Вистава для дітей старшого шкільного віку та дорослих
Дійові особи
Гоголь
Хома
Вій
Панночка (молода відьма)/Стара відьма (можливо, та ж виконавиця)
Фрейліна її величності Олександра Йосипівна Россеті-Смірнова
Сотничиха, мати Панночки, дружина несценічного персонажа на прізвище Сотник
Ганна, жінка у вишневому садочку (Київ, Поділ)
Галька, жінка гостра на мову
Марися, сестра Ганни, жінка сповнена співчуття
Стеша, врівноважена жінка
Стара, жінка похилого віку
Примітка: відсутні чоловічі роли (які є в "Вії" Гоголя) товаришів Хоми, ректора, шинкаря, сотника, козаків та інші.
Текст максимально відтворює стиль і мову Гоголя (українською).
1 дія
Сцена 1
Гоголь в його квартирі в С-Пб.
ГОГОЛЬ. Темно… Як темно… Білі ночі… Чому ж мені так темно? Чи свічку запалити? (Риється в шухляді.) Ні. Не цю. Свячена свічка з Єрусалима. Кажуть, чарівна. Не для цього випадку… На рідній Полтавщині зараз ще темніше… Але чому мені ніколи не було там так темно?.. Полтавщина. Ненька Україна. А я тут. У Петербурзі. Що я тут роблю?.. Ну так, звичайно, пишу. Бо це моє. Тільки це. Щоб бути по-справжньому корисним для людства… Але ж пишу про Україну. "Ганса Кюхельгартена" вже спалив. Мабуть, ще що-небудь спалю. Але все одно буду писати. Ось, Алєксандр Сєргєєвіч каже: "А напишіть, Николай Васильевич, анекдот про несправжнього ревізора". А я зараз не в тому гуморі. Про Україну писати хочу, тільки про Україну. Російською? Хай російською. Щоб і тут розуміли, що є така земля, Україна. Не кацапія. І Україна мене теж зрозуміє!.. Недарма, мабуть, є місце професора історії в Київському університеті святого Володимира? (Замислюється.) Туди! Туди! До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їхній — чи неправда? Там або довкола нього робилися справи старовини нашої. Я працюю, я всіма силами намагаюся, але мене огортає страх: можливо, я не встигну!.. Так, це славно буде — зайняти київську кафедру: багато можна буде зробити добра. Але боюся, що це не здійсниться. Кажуть, що дуже багато призначено туди якихось німців. Це не дуже приємно. Хоч би для святого Володимира більше слов'ян… Це ж Київ! Це Україна. А над ними якесь чудовисько, не здатне відкрити очі й побачити їхню красу й славу. А й побачить — не зрозуміє!
Дивіться також
- Анатолій Юрченко — П'ять п
- Анатолій Юрченко — Поема болю
- Анатолій Юрченко — Безглузда історія
- Ще 5 творів →
Ні, ще гірше: якщо цій потворі підняти повіки, все живе, на що впаде її погляд, одразу гине.
І це завжди! Людина є лише людина. А навколо всякчас нечисть, чортовиння, усіляка наволоч! Завжди всілякі Чингісхани, Олександри Македонські, Наполеони, яким потрібна влада, які створюють для себе нові імперії, царюють та панують. А звичайній людині ОЦЕ потрібно? (Щось записує на папері.) Моєму ковалю Вакулі оце потрібно — нові завоювання, нові, все більші та більші межі імперії? Смішно! Оксана йому потрібна, Оксана. Чи Оксані потрібні черевики, які носить сама цариця? Лише Вакулу піддражнити. Вона його й без черевиків покохає. І одружаться, й діточок народять… Щоб був добробут у хаті, щоб діточки були ситі й здорові — ось що їм потрібно. А імперії…
Де вони? Імперія Македонського, Римська імперія, Візантія? У підручниках! І кацапська імперія теж загине. Он вже ляхи виборюють свою вільність. Адже й інші коли-небудь прокинуться. Загине! Але як?.. Боюся, забагато буде крові та страждань. Який-небудь черговий царик, уявивши себе володарем всієї планети, віддасть владу за просто так? Віддасть чужі, силою захоплені землі інших народів, які він вважає своїми? Ні, він так і нависатиме над ними безоким чудовиськом, буде проливати чужу кров та грозити всьому світові.
Про це слід писати. Кричати на весь голос, щоби почули! А як писати та кричати, якщо руки зв'язані, а вуста заткнуті?
Сцена 2
Хутір десь під Києвом. Час подій — 2025 рік.
Хуторянки на призьбі теревенять про те, що все стало дуже погано.
ГАЛЬКА. Понаїхали хтозна-хто! Я розумію, не от гарного життя! Але що, іншого місця не було?
МАРИСЯ. Ось вже й харчів не вистачає. А ціни як підстрибнули.
СТАРА. Та й ще електрику постійно вимикають.
СТЕША. Кацапія, кацапія у всьому винна.
МАРИСЯ. А з Харковом що роблять!
ГАЛЬКА. Це ж не звичайні бомби — ке-ро-ва-ні!
СТЕША. Як би тільки бомби…
СТАРА (з журбою). Як би тільки Харків…
МАРИСЯ. І це що, це ми почали? Ми ж їм нічого поганого не зробили. Лише бажали жити інакше, не так, як вони. І за це вони прийшли нас вбивати?
СТЕША. А їм, щоб вбивати, цього досить.
ГАЛЬКА. А знаєте, як це на Запоріжжі було?! Матір з донькою сховалися до льоху. А зверху — бій. І такий бій! Кулемети торохкочуть. Гранати гримлять. А раптом тиша. Та голоси: есть кто? — Не спрашивай, гранату кидай! — Мати чує — й до них: мальчики, родненькие, наконец-то, я русская! — Щас каждая бандеровская курва будет говорить, что русская? — І кулю в потилицю. А дочку ґвалтувати потягли. А другого дня наші село відбили, а там лише мертві. Адже ж пропонували їм евакуацію…
СТАРА. Якби тільки на Запоріжжі…
СТЕША. Кацапія з їхнім цариком…
ГАЛЬКА. Щоб він здох!
МАРИСЯ. Галю, гріх так казати.
ГАЛЬКА. А цілу країну вбивати — не гріх? Прийшли недолюдки!
СТАРА. Він же їм і сказав, що їх тут квітами зустрічатимуть.
МАРИСЯ. А нас він спитав?!
СТЕША. А йому байдуже.
ГАЛЬКА. На їхні могилки ті квіти!
МАРИСЯ. Забагато вже могилок…
СТЕША. А йому не однаково? У нього одноразових солдатів вистачає.
ГАЛЬКА (знову). Щоб він здох!
СТЕША. А що користі? На двійника замінять, їх у нього теж багато.
СТАРА. Боженьки! Скільки на світі прожила, ніколи не думала, що таке побачу. Все гадала, що та війна, яку ми тільки в кіно бачили, — остання…
МАРИСЯ. Стешо, поговори з сотничихою, вона ж тут без Сотника усім заправляє, а ти при ній нібито завгосп… Щось треба робити!
СТЕША. А що тут зробиш?
МАРИСЯ. Не знаю. Але щось робити треба.
З'являється Хома.
СТАРА. Ти хто, хлопчина? Звідки?
ХОМА (трясе головою, помітно, що йому важко). Хома я. Хома Брут з Києва. А де я зараз?
МАРИСЯ. З самого Києва? А в мене сестра в Києві. Уявляєш, у самому Києві, а я тут сиджу, як дурепа.
СТЕША. Далеченько тебе, хлопець, занесло.
ХОМА. Не пам'ятаю нічого! Кудись йшов. Хтось мене кудись віз. А я нічого не пам'ятаю… А де чоловіки?
СТЕША. То ж воюють. А ти чому ні?
ХОМА (нібито приходячи до тями). Та я студент.
МАРИСЯ. А на кого навчаєшся?
ХОМА. На філософа.
ГАЛЬКА. А вони ще комусь потрібні?
ХОМА. Ну, якщо держава бронь дала, вважає, що й філософи ще будуть потрібні. (Остаточно приходячи до тями.) Чекайте! Я згадав! Ці нелюди вночі по нашому гуртожитку ракетою! Уявляєте собі? Вночі, коли всі спали! Просто в гуртожиток! А що ми їм зробили — ми ж спали! А вони… У живих людей, в сплячих… (Плаче.)
СТЕША. Якщо чоловік, не плач. Це зараз усюди.
ГАЛЬКА. А Брут — це той, хто Цезаря зарізав?
ХОМА. Нікого я ще не зарізав. Хоча декого й хочеться! Але, гадаю, зараз його багато хто зарізати бажає. Уявив себе цезарем, козолуп, щоб його мордою просо молотили!
СТАРА. Ой, хлопче, даремно ти сюди прийшов. Погано тут.
ХОМА. Зараз скрізь погано.
СТАРА. Але все одно не так, як у нас.
СТЕША. Ти, хлопче, переночуй тут та повертайся до Києва.
ХОМА. А в кого?
МАРИСЯ. Такого гарного хлопчиська я б і до себе узяла.
ГАЛЬКА. Чому ти? Мабуть, він до мене хоче?
З'являється Панночка. Одразу в повітрі повисає напруга.
ПАННОЧКА. А це ще хто?
ГАЛЬКА. Це Хома з Києва. Брут, який Цезаря зарізав.
ХОМА. Та нікого я не зарізав! У Могилянці вчуся. На філософа.
ПАННОЧКА. А батьки твої хто?
ХОМА. А навіщо вам мої батьки потрібні?
ПАННОЧКА. Якщо питаю, потрібні!
ХОМА. Ну… сирота, батька не знаю.
ПАННОЧКА. А мати?
ХОМА. Я й матері не знаю. За здоровим розсудом, звичайно, була мати, але й про неї нічого не знаю.
ПАННОЧКА. Гаразд. Незабаром побачимось. (Йде.)
ХОМА. Яка гарна… Нібито мальована…
ГАЛЬКА. Вона і є мальована. Єдина дочка, все для неї — й парфуми, й косметика з самого Парижа… Тому й звуть її всі — панночка…
Стрекотання в небі. Істеричний крик: ховайся, шахеди! Усі ховаються, тільки голови стирчать. Стрекотання змовкає.
СТАРА. На Диканьку полетіли.
МАРИСЯ. Або на Миргород.
ГАЛЬКА. А мабуть, на Київ.
СТАРА. А долетять?
СТЕША. Не долетять, наші зіб'ють.
ХОМА (стурбовано, показує до неба). То як ви з цим живете?
СТЕША. Звикли.
ХОМА. То як до цього можна звикнути?!
СТЕША. А ви в Києві не звикли? Це ж спочатку — жах, розгубленість, гнів, а потім… це вже повсякденність. Ні, жах та гнів не зникають, але звикаєш. Це як дощ. Хочеш, не хочеш, він ллє. Когось, мабуть, навіть блискавкою вб'є, але якщо не тебе, живеш далі. (Пауза.) Знаєш, хлопче, ніхто тебе до себе не візьме, усі хати біженцями переповнені. Лише одна хата є.
ГАЛЬКА (у жаху). Стешо! Це ж погана хата!
СТЕША. Та кинь ти, вже час минув! Ну, була хата порожня, та й що? Але зараз якась стара там з'явилася. Мабуть, візьме переночувати.
ГАЛЬКА. Але треба хоча б розказати Хомі!
СТЕША. Навіщо? Але якщо бажаєш — розказуй.
МАРИСЯ. Ні, Галю, краще я розкажу.
СТАРА. Чекай, Марисю, краще я. Бо пам'ятаю.
СТЕША. Гаразд. Розказуй.
СТАРА. Був у нас на селі козак Шептун. (Хомі.) Але, мабуть, ти чув?
ХОМА. Не чув.
СТАРА. Еге-ге-ге! Бачу, в універі не дуже то й великого розуму вчать. Така історія, а ти навіть не чув! Ну, то слухай. Гарний був козак. Любив часом і вкрасти, й збрехати без потреби, але козак був гарний.
ГАЛЬКА. Навіть з вусами!
СТАРА. Не заважай! Такий був собі козак, його хата неподалік звідси. І от о таку саме пору, як зараз, Шептун з жінкою, повечерявши, полягали спати, а тому що година була гарна, то Шепчиха лягла надворі, а Шептун у хаті, на лаві…
ГАЛЬКА.