Гра в ляльки по-дорослому

Комедія на грані фарсу й трагедії

Вистава для дорослого глядача

Автор висловлює вдячність професору сценографії Павлу Босому (Торонто, Канада) за ідею перетворення моноп'єси на лялькову виставу.

1. Усі події та дійові особи є вигаданими, будь-які збіги — випадкові.

2. У п'єсі використані сатиричні й публіцистичні твори, що були надруковані автором у різні роки.

Дійові особи

Олександр Верченко, журналіст (артист живого плану й лялька).

Він же, але на тридцять років молодший (молодий Верченко, а також — Актор; артист живого плану й лялька).

Головний редактор (лялька).

Відвідувачка, близько 60 років (артистка живого плану й лялька).

Василь Азалевський, поет (лялька).

Нінель Володимирівна (артистка живого плану й лялька).

Степовий, режисер (лялька).

Сергій Васильович (лялька).

Місце дії

Місто Н.

Н-ський театр, який, як вважається, веде свою історію з дореволюційних (1917 р.) часів, готується з помпою відсвяткувати черговий ювілей. Дія п'єси відбувається в редакції місцевої газети. На сцені — кут редакційного кабінету: стіл з ноутбуком і телефоном, стільці, стелаж із книгами, блокнотами, газетними підшивками та ін. В іншому куті — шкіряний диван і журнальний столичок. На стінах — календар, дзеркало, мапа автомобільних доріг, саморобні (зроблені за допомогою комп'ютера) плакати:

Театр — тераріум однодумців.

Останній акт всесвітньоісторичної драми — комедія.

Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих.

Театр починається з вішалки, але головне в ньому — буфет.

Не можеш зробити під редактора? Роби під себе!

Театр одного вахтера — альтернатива театру одного глядача.

Земля — колиска людства, але не можна вічно ходити в памперсах.

Не стріляйте в піаніста — він грає, як уміє.

Якщо ти прокинувся знаменитим, то вже вмер.

Плакати не вміщуються у кабінеті й розповзаються в просторі сцени. Місце для гри акторів — це редакційний кабінет, інша частина сцени (світ за стінами редакції) і зала для глядачів.

Усюди на сцені сидять напоготові ляльки — майбутні персонажі вистави.

Дія перша

Поки глядачі заповнюють залу, на сцені в живому плані вже працює артист, виконавець ролі Верченка. Сидячи за столом, стукає по клавіатурі ноутбука — пише. Час від часу встає, ходить, риється в блокнотах і підшивках, повертається до стола, знову пише.

Третій дзвінок. У глядацькій залі з'являється людина в блазнівському ковпаку (АКТОР — виконавець ролі молодого Верченка).

АКТОР. До театру треба ходити з квітами. (Іде до сцени, роздаючи квіти глядачам.) До театру треба ходити з квітами, бо це добре. (Примітка: тут і далі цей текст може звучати як "закадровий голос".) І тільки той, хто жодного разу не був у театрі, ніколи не зрозуміє, чому ходити до театру — добре, а не ходити — погано…

На сцені, на столі Верченка, починає пілікати мобільний телефон, сигналізуючи про надходження СМС.

ВЕРЧЕНКО (читає СМС, хапає звичайний телефон, знімає слухавку, набирає номер). Сергію Васильовичу, це Верченко, доброго дня. Одержав вашу СМС. Навіщо мене завтра чекають в управлінні культури?.. Що? (З розмаху б'є долонею об стіл.) Що за стукіт? Це я зі стільця впав. Спасибі, мені зручно. От лежу на підлозі й з вами розмовляю. Ви зараз ще чим-небудь приголомшите, а я вже й так лежу. Та ні, кажіть — мені далі падати нема куди. Губернатор дав команду написати п'єсу до ювілею театру? А я отут до чого?.. Згадали, що в мене дві п'єси? А чому в нашому театрі не йдуть — не згадали?.. Звичайно, чорний гумор — що мені ще залишається!.. Сергію Васильовичу! Я готовий розмовляти серйозно. На відміну від вас. Я просто не в темі!.. Так, знаю: сиділи собі в деякому провінційному містечку два дрібних чиновники. А коли зовсім вже допекли рутина й канцелярщина… Як ви вважаєте, що зі мною зроблять, якщо я таке напишу? Знову почнеться: святотатствує! Тільки я їх як раз розумію! Я, мабуть, і свої п'єси писав тому, що дійшов до крапки. Ви готові допомогти?.. І Шабанов?.. Своїми вирізками з газет?.. Добре, уявіть собі, за вашою допомогою я напишу навіть геніальну п'єсу — а наш театр візьме й зіпсує. Кому закричать "ганьба"? Театру чи авторові?.. Нічого страшного — от зараз встану з підлоги й надішлю до управління електронного листа: "спасибі" й "вибачте". До побачення (починає стукати по клавіатурі).

АКТОР. І це дуже добре, якщо ви йдете до театру. Та ще й з квітами. Це зразу підіймає вас у власних очах. І в театрі вам — добре. Тому що в театрі — своє особливе повітря. Як кажуть знавці — атмосфера. У рибному магазині, приміром, такої атмосфери немає. І в парфумерному — немає. У тролейбусі — немає. У вас вдома — ніколи не було! А в театрі — є. І ви сидите на своєму законному місці й дихаєте атмосферою. Ніхто вас не штовхає, не відпихає, не б'є ліктем у хребтину, не давить, не дихає в обличчя перегаром, не ставить на голову валізи, не хапає за хлястик, не висне… Гарно!

