ХОМА (здивовано). Хто? Я? Я святого життя? Бог з вами, шановна пані! Що ви кажете! Та я, хоч воно й непристойно сказати, якось навіть напроти страсного четверга до пекарки ходив. Та й сьогодні встиг вже оскоромитися.
СОТНИЧИХА. Ну… але недарма, мабуть, саме тебе назначено.
ХОМА. Я б сказав, що будь-хто, хто читати вміє, зміг би… тільки сюди пристойніше було б диякона або принаймні дяка. Вони народ тямущий й знають, як усе це вже робиться, а я… Та в мене й голос не такий, та й сам я — чортзна-що. Жодного виду з мене немає.
СОТНИЧИХА. Як ти собі хочеш, тільки я все, що заповідала мені моя голубка, виконаю, нічого не пошкодую. І коли ти з цього дня три ночі здійсниш, як слід, над нею молитви, то я нагороджу тебе; а то й самому чортові не раджу розсердити мене. Псалтир на тебе вже у церкві чекає… (Хуторянкам, роздаючи папери з текстом.) А це вам. Вивчить — і співати. Скоро вже наші визволителі прийдуть. (Йде.)
МАРИСЯ (читає). Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая…
Фоном йде гімн радянського союзу.
ГАЛЬКА. Лишенько! Ось на яких визволителів вони чекають!..
СТЕША. А ви що, забули, що в нас навіть церква ще й досі московського патріархату?
МАРИСЯ. Сотник зараз велике цабе в київському військкоматі. Гроші лопатою гребе.
ХОМА. До чого тут гроші? Вони ж повинні на здоров'я дивиться.
ГАЛЬКА Ні, зараз здоров'я ні до чого — до кишень вони дивляться. Грошей нема — йди воювати. Є гроші — можеш і в тихому місці пересидіти, поки інші воюють. А можуть і зовсім звільнити. Але ж це вже таки гроші!..
ХОМА. Як це? Чекає на визволителів, а проти них воювати відправляє?
ГАЛЬКА. А він відкупиться. Бо має чим.
СТЕША. Ще й спасибі скажуть.
ХОМА. Ой, лишенько! А я ще повинен над їхньою донькою молитви читати?! Та ще в тій самій церкві?
Сцена 4
Перша ніч у церкві. Хому до церкви вводить сотничиха.
СОТНИЧИХА (над труною). Я не про те жалкую, моя наймиліша донька, що ти в розквіті років своїх, на смуток і горе мені, залишила землю. Я про це жалкую, моя голубонько, що не знаю того, хто був, лютий мій ворог, причиною твоєї смерті. І якби я знала, хто міг подумати тільки образити тебе чи хоча б сказав щось неприємне про тебе, то, присягаюсь богом, не побачив би він більше своїх дітей, якщо тільки він такий же старий, як і я; ні свого батька й матері, якщо він ще на порі років, і тіло його було б викинуте на поживу птахам і звірам степовим. Але горе мені, моя польова перепеличка, моя ясочка, що проживу я залишок свого віку без втіхи, витираючи дрібні сльози, що течуть зі старих очей моїх, тоді як ворог мій буде веселитися й тайкома посміюватися… (Хомі.) Працюй й не надумай бігти. Бо двері на ключа зачиняю. (Йде.)
Хома запалює свічки, тулить скрізь, де можна. З краю авансцени з'являється Гоголь.
ГОГОЛЬ. Скоро вся церква наповнилася світлом. Тільки зверху морок став міцнішим, та темні образи дивилися на Хому з ікон, оздоблених потемнілою позолотою, ще суворіше.
ХОМА (збирається сісти біля труни, але раптом знов дивиться на покійницю.) Боженьки! Це ж саме та відьма, яку я вбив… (Сідає, починає читати з псалтиря.) Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моєї, Ти простір для мене робив у тісноті... Помилуй мене, й почуй молитву мою! (Далі невиразне мурмотіння; можливо, повторення прочитаного тексту.)
ГОГОЛЬ. Тиша навколо була мертва. Труна стояла нерухомо. Свічки лили цілий потоп світла. Страшна освітлена церква вночі, з мертвим тілом та без душі людей! Хома намагався заглушити залишки остраху. Але через кожну хвилину звертав свої очі на труну, ніби ставлячи мимовільне запитання: "Що, якщо підніметься, якщо встане вона?".
ХОМА (голосно). Та й дійсно! Не встане ж вона!
Панночка підіймається й сідає у своїй труні.
ГОГОЛЬ. Хома дико глянув і протер очі. Але вона точно вже не лежить, а сидить у своїй труні. Він відвів свої очі й знову з жахом звернув на труну. Вона встала… йде церквою із заплющеними очима, безперестанку розправляючи руки, ніби бажаючи зловити когось. Вона йде прямо до нього. В страху окреслив він навколо себе коло. Із зусиллям почав читати молитви.
ХОМА. Боже правди моєї, помилуй мене, й почуй молитву мою!
ГОГОЛЬ. Вона стала майже на межі; але видно було, що не мала сил переступити її та вся посиніла, як людина, яка вже кілька днів померла. Хома не мав духу глянути на неї. Вона була страшна. Клацнувши зубами, вона розплющила свої мертві очі. Але, не бачачи нічого, з шаленістю — яку віддзеркалило її затремтіле обличчя — звернулася в інший бік і, розпростерши руки, обхоплювала ними кожен стовп і кут, намагаючись спіймати Хому. Нарешті зупинилася, погрозивши пальцем, і лягла у свою труну.
ХОМА. Господи Боже, помилуй мене й почуй молитву мою!
ГОГОЛЬ. Господи Боже, немає сил дивитися на це! (Зникає.)
Труна зривається зі свого місця й зі свистом літає церквою, але не може прорватися крізь коло, окреслене Хомою. Чутно крик півня.
Сцена 5
Гоголь у своїй квартирі в С-Пб. Продовжує писати "Вія".
ГОГОЛЬ. Чудовиська, усюди чудовиська, й зовні, й в середині. Чи є порятунок? Адже зрозуміло: загине Хома! Ні за що загине!
З'являється Россеті.
РОССЕТІ. Важко, Миколо Васильовичу?
ГОГОЛЬ (зі смутком). Просто кидай перо та пиши щось інше.
РОССЕТІ. А мабуть, не треба? Гадаю, читачеві ця казка буде до вподоби.
ГОГОЛЬ. Мені вона не до вподоби! Я вбиваю свого героя, а йому б ще жити та й жити. Народжувати діточок. Зробити щось корисне не тільки для себе, а й для України. А я його вбиваю…
РОССЕТІ. А іншого фіналу нема?
ГОГОЛЬ. Не бачу.
РОССЕТІ. Але ж читач, поки читає, завжди на щось сподівається.
ГОГОЛЬ. На що?..
РОССЕТІ. Та хоча б на чудо!
ГОГОЛЬ. Я б теж був би радий сподіватися на диво. А воно можливо? І зовні, й в середині — скрізь чудовиська! Я нібито не про Хому пишу, а про себе. Який він, мій Хома? Життєрадісний й сумний одночасно, хитруватий, лукавий, але разом і не занадто розумний. Але й в нього повинно бути майбутнє.
РОССЕТІ. Якщо так, він не повинен загинути.
ГОГОЛЬ. А в мене майбутнє є? Як я боюся, що не вмру, а просто засну. Але ніхто цього не зрозуміє — поховають живим. А потім я прокинуся в темряві та тисняві, буду драти оббивку труни нігтями, кричати, кликати на допомогу, але ніхто не почує, ніхто не прийде…
РОССЕТІ. Мій бідний хохлику… Це ж ви нібито не свою долю пророкуєте, а всієї України. Але ж надія на диво повинна бути завжди!
ГОГОЛЬ. Deus ex machina…
РОССЕТІ. Ні, ні в якому разі! Не можна сподіватися тільки на бога з машини! Якщо про Україну — вона й сама повинна щось робити заради свого майбутнього. Якщо про вас…
ГОГОЛЬ. То мені залишається тільки молитися…
РОССЕТІ (переконливо). Ні, ні! Писати! Писати та й вірити. Бо іншого вибору немає. (Щезає.)
ГОГОЛЬ. Темно. Як знов темно! І відповідей нема. Як врятувати Хому? А Україну?..
Сцена 6
Хутір. "Призьба". Хуторянки.
З'являється Хома.
МАРИСЯ. Хлопче, на тобі лиця немає.
ХОМА. Отаке вночі творилось…
ГАЛЬКА. Ти й там чув? Таке творилось! Всю ніч над хутором шахеди кружляли. Але виявилось, це розвідка: літаки F-16, які Україні дали, шукають!
СТАРА. А ще до лікарні "Охматдиту" в Києві влучили.
СТЕША. Діточки поранені…
ГАЛЬКА. А самі зараз кажуть, це ми, українці, все це й зробили! А потім нібито назбирали діточок, кетчупом їх розфарбували та й почали на весь світ волати!
СТЕША. Щоб у них пір'я в роті поросло!
МАРИСЯ. Нічого святого в них нема!
ХОМА (увесь у своєму). Мені б випити… (Стеша витягує з-під призьби пляшку та склянку; Хома п'є, занюхує рукавом, пляшку залишає собі.) Ви тоді казали, на хуторі погано. Крім Шептуна з Шепчихою, ще щось було?
МАРИСЯ (нерішуче). Ну, була ще історія з псарем…
СТЕША. Це ні до чого. Геть незрозуміла історія.
СТАРА. Як сказати.
ХОМА (знов п'є). Та й що з цим псарем?
СТАРА. Микитою він звався. Гарний був псар. Бувало сивухи кварту свисне — й нічого йому не діється.
ХОМА (знов п'є, нетерпляче). Та й що з цим Микитою?!
ГАЛЬКА. А він у панночку вклепався! Як її побачить, все в нього з рук сиплеться.
СТЕША. Але ж цього ніхто не знає!
МАРИСЯ. Я знаю. Бо сама бачила.
СТАРА. А я не знаю. Ну, заглядався він на неї, це було…
ГАЛЬКА. Ще б пак було! Так заглядався, що почав собак плутати. Розбоя зве Сірком, Швидку — Бровком… