Озирнулась.
Струсила попіл, підвелася,
Потягнулась.
Вона стоїть, розправив плечі,
Біль невтомний.
В душі холодна порожнеча,
Непритомна.
Оцю берізку посадили
На край поля.
Дощі і вітри їй годили,
Оце їй воля.
І розпускає всі мережки —
Гілки долі.
І топчуть до берези стежки
Люди в полі.
Росте вона поодаль лісу,
Де дерева
Стоять у тіні. А берізка –
Королева!
Свої гілки порозпускала —
Не буть дощу.
Проміння в листі заблукало
І вітер вщух.
Та раптом жаром опалило
Весь ліс навкруг,
Немов косою покосило.
Був ліс… став луг.
Всіх діток на зелених вітах
Порвало вщент
І від дерев посеред літа
Лише фрагмент.
Самотній стовбур, одинокий,
Нема гілок,
Бо чорну вирву зробив глибоку
Ракетний блок.
Не відростуть вже ніжні віти –
Без вороття.
Не прийдуть до берези діти –
Нема життя.
Ось так Росія ця потворна
Лиш смерть несе.
В душі там пусто, брудно-чорно –
Оце і все.