— О.., — подумав він, — зазирну, що там зараз по телику, все одно гуляти сьогодні не світить.
Неквапливо підійшовши до телевізора, увімкнув. Чорний екран поступово ставав світлішим і нарешті почало з'являтися зображення.
На одному з каналів транслювали фільм про війну. Час був, тож він сів дивитися і почав уявляти себе таким же сміливим солдатом, що йде у бій за батьківщину, за рідний край. Уявляв, як він тримав би автомат у руках, як кирзаки натирали б йому ноги, і все одно він би не здавався!
Незчувся, як майже влип в екран, присунувся ближче і, роззявивши рота, всотував кожне слово і жести солдатів і командирів у стрічці.
У животі забурчало…
Згадав, що зранку він ще нічого не їв. І раптом так захотілося звичайного хліба, якого намочиш трохи у воду, а затим вмочиш у цукор… Смакота…
Хм…м… Це був не просто делікатес, це було те "мізерне", що його родина могла собі дозволити у тих далеких 90-х. Час тоді був нелегкий, заробітні плати не виплачувалися, його мати брала продукти у магазині на список. У той час його називали "чорний список". Хоча, які продукти?! Усе те, що вони тоді мали, — це крупи.
Щоправда, вряди-годи з села бабуся привозила домашнього молока і сиру…
Але в пам'яті у нього міцно закарбувався спогад, як одного дня батько приніс додому пайок з роботи.
Дивіться також
Він аж прицмокнув, згадавши смак тієї ковбаси. Враз його смакові рецептори ніби реально відчули її запах.
– Так, що там, дощ не скінчився?
Він визирнув у вікно, відчинивши його половинку. Шалений північний вітер влетів у кімнату і почав гратися гардиною, якою так пишалася мама.
Злякався і зачинив вікно, бо зрозумів, що за пожмакану гардину точно отримає "на горіхи".
Вхідні двері відчинилися і на порозі з'явився батько. Він прийшов з роботи. Пройшовши повз сина, скуйовдивши йому волосся, батько пробурмотів:
— Що там у школі?
— Та в якій школі? — розсміявся він, — сьогодні неділя, ми не вчимося.
Батько хмикнув і пішов на кухню. На цьому присутність в його житті батька закінчувалась. Той працював на заводі у три зміни і був постійно стомленим.
Далі було все за незмінним щоденним сценарієм: вечеря з газетою, телевізор з новинами до храпу, затим мама просила вимкнути телевізор, і завжди звучала одна й таж відповідь:
— Я дивлюся. Чого ти…
Мама пішла до сусідки, тітки Люби, попросила поняньчити немовля, поки збігає за молоком.
Він розумів, що мама ось-ось має вже повернутися. Так і сталося.
Мама прибігла і почала готувати сніданок. Батько вже хропів біля телевізора.
Він поснідав і вийшов на балкон. Звідти було видно вікна і балкон Сергійка, і коли була негода за вікном, вони з Сергійком подавали одне одному знаки, вигадавши німу мову жестів руками.
Чотири роки пролетіли, мов куля з того далекого фільму про війну.
Траплялося усякого у студентські роки, шебутним був, батьків неодноразово викликали у технікум.
Мати, не зважаючи на його уже не дитячий вік, частенько давала, як казали у родині, "дерпана" за його витівки. Але оцінки він мав хороші.
Дружба з Сергієм вже перевалила за 15 років, вони були схожі на рідних братів, бо усюди завжди разом. Не часто можна знайти таке єднання душ навіть серед рідних.
І хоча він з батьками переїхав до приватного будинку, з Сергієм зв'язок не обірвався. Це була дружба на віки.
2005 рік приніс йому одночасно диплом про закінчення технікуму і повістку до лав Збройних Сил України. Він не дуже горів бажанням йти служити, бо помаранчева революція, яка розривала у той час країну, надихала молодь на звершення божевільних ідей.
Він вважав, що це його шанс стати кимось.
Ба більше, він завжди мріяв стати героєм! На руку були і сльози-причитання матері. Але принизливий, мовчазний погляд батька, який завжди мало приділяв уваги сину, красномовно все йому сказав.
Батько все міг простити своїй дитині, але "відкосити" від армії – це було вже занадто.
Саме тому він змирився з цією думкою, що служити треба. І раптом зустрів її…
Вона була у легкім платті, сама, мов кульбабка – легка, тоненька, така тендітна і неземна. У її глибоких очах, здавалося можна було побачити дно океану. І він одразу ж потонув у нім.
Яка тепер армія???
Тут таке кохання! Ще й ім'я у кохання містичне – Маргарита.
В юності, років у п'ятнадцять, він читав "Майстра і Маргариту" Михайла Булгакова і провів паралель із тим літературним коханням.
З дня першої зустрічі його крила не просто виросли, а розгорнулися на увесь розмах. Тепер він неодмінно мав стати героєм. І вже це не для себе, не для батьків чи друзів, для неї.
Проводи… Намет на 100 осіб. Малознайомі родичі, яких не бачив років з 20, але які завжди "хвилювалися за нього" і передавали вітання.
Час промайнув настільки швидко, що не встигли озирнутися, а біля воріт вже стояв автобус, який збирав призовників до військкомату.
А він аж ніяк не міг відірвати погляду від неї.
