До вильоту ретельно готувалися.
Розвідка – це складне діло. Можна сказати, що одне з найголовніших. Бо саме від розвідувальних даних залежать точки координат наступу, або наведення артилерії. Треба було здобути і узагальнити відомості про угрупування противника та зосередження бойової артилерії. Ця техніка обстрілювала місто і не давала спокою мирним жителям.
Вчора під обстрілами загинула молода пара, нещодавно одружилися і…
Сьогоднішній день став останньою краплею в терпінні пілотів.
При обстрілі багатоповерхівки загинуло 4 дітей!
Нелюди!
Сергій закрив обличчя руками і сидів мовчки.
До нього підійшов командир вертолітного загону, його друг і побратим, Олексій.
— Полетиш? – спитав Олексій.
Сергій підвів очі на друга, стиснувши кулаки, промовив.
— Та я їх, цих рашистських гадів…я їм…хм…
Дивіться також
Скромний, тихий, навіть замкнутий, але водночас рішучий, цілеспрямований і впевнений чоловік завжди був прикладом для наслідування молодим пілотам.
Підіймався вміло, керував вертольотом вправно, все контролював і міг вийти з любої ситуації. А в його професійній діяльності їх було чимало.
Згадався випадок, коли вони з колегою допомагали гасити пожежу. Річ у тім, що до війни Сергій був пілотом цивільної авіації і займався перевезенням вантажів по країні. А того разу була страшна пожежа – горіли гектари лісу. Посеред лісу дві хатини лісника, в яких проживав господар і його родина.
Сергій крізь густий дим розгледів будинки у вогні і швидко поспішив на допомогу людям, хоча наказу такого не мав.
Їх було п'ятеро. Дорослий чоловік, лісник, його дружина, яку вели під руки син з невісткою та маленька дівчинка, що бігла поряд з ними.
Сергій вибрав безпечний куточок і здійснив посадку, щоб вирвати з лап вогняної стихій цілу родину. Лісник довго тиснув руку пілотові з щирою вдячністю за їхні врятовані життя.
— Це чому Ви так впевнені? – скинув брови догори Сергій.
— Тому, що не кожен згодиться ризикнути своїм життям і допомогти людям. Думати, робити добрі справи, попри загрозу власній безпеці, приймати рішення – то притаманне не всім. А ось українці всьому світу довели, що вони саме такі. Вибач, можливо щось не те говорю, але знаєш, після всього пережитого… Прошу тебе, прийми від мене подарунок. Це символ і своєрідний знак – знак кожного справжнього українця.
Лісник підійшов до сумки, яку встиг вихопити з палаючого будинку і витягнув якийсь згорток. Коли розгорнув, очі Сергія зволожилися.
Весь у кіптяві, сажі, але неодмінно гордо розвернувся прапор України.
Сергій прийняв подарунок і з того часу цей прапор став, як і говорив йому лісник, знаком для пілота. Він поклав його до вертольота і ніколи не розлучався з ним. Поряд зі своїм сидінням, у невеличкій схованці, його синьожовтий знак завжди грів серце Сергія.
То все було до війни.
З 2022 року Сергій на бойових вильотах.
Розвідка, евакуація людей, доставка боєприпасів та гуманітарної допомоги – ось основні його функції.
До вильоту ретельно готувалися. Сергій вкотре витягнув свій знак і ніжно погладив синьожовту тканину.
— Ну то що, друже, задамо жару цьому поганському триколору? – усміхнувся своєму жарту і поклав прапор назад, у схованку.
Командир загону довго спілкувався з пілотами.
Треба було йти на низькій висоті і бути майже непомітними. Для цього потрібен великий досвід. Молоді пілоти рвалися виконати завдання, та Олексій виніс своє рішення словами з фільму – "В бой идут одни старики".
Сергій, Олексій і ще два їхніх побратими завели мотори вертольотів.
Майже світанок. Сіріє…
Тільки б знайти і виявити ту артилерійську погань. Там вже хлопці за нашими координатами рознесуть їх в пух і прах!
— Йдемо поряд один з одним, всі в полі зору. Сергій, ти за головного, веди, — наказав Олексій.
— Прийняв. Хлопці, по конях! – це була його коронна фраза.
Вертольоти злетіли і взяли напрям в сторону ворога.
Лісопосадка.
Команда українських вертольотів пролетіла мимо.
— Робимо ще один захід, хлопці, — передав по рації Сергій.
— Та там нічого немає, товариш командир, — почув він голос побратима.
— Заходимо ще на одне коло, говорю, — суворо і чітко сказав Сергій.
Вертольоти розвернулися, обігнули півколом і зайшли на лісопосадку, щоб впевнитися у відсутності там ворожої бойової системи.
В цей час на землі почало щось хаотично рухатися.
Сергій побачив, як швидко розкидалися гілки з РСЗВ "Смерч". Він розгортався до роботи.
Ось вони.
Чоловіка аж затрусило з ненависті до цих нелюдів! Він зрозумів хто і як згубив вчора 4 невинних дитячих душі.
— Ну, тримайтеся. Хлопці, приймайте координати, зітріть з землі цю погань за нас, за дітей загиблих, за наші родини і рідну землю! – кричав, передаючи координати Сергій.
Росіяни почали стріляти.
— Хлопці, уходьте, я їх відволічу, — крикнув по рації своїм побратимам пілот.
Але рашисти вже вели обстріл його колег. Один з вертольотів почав диміти. Сергій Крикнув.
— Льошо, відходь, не до героїзму зараз, ти гориш, відходь. Відходь, сказав! – Сергій кричав у передавач.
Російські військові ніби не помічали вертоліт Сергія, а обстрілювали інші вертольоти. Вже другий з них почав диміти.
— Хлопці, відходьте, благаю, я їх затримаю, в мене влучань немає. Тягніть свої вертольоти найдалі від лінії зіткнення, я їх відволічу.
Сказати він сказав. А як врятувати друзів, дати їм шанс відійти, якщо по ним б'ють рашисти, а по ньому навіть ніхто не цілиться.
— Як їх відволікти? Як відволікти??? – в голові туманилося, а думки розбивалися одна об одну.
— ЗНАК! – згадав Сергій.
В одну секунду рука сковзнула у сховок, де лежав, як завжди, його талісман. Ще мить і…
Російські солдати аж роти повідкривали!
На них летів вертоліт, з вікна котрого гордо розвивався прапор України!
На мить їх заціпило! Цього було достатньо, щоб підбиті вертольоти зуміли відійти.
Вони відкрили вогонь по прапору!
Олексій підняв голову і подивився в небо.
Льотний загін стояв, вишукуваний рівними рядами.
Над ними пролетів вертоліт, під яким був прив'язаний прапор України.
Це був ЗНАК.
Знак, який навіки залишив у душах Сергій.
Знак справжнього українця.