Невже це все? Невже без вороття?
І голос ніби збоку десь шепоче:
– На звалище, кінець. У забуття.
А в мене – неба синь перед очима,
Вдихнуть повітря, вирівнять баланс.
Мені ще не пора на відпочинок,
Я можу! Можу! Дайте тільки шанс!
Я пам'ятаю, як в страшному пеклі,
В Афгані, в Кандагарі, на війні,
Я ніс в собі живих, а більше мертвих…
Було це, наче у жахливім сні.
А як мене бомбили? Розірвало
Весь фюзеляж, підбили і крило…
Та скільки усього було, й чимало!
Невже це все у вічність відійшло?
Прийшов мій друг, пілот, мій капітан.
Оперся і сльоза скупа скотилась:
– Пробач, – сказав, – за біль душевних ран.
Пробач, – і голова до мене похилилась.
Я скільки міг йому всього сказать…
Що без польоту вже нема життя!
А в скронях молоточками дзвенять
Слова: "На звалище. У забуття"…
В ангарі старому, посеред мотлоху й металу
Знесилений, вже нікуди не поспішав,
Стояв біля останнього причалу
МІ-6, в якого плакала душа…