Поема болю

Передмова

"Поема болю" — художньо-документальна хроніка, побудована як роман у фрагментах.

У центрі твору — людина, яка опиняється всередині однієї з найбільших трагедій сучасної Європи — повномасштабної російсько-української війни. Оповідь ведеться від першої особи, однак герой книги не є буквальним автопортретом автора. Це художньо осмислений образ свідка й учасника подій. Приголомшена, розгублена, спантеличена людина, яка втрачає звичний світ, намагається не втратити саму себе і шукає свій шлях боротьби.

Композиція твору поєднує щоденникові записи, документальні свідчення, новели, ліричні відступи, есеїстичні та публіцистичні фрагменти в єдине художнє ціле. Окремі тексти складаються у своєрідну мозаїку, де сюжет розгортається не лише через послідовність подій, а й через внутрішню еволюцію героя.

Починаючись в останні мирні дні перед російським вторгненням, книга проводить читача крізь перші місяці війни, вимушену еміграцію та життя далеко від Батьківщини. Водночас війна постає не лише як історична подія, а як тривалий внутрішній стан людини, що змінює її світогляд, систему цінностей і саме відчуття дому.

Автор визначає свій твір як поему не лише як данину літературній традиції, а й як художній принцип побудови. Наскрізні образи, повторювані мотиви, емоційні рефрени, ліричні роздуми й внутрішня ритміка поєднують окремі фрагменти в цілісний твір.

"Поема болю" — це не лише документ епохи. Це розповідь про людську гідність, моральний вибір, право залишатися собою і шукати власний шлях боротьби тоді, коли звичний світ руйнується на очах.

І. Люм

Частина 1. До вас прийшов Шойгу

Колись, коли Шойгу був ще не міністром оборони РФ, а міністром з надзвичайних ситуацій, Михайло Задорнов пожартував: не треба розповідати про лиха й руйнування — достатньо повідомити: "До вас їде Шойгу".

23 лютого 2022 року.

День, який ще ніби нічого не віщував. Незважаючи на те, що Путін уже визнав частини Луганщини та Донеччини, що за допомогою Росії відкололися від України, незалежними республіками та наказав ввести до них російські війська.

Незважаючи на те, що біля північного кордону України завзято велися російські військові навчання спільно зі Збройними силами Білорусі, а в Чорному морі під Одесою — так звані навчання Військово-морського флоту Російської Федерації.

Здавалося, війська відпрацьовують злагодженість підрозділів перед вторгненням.

Американський президент Байден щодня проводив брифінги й попереджав, що за даними американської розвідки вторгнення Російської Федерації до України може відбутися будь— якого дня. І водночас, наче розв'язуючи Путіну руки, казав, що жоден американський чи натовський солдат не ступить на територію України для її захисту. США й європейські держави евакуювали з Києва свої посольства й наполегливо рекомендували своїм громадянам терміново залишити межі України.

З боку "незалежного" Донецька вже кілька днів інтенсивно обстрілювалися українські позиції на лінії розмежування. До цього всі "звикли": на те "вони" й бойовики, щоб стріляти, проте цього разу завдавали ударів не лише по позиціях українських військ, а й по прилеглих населених пунктах. Снаряди влучали в житлові будинки, знищували об'єкти інфраструктури. Один зі снарядів влучив у дитячий садок. На щастя, діти були в іншій частині будівлі — в їдальні, тільки-но закінчували снідати. Українське телебачення одразу ж випустило цей сюжет в ефір. Російське телебачення негайно його записало і пустило своїми телеканалами. Зі своїм коментарем.

Виявилось, садок, за версією російського ТБ, був на території "незалежної" республіки, а обстріляли його українські націоналісти.

Президенту Франції Макрону, який прибув до Москви для перемовин, навіть не подали машину до трапу літака, змусили чекати Путіна в якійсь прохідній кімнаті, а потім посадили навпроти російського президента за довгий овальний стіл. Знай, мовляв, своє місце. В інтернеті жартували: а чи треба було взагалі прилітати, щоб спілкуватися на такій відстані, якщо з тим самим успіхом можна було зателефонувати?

За тим самим довжелезним столом пройшли й перемовини з канцлером Німеччини Шольцем. І так само марні.

США й країни Європи почали постачати до України зброю.

Росія одразу висунула вимогу забрати цю зброю назад.

Напередодні в нас вдома працює сантехнік із "Водоканалу" — встановлює лічильник— водомір після перевірки. Нарешті віддає документи та каже із задоволенням:

— Ось і все. Тепер до наступної перевірки.

І тут у дружини зривається з язика:

— А якщо війна?

— Та облиште, — роздратовано відповідає сантехнік. — Яка ще війна?

Вранці 23-го телебачення показує черговий брифінг Байдена: за даними розвідки. і так далі.

Але. Двадцять третє лютого, свято. Жінки вітають чоловіків — як звикли це робити з того часу, коли ще навчалися у школі. Чоловіки — один одного. І піднімають чарки зі словами: "Ну, за ту славетну армію, в якій ми служили!"

До мене теж приходять вітання електронною поштою, телефонують друзі. Найдовша розмова, звичайно, зі Славкою, як завжди життєрадісним та балакучим. Та й поговорити є про що. Але в кінці вже в мене зривається з язика:

— Славо, а якщо війна?

— Кинь! — він сміється. — Яка війна? Для війни гроші потрібні!

Надія, що налякають, а потім дадуть спокій, ще жевріє...

24 лютого. Перший день війни.

О п'ятій ранку ми з дружиною прокинулися від гулу літака в небі. Звук, від якого після припинення роботи кіровоградського аеропорту й ліквідації авіачастини в Канатовому городяни віддавна відвикли.

Літак побачити не вдалося. Куди він летів — теж.

Увімкнули телевізор.

І оніміли.

Почалося!

"Двадцать второго июня,

Ровно в четыре часа

Киев бомбили, нам объявили,

Что началася война".

Не збіглася лише дата.

Вторгнення, як і слід було очікувати, почалося відразу з трьох напрямків: півночі, сходу й півдня. Поспішно скликаний український парламент запровадив у країні воєнний стан.

Телебачення оприлюднило й звернення Путіна до громадян РФ. Він ніби діє на користь Росії: країна не може нормально жити й розвиватися, коли від сусідньої України насувається загроза. Мабуть, неабияка: Моська готується напасти на слона, й якщо слон не почне першим, йому капець. Та й слова про розвиток Росії пролунали дуже сумнівно: країна, як і за Брежнєва, продовжувала проїдати свої ресурси. З тією лише різницею, що створила ще й умови для неймовірного збагачення своїх новоспечених олігархів.

Втім, ще до того з вуст Путіна на весь світ пролунало одкровення: а якщо Україна стане членом НАТО й вимагатиме назад Крим — нам що, з НАТО воювати?

Дуже хотілося сказати, що Путін збожеволів. Як свого часу збожеволів Гітлер, який розв'язав Другу світову війну.

Дружина зібрала гроші й побігла до найближчого супермаркету купувати харчі.

Хоча ми й не розуміли, що потрібно купити, в яких кількостях, на який час може вистачити купленого й що робитимемо далі.

Супермаркет був забитий покупцями, які теж не зовсім розуміють, що потрібно купувати. Якийсь чоловік тягне до каси навіть величезний пак пива. Мабуть, вважає його продуктом першої необхідності. Черги до кас тягнуться всією залою.

На вулиці вишикувалися довжелезні черги до банкоматів: люди поспішають зняти готівку.

У двері квартири дзвонить літня сусідка.

— До мене донька приїхала й набрала повну ванну води. Набирайте й ви — кажуть, води кілька днів не буде.

Тільки води?

Я, у свою чергу, йду до гаража, потрібно принести картоплі з льоху. Теж бачу черги до банкоматів та довгі черги до аптек. Біля трьох автозаправок на підході до гаражних кооперативів вишикувалися автомобільні черги завдовжки чи не кілометр. Бензин продається дорожче, ніж кілька днів тому. Ненабагато. На кілька гривень. Але за такого шаленого попиту й ця пара гривень має обернутися добрим прибутком. А в іншому місто живе звичайним життям: працює міський транспорт, до квартир подаються газ, вода, тепло й електрика.

Але ж все це тільки до першого серйозного бомбардування.

Тому в самому повітрі висить відчуття тривоги.

Гаражний кооператив, зазвичай багатолюдний — хтось порається в гаражі, хтось виїжджає, хтось повертається, — виявився несподівано порожнім і незвично тихим. Я спустився до льоху й набрав два пакети картоплі, завбачливо купленої ще восени — ні, не під війну, а просто на зиму.

Заодно знайшов старий туристичний примус.

На вигляд — усе гаразд, ще послужить, якщо залишимося в квартирі без газу. Є в гаражі й запасна каністра з бензином для примусу. Але наскільки її стане? І наскільки взагалі це безумство, обвалене на нас колишньою союзною республікою?

Страшно й гірко думати про це.

Ще раз здивувавшись незвичній тиші та порожнечі, зачиняю гараж та йду на вихід.

Біля воріт кооперативу двоє: один — охоронець, який давно намозолив очі, другого я відразу не впізнаю, але він одразу ж же виявляє пильність:

— У вас паспорт при собі?

— А хто ви такий?

У підтексті: хто ви такий, щоб перевіряти документи?

— Я голова правління!

— Вибачте, не впізнав. Але й ви повинні пам'ятати мене: членські внески я вам платив.

Але тут пильність виявляє охоронець:

— А що це ви прийшли з однією торбою, а виходите з двома?

Та яке тобі діло! Але сваритися бажання немає, відповідаю миролюбно:

— Треба було дещо з квартири забрати, а зараз картоплю несу з льоху. Бажаєте перевірити?

І тут охоронець несподівано вибачається:

— Вибачте, не впізнали вас через маску.

Так, я ж у масці. Війна війною, а коронавірус та захисні маски на обличчі ніхто не скасовував.

Додому їду тролейбусом. Дорогою ще дві АЗС. В обох теж довгі автомобільні черги.

А вдома увімкнений телевізор. І потік тривожних новин: бої, бої, бої.

Увечері ледь-ледь змусили себе вимкнути телевізор і лягти спати.

25 лютого.

Прокинувся о четвертій ранку з важким передчуттям.

Увімкнув телевізор у сусідній кімнаті.

Звук поставив на мінімум.

Слава Богу! Передчуття мене підвело: точаться бої, але Київ не взятий.