До речі, Сергія теж забирали на службу в один день із ним і направляли їх разом в одну військову частину. Батько був тверезий і серйозний. Упродовж вирядин з його вуст не злетіло ані словечко. Мама плакала, давала якісь накази берегти себе.
— Одягай синок шапку…
Він кепкував з мами, вдаючи безтурботність. Але серце калатало від тривоги і непевності у майбутньому. А ще від того, що тут, на "гражданці", залишається вона, його муза, натхнення, стимул бути кращим, його булгаківська Маргарита.
Два роки у ракетних військах кардинально змінили його. Він писав матері чи не кожного дня, завжди передавав вітання батькові, від якого теж отримував листи. Був дуже здивований хвилюванням з боку батька за нього. Бо раніше вважав, що не потрібен йому. Та служба все змінила, зокрема, й їхні родинні стосунки.
Але особливими, романтичними, наповненими неймовірної любові і ніжності, були листи до неї, його коханої Маргарити. Вона увесь час писала, що чекає на нього, свого милого. І єдине, що бентежило його, це те, що він й досі не став героєм.
Дні повільно накопичувалися у місяці, збиралися разом і ось невдовзі надійшов наказ про завершення служби.
Рідна сторона зустрічала його веселим гомоном птаства і неймовірною зеленню. Він навіть не упізнав свій двір. Повиростали дерева, які вони з мамою саджали кілька років тому. А та яблуня, що зростала на пагорбі за хатою, вже два роки радувала родину щедрим врожаєм.
Зустрічі з Маргаритою, яка вірно чекала коханого і почуття привели їх на доріжку до РАГСу, де вони зареєстрували шлюб.
Щаслива родина. І ось він з трепетом приймає на свої мужні, сильні руки маленький згорточок…
— Син! Син!!!
Це був не просто подарунок неба, це було благословення Господа.
А очі… Це його очі…
Його носик, його син! Легені розпирало від браку повітря, йому хотілося кричати на увесь світ про своє щастя.
Любляча дружина, довгоочікуваний син, улюблена робота, де його поважають керівники, добрі друзі-колеги, де з ним радяться і спільно приймають рішення. Живі батьки, які, хоча і хворіють, але тримаються. Дім, який він побудував власноруч для своєї родини, дім, в якому живе щастя.
24 лютого 2022 року. Йому щойно виповнилося 36. Все життя було ще попереду. Нещодавнє підвищення по роботі, підліток син, дружина, яка чекала на другу дитину, все його мотивувало і здіймало шалені крила. Все це враз завмерло. Спинилося водночас, наче кадр на кіноплівці.
Війна! Війна!!!
Він мотався по хаті, наче поранений звір. У нього розривало мозок від страшних думок.
— Як тепер? Що тепер??? Куди???
На жодне з питань не було відповіді.
Єдине, у чому він був впевнений, так це те, що необхідно було йти захищати свою сім'ю від рашистської навали, від чорного лиха, що посунуло на нашу країну з Росії.
Танки. БТРи. Літаки. Ракети!!!
Ракети полетіли на наші мирні міста!
І це ті ракети, від яких його Україна у перші роки незалежності відмовилась і передала Росії. Тепер вони падали на його родину, на його державу!
Будівлі складалися, мов карткові, під ударами російських загарбників.
А там же люди!!! Там діти!!!
Господи! Невже це насправді коїться!!!???
Невже це можливо у ХХІ-му столітті!?
Він на передовій, на нулі. Його військова професія одна з найнеобхідніших. Він – ракетник. Триває третій місяць війни. Кожного дня він телефонує Маргариті, щоб запевнити, що у нього все гаразд і дізнатися, як вони. Вона вже у декреті. Він скрегоче зубами…
— Ні, рашисти поганські, не дозволю, щоб мій син народився під вашим ярмом!
Злість інколи накипає така, що аж руки до кісточок біліють. Учора отримав партію "Джавелінів". Оце зброя. Перевчатися воювати такою зброєю для нього не склало труднощів. Кілька годин і горить ворожа техніка від ударів "Джавелінами". Він знає задля кого це робить, він знає, що кожен, хто перетне наші кордони, у бажанні завоювати наші землі, знищити нашу націю, залишиться на цій землі, вірніше — саме у ній…
Учора телефонував мамі. Вона не знає де він воює, в якому місті. Треба так розмовляти, щоб вона навіть не подумала, що син у страшенній небезпеці, що він у Маріуполі. Щоб ніхто з рідних не знав, що у них закінчується зброя і чекати підмоги нема звідки, бо навколо все прострілюється ворогом. Підвезти боєприпаси неможливо.
Він сидів увечорі у куточку і згадував руки коханої. Ці руки завжди ніжно пестили і так лагідно обіймали його. Саме їх, до кінчиків він обціловував іноді. Ці тендітні руки виняньчили його синочка, пригортаючи до серця кожного разу все міцніше й міцніше. Як йому схотілося припасти до цих милих, натруджених рук і просто завмерти у хвилинній тиші. Хоча б на хвилинку, але у тиші…
Та російські прильоти не давали довго згадувати ці романтичні моменти. З неймовірною силою він натискав на пуск, вилітали боєприпаси, з нестримним криком у грудях волав:
— За сина, за дружину і батьків.