Під час цього монологу актор підіймається на сцену, знімає ковпак, перетворюється на молодого Верченка.

Ляльковий план — кожен з акторів веде свою ляльку.

МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Ти ба, який ти став, Олександре Юрійовичу! (Підходить до дзеркала, розглядає своє обличчя.) Я й не гадав, що буду таким.

ВЕРЧЕНКО (вдивляється, спізнаючи самого себе). Яким — таким?! Кинь жартувати, Сашко! І в дзеркало нема чого дивиться — не панянка! Я й без дзеркала пам'ятаю, яким був тридцять років тому. І не дуже змінився, не вигадуй! Краще одразу кажи, чого приперся! Бачиш же — пишу!

МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Ти диви! А темперамент все той же! Знаєш, радує. Темперамент. Хватка! Очі, як і раніше, молоді! Але ти пишеш, а сам увесь час мене згадуєш. Ну… самого себе… тридцять років тому. От я й тут. До речі, я всі твої чудові якості перелічив?

ВЕРЧЕНКО. На що натякаєш?! Що в мене роздвоєння особистості?

МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Цікава думка! А коли в тобі совість говорить — це теж роздвоєння особистості?

ВЕРЧЕНКО. Ось як!.. Це ти — совість?! Нагромадив діл тридцять років тому…

МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. А з совістю таке трапляється — вона й через тридцять років прокинутися може. І ще невідомо, хто й чого нагромадив.

ВЕРЧЕНКО. Добре, Сашко, добре, я й нагромадив. І досить! Я — працюю. А ти знай своє місце.

Знову живий план.

МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Ти правий. Громадяни, займайте місця відповідно до куплених квитків! (Прямує до авансцени, сідає скраєчку, звісивши ноги до партеру, перетворюється на актора, що читає "закадровий текст".)

АКТОР. І це теж дуже добре, коли в людини є своє законне місце. Навіть у потязі на вашому місці вже може хто-небудь сидіти. Навіть у потязі хтось буде розмахувати точнісінько таким квитком, як у вас, на те ж саме місце. А в театрі — ні. І вам добре. Хоча ви нікуди й не виїжджаєте… І добре, що потихеньку гасне світло. Інакше хто-небудь міг би помітити, яким беззахисним стало ваше обличчя. І добре, що відкривається завіса й тепер усі можуть дивитися не на вас, а на актора, що виходить на сцену й подає першу репліку.

ВЕРЧЕНКО (проглядає на екрані ноутбука те, що встиг написати, знову знімає слухавку, набирає номер). Доброго дня, Нінель Володимирівно. Так, Верченко. Пишу. Про наш театр… Так, до ювілею… Ні, про це не треба — не треба про великих! Забудьте, що ви мистецтвознавець. Пам'ятаєте, як пішов головний режисер Кравченко й прийшов на його місце Степовий?.. Та ні, ще зовсім не "сто років"! Ну… мабуть, тридцять — не більше. Та й ми з вами… ще можемо… (сміється) що-небудь згадати. Що мене турбує? Те, про що я, хлопчак, тоді не замислювався. Але коли оглядаюся — знаєте, що здається? Що була рука режисера. Може бути, самого Степового. Може бути… не знаю. А ми з вами, немов дві маріонетки, зіграли заздалегідь зрежисовану п'єсу, нас смикали за ниточки, а ми уявляли себе живими постатями, від яких щось залежить… Так, можливо… можливо, й сам Степовий був такою ж маріонеткою, і його теж хтось смикав за ниточки… Ви мені запропонували тему, а я як раз подумував про статтю — про стан культури в місті. І вирішив: лико в рядок… А як "пішли" самого Степового, пам'ятаєте? А режисерів після нього? А директорів, яких то призначали, то гнали геть?.. Ні, Нінель Володимирівно, я ще тільки наближаюся до віку мудрості. Але я повинен хоча б спробувати докопатися… Так, гаразд. Це я прошу мене вибачити. До побачення.

Кладе слухавку.

Ляльковий план. Входить головний редактор (ляльку головного редактора веде молодий Верченко).

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР. Що за чортівня, Олександре Юрійовичу? Чому телефон постійно зайнятий? Де обіцяна стаття?

ВЕРЧЕНКО (в живому плані; незворушно, набираючи на клавіатурі текст). Працюю, Євгенію Миколайовичу.

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР. Але ж ви розумієте, я запланував для неї дві смуги, завтра ранком вона повинна бути на верстці!

ВЕРЧЕНКО (незворушно). Буде.

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР. А я коли її буду читати?

ВЕРЧЕНКО (незворушно). Якщо бажаєте, сьогодні ж. Надішлю електронною поштою.

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР. Надішліть. А чому інших журналістів немає?

ВЕРЧЕНКО (незворушно, продовжуючи набирати текст). Тому й немає, що ви мені дві смуги віддали.

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР (сміється). Добре, Олександре Юрійовичу, натхнення! (Йде.)

ВЕРЧЕНКО. До побачення. (Знову знімає слухавку, набирає номер). Сергію Васильовичу… Так, спасибі, з підлоги вже встав. А що, знову падати прийдеться?.. Я про ідею п'єси. Вони що, серйозно вважають, якщо негайно поставити п'єсу про славне минуле, все зміниться й зараз?..