженіли. Мабуть, це помста за вибух на мосту. Вибухи!!!
Зліва щось так рвонуло, що Михась відлетів в інший бік бетонного блок посту, дуже вдарився об стіну. Швидко підвівся, оговтався, вибіг надвір. На землю падала…земля. Це було так страшно! Гуділо все навкруг. Осколки бетону, грудки землі літали у повітрі, наче невагомі. Вибуховою хвилею два бетонних блоки впали на дядька Андрія! Він не рухався. Хтось із чоловіків підбіг до нього, нахилився, помацав пульс і помахав головою в різні сторони.
— Ні! Ні! Ні! – у загальному шумі війни тоненький голос малого хлопчика розривав серце кожного, хто його чув.
Все навколо сіре, в диму. Щільне повітря, наповнене їдучим запахом горілого. Дядько Микола з сусідньої вулиці, Льоша, його старший друг, дід Максим…. Все завертілося перед очима. Михася поглинула повна і непроглядна темрява.
27.11.2022 рік.
— Да что ты, нет, успокойся, никто не тронет. Но отпустить тебя мы не можем. Сам понимаешь.
Михасик був радий, що хоча б одна людина адекватна серед цих звірів. Це вони розстріляли з мінометів і градів український блок пост. Це вони вбили дядька Андрія, Льошу, діда Максима… Хлопець замружив очі, стиснув кулаки й внутрішнім голосом заблагав у Бога смерті цим оркам!
— Понимаю тебя. Никому она не нужна, эта война, — Саша зрозумів стан малого. Він був проти того, що коїться. Йому 23 роки, його демобілізували на фронт, вірніше – він сам пішов. Бо середньому брату Ростиславу – 18. Саша боявся, якщо він не піде – то заберуть Ростіка. А він ще такий малий. Їх у сім'ї четверо. І за кожного Сашко розповідав з особливою любов'ю у голосі. Показував їхні фотографії, що в нагрудній кишені займали окреме місце.
Вже третій день Михасик у полоні. Його не годували й взагалі, дуже погано ставляться. Лише Сашко крадькома ділить з малим свою пайку.
Вже третій день хлопець думає, як втекти й продовжити допомагати нашим. І чим далі, тим більше розуміє, що живим він звідси не вирветься.
Якось ввечері, російські солдати сиділи біля вогнища. Грілися зовні й трохи підігрівалися "зсередини". Зовсім скоро залунали голосні викрики. Михась прислухався. Його зачиняли у кімнаті в хаті, яку зайняли рашисти. Вийти він не міг, але почути треба спробувати!
Напружився і перетворився на суцільний слуховий апарат.
Хлопці, розпалившись від випитого, гудили керівництво за недбалість підготовки наступу. Мовляв, не з тієї сторони, мало боєприпасів, оголений лівий фланг у них…
Михась все запам'ятав, ще й тричі повторив, щоб не забути.
Вдень хлопця випускали під відповідальність Сашка.
Саша довіряв Михасю, тому не дуже й слідкував за ним.
Саме це і було потрібно малому. Він тихенько пролазив під парканом, перебігав дорогу і зникав у дворі хати, що напроти. Клав записку і швидко назад. Не хотів, щоб Сашку перепало за нього.
Колись, придумана сільськими хлопцями гра у шпигунів, стала у пригоді саме зараз. Михась писав записки нашим бійцям. Писав все, що чув вечорами від ворогів. Залишав, в надії, що єдиний друг, який лишився в селі, здогадається і знайде записку. На 5 день так і сталося. Записки зникли.
Радості Михася не було меж. Не зважаючи на недоїдання, холод, у хлопця зажевріла надія. В листі він просив передати матері, що живий.
Морозні дні змінювалися відлигою і мокротинням. В розбитій хаті, в якій тримали малого, тік дах. Михась промерзав до кісток.
За цей час він дуже схуд. Форму з нього зірвали ще першого дня, дали вдягти якесь ганчір'я. А воно було все подране. Пощастило, що в тій кімнаті, де був запертий, стояла не пошкоджена шафа і він легко знайшов одяг. Правда, дорослий. Але це вже щось!
— Сашко, в мене є до тебе пропозиція. Тільки вислухай, будь ласка, спокійно.
— Валяй, малой, — Саша засміявся з серйозного виразу на обличчі Михася.
— Ти ж розумієш, що це все неправильно і не справедливо, розумієш, що ми переможемо… Давай разом тікати! Повір, наші тебе приймуть. До нас багато в полон здаються. Краще так, ніж загинути.
— Понимаю. Но как я сдамся? А мои? Мои братики и сестрика. Их же посадят, как родственников изменника Родины! Ты не знаешь, что может еще придумать этот наш бункерный дед.
Михась замовк. Він не дуже розумівся на політиці, це було складно для його 9-річного мозку. В його розумінні все було просто: є війна, є полон. Здався в полон – вижив.
— Ложись спать, Мишка, — запираючи двері на ключ, пошепки промовив Сашко.
А Михасю не спалося. Його маленьке серце відчувало якусь тривогу, вірніше, він не міг спати в передчутті чогось хорошого. Хлопець мріяв про те, що його друг знайшов всі записки й передав нашим солдатам. Вони опрацюють план і розіб'ють цей імпровізований штаб, в якому зараз знаходився малий.
Сонце довго не хотіло виходити, мороз підіймав рисочки на термометрі. З ранку температура була – 15. Сухо, мерзло.
Михася трусило. Можливо від холоду, а, може, від гніву, що так довго нічого не відбувається, немає атаки ЗСУ, вони ж неподалік стоять. Він знав! Ні, він думав не за себе, не за те, щоб його визволили… У нього стояла перед очима картина останніх секунд життя діда Максима і дядька Андрія. За друга Льошу хлопець хотів особисто помститися!
На секунду зосереджу вас.
9 РОКІВ!!!
ДИТИНА!!!
Про що думає дитина і про що мріє у 9 років!!!???
ЖАХ!
30. 12.2022 рік.
Худий, замурзаний (бо не купався, не давали води), голодний Михайло вже не виглядав, як маленький опецькуватий солдатик! Це був виморений полоном малий, що ледь тримався на ногах. Він би давно пропав з цими нелюдами, але Сашко, його єдиний друг, його надія, підтримував хлопця, підгодовував і розмовляв з ним, знов і знов показував фото своїх братів і сестрички.
Понад місяць тривали муки малого.
Михась вже згубив надію на визволення і помсту.
Та вчора йому наснився сон. Снився батько! Михайлу ніколи не снився батько, а тут – на весь зріст, у воєнній формі, все, як говорила мама.
— Тату? Ти живий? – тільки й зміг запитати Михась.
— Звичайно! Сину, я завжди буду з тобою! – ніжна усмішка Олега теплим променем торкнулася до щічки хлопчика.
— Зрозуміло… Це я вмер.