Безглузда історія

Маленька повість

Безглузда історія…

З якого боку ні подивися — безглузда! Тьху! Плюнути та розтерти.

Чому ж вона не хоче розтертися?

Та й сам я в цій історії… Теж — плюнути та розтерти. Тому, мабуть, і не хоче?

Ця жінка вигулькнула ніби з небуття. Ось вона я — милуйтеся мною та чаруйтеся.

Хоча ні. Спочатку, звичайно, все було інакше. Ох, ці жінки! Це вони вміють. Дивись, яка я маленька й нещасна — пожалій мене, дядечко. Але потім все одно — милуйся та чаруйся! Хто тобі сказав, що я маленька та нікчемна?!

А почалося все з іншої історії. Теж по-своєму безглуздої.

Мені стало ніде друкуватися.

Першим перекрив доступ луганський альманах.

Ну так, адже вони тепер Росія. І жодної війни в них нема, неважливо, що вони й стали формальним приводом для вторгнення Росії в Україну. І жодної України для них більш нема! А тут якийсь дивак пише! І не просто пише — засуджує російську агресію. Якої, звичайно, теж нема! Лише СВО, маленька спеціальна військова операція, а ніяка не агресія, й лише для того, щоб поставити Україну, що зарвалася й уявила себе європейською країною, на місце. Біля параші... Геть його, цього писаку!

Другим альманахом став запорізький.

А ці з чого?

Чи не вони й самі сидять під завиванням сирен повітряної тривоги та російськими ракетними обстрілами?

Але ж ні! Виявилося, про війну й в них не можна! А що як велика Росія образиться! І не захоче після Луганська та Донецька прийняти до своїх велелюбних обіймів ще й Запоріжжя?

І тут Анатолій Олександрович Мозжухін, п'ятий Голова Земної кулі, в прямому ланцюжку від самого Хлєбникова до Юрія Каплана, підказав мені вихід. Мозжухін — фігура реальна. Можете почитати про нього в українській Вікіпедії. Жаль, вже немає його на цьому світі. І далі жодного справжнього прізвища не буде.

Так от, сказав мені Мозжухін, Алевтина Галушка починає антивоєнний альманах, спробуй їй запропонувати.

І я запропонував.

Смішне, звісно, ​​прізвище — Галушка. Українське вухо сприймає його як звичайнісіньке — чи мало в українців таких прізвищ? Тут тобі й Небаба, й Печиборщ, і Огризко, й Маскодиня, й Журба, тобто сум, ну й Галушка чи Галушко вже сам бог велів. Смішні прізвища, але — національний колорит. А хтось каже — суто український гумор.

Не близько, але з Алевтиною я був знайомий. Щоправда, свої вірші вона підписувала таки псевдонімом. Напевно, від гріха подалі…

Втім, спочатку я написав Алевтині — чи ні запізно? Заодно нагадав, де і як ми перетиналися.

І одразу отримав відповідь. Альманах практично на виході, але ви можете встигнути…

При тому відповідь залишала враження, що головним було для неї не встигнути або ні, скільки питання, де і як. Немов хлопчик з вулиці до неї набивався.

Не дуже мені це сподобалося, але я сумлінно взявся нагадувати. Крим. Фінал міжнародного літературного конкурсу. Моя п'єса стала переможцем у номінації "Драматургія", а ви, люба Алевтино Кіндратівно, вечорами вели ще й майстер-клас для поетів. І доклав для альманаху своє свіже оповідання.

Ні, відразу відреагувала Галушка, занадто велике.

Я сів, скріпивши серце, скоротив оповідання вчетверо й послав знову. Будь ласка! Я це вмію.

Відповідь мене здивувала. Так, скорочена версія годиться: ви в останню хвилину встигли застрибнути до останнього вагону потягу.

Чи не занадто кучеряво для талановитої поетеси?

А після другого чи третього альманаху вона сама перепрохала в мене допомоги.

Хочу, мовляв, коло авторів розширити.

А чому ні, сказав я, тим більш якщо просять. Для когось її альманах, як і для мене, може стати ковтком свіжого повітря. І я надіслав інформацію всім своїм контактам.

І вже за пару днів отримав листа від людини, якої в моїх контактах не було.

Втім, зрозуміло. Мої контакти надіслали інформацію далі, за своїми контактами, але моя електронна адреса залишилася.

Доброго дня, я теж пишу, маю дві вищі освіти, книжки, публікації в альманахах, хочу взяти участь, чи не погодьтеся подивитися — чи годиться?

Та ще купа усіляких подробиць. Звати її Тетяна Віталіївна, тому що її милі батьки дали їй ім'я на честь пушкінської Тетяни, але їй подобається, коли її звуть Танюшою Віталіївною. Її тато писав вірші, а дядько був журналістом... І так далі й тому подібне. Щось на кшталт милого дівочого марення…

Надсилайте, відповів я. І одержав текст.

Хороший чи поганий, він був схожий на шкільний твір відмінниці-десятикласниці. Метафор, уособлень, підтекстів автор не визнавав. Зате охоче розтікався думкою по древу, не розуміючи, яка подробиця виграшна, а яка просто нікому не цікава. Жанр? Нарис. Пограниччя між літературою та журналістикою. Помітно, що розказано справжню історію, як у "Записках мисливця" Тургенєва. Просто Тургенєв умів писати краще. Та ще й обсяг! Якщо Галушка відхилила моє оповідання, то не візьме й це.

Але ж тема!

Тема була.

На самому початку війни, коли країна-агресор одразу розпочала нещадно обстрілювати Харків, доньку авторки було тяжко поранено на Московському проспекті. Вік Танюша Віталіївна не повідомляла, але якимось чином виникало враження — вона доросла й живе окремо. Потім я зрозумів, що в авторки взагалі така манера — недомовляти. Вона ж вік дочки знає, а читач нехай сам здогадується.

На щастя, доньку врятували. І знайшлися добрі люди, які допомогли покласти її до гарної лікарні. Але — що робити далі? І героїня нарису, тобто сама авторка, відчайдушно рвонула до Європи. В надії на європейську медицину.

І яка-не-яка пригода була — а це цікаво читачеві… Втім, публікувати чи ні, все одно вирішуватиме Галушка, не я. І я відповів: пропонуйте, але треба скоротити втричі та відредагувати.

І вважав, що історія на цьому закінчилася.

Та ні, вона тільки починалася.

За пару днів вона надіслала мені відредаговану версію.

Ось, я намагалася, але коротше не стає.

Я прочитав. Жах! Можливо, десь вона щось і скоротила, але в іншому місці дописала навіщось абсолютно непотрібного абзацу… Нарис не став ні коротшим, ні кращим…

І тут мене ніби чорт під лікоть підштовхнув: давайте я відредагую.

Ой, як я вам буду вдячна...

Взагалі я давно знаю, що літературі благодійність протипоказана. І авторів, які намагаються в'їхати в літературу на чужій шиї, теж знаю. Була вже така авторка, на яку я повівся. Ось, я така маленька й жалюгідна, допоможіть… І я привів її до редакції, що випускала ще й літературний щомісячник. І вона почала в ньому друкуватися. А потім, через кілька років, написала щось на кшталт автобіографічної повісті, в якій знеславила й редактора щомісячника, й мене. І майже всіх, з ким довелося їй на її "письменницькому" шляху перетинатися…

Але ж мила Танюша Віталіївна не така!

Я ввімкнув ноутбук і раптом відчув, як же я скучив за редакторською роботою! І далі вже правив з азартом та натхненням.

Чого не вистачало її нарису? Та найголовнішого — болю! Так, був короткий писк на самому початку — то як же, то ж вони мою доньку! Але його було недостатньо, якщо далі пішов майже протокольний текст.

Але ж редактору дозволено все! Цьому з перших днів вчить газетна робота. І в журналістських вишах навчають не стільки писати — як цьому навчиш, якщо майбутнього журналіста не цмокнув у тім'ячко янгол ще в момент народження? — скільки редагувати.

І я твердою редакторською рукою вписав кілька фраз для зачину.

Жива… Слава Богу, жива! Була на межі, втратила багато крові. Але — врятували! І як жити далі? На милицях? З вічним жахом у душі, який змушує при перших звуках повітряної тривоги, за будь-якого гучного звуку мало не вмирати з остраху, бігти куди очі дивляться — а куди побіжиш на милицях? — з бажанням сховатися до темного кутка...

І це вже було принаймні схоже не на шкільний твір, а на літературу. Це була правда, яку з початком війни відчули на собі майже всі…

Весь світ облетів знімок, зроблений з висоти пішохідного переходу над коліями Харківського вокзалу: перони, забиті людьми, які чекають на евакуаційний потяг.

Правда, й страх, і біль війни.

Я тоді ж зателефонував до друга-харків'янина.

— Слава Богу, ти живий! Де ти?

— Вже в Західній Україні.

— А як поїхали?

— Евакуаційним потягом.

— А я чомусь гадав — машиною…

— Яке там… Машини кидали просто біля вокзалу… І першого дня брали тільки жінок та дітей. Ми, чоловіки, зуміли поїхати лише наступного дня. Але зараз ми разом. Все гаразд.

Все гаразд?.. Російські ракети били й по Західній Україні. Ну хіба рідше, ніж у Харкові...

Інший мій друг, хоч і не з Харкова, поїхав з сім'єю машиною. Але в Дрогобичі машину все одно довелося кинути. А далі вже волонтерськими автобусами до Польщі, а потім до Німеччини…

І це теж мало бути хоча б підтекстом у її нарисі…

За кордон героїня нарису вирушила разом з чоловіком, але чомусь без доньки.

В її тексті про це сказано було не дуже виразно: в останню хвилину дочка чомусь відмовилася.

Я можу здогадатися чому — на милицях невідомо куди? Але не захотів домислювати — залишив, як було.

Інакше кажучи, батьки поїхали на розвідку, а дочка залишилася чекати на результат. Зрозуміло, що не в Харкові. З Харкова, як це стало можливим, батьки вивезли її до себе, до свого центральноукраїнського міста.

Далі без зайвих подробиць розповідалося вже про те, як українських біженців — та героїню нарису разом з чоловіком — зустріли в Словаччині після перетину кордону. І добре, що без подробиць — скорочувати майже не треба. Добре зустріли. Як скрізь.

Мій друг, той, який поїхав машиною, регулярно дзвонив мені на шляху від Дрогобича до Берліна. Про те, як зустрічають українських біженців, у фарбах розповідав. З захопленням! Всюди волонтери, всюди й нагодують, і спати покладуть. І гори речей — від трусів до теплих курток. Адже люди втекли від війни, з-під обстрілів, зі зруйнованих будинків — голі та босі…

І інші люди, в інших країнах, несли їм усе, що могли.

Хоч щось тим, чиє життя зламала війна.

Війна змусила здригнутися весь світ. Але не путіноїдів, які вмить впали в ейфорію: щас! зараз ми цим хохлам покажемо! знай наших!

Татаро-монгольська орда вдерлася до України вбивати, грабувати, ґвалтувати. Які ж чудові конвенції про те, що будь-яка війна має бути цивілізованою, були розроблені та підписані після Другої світової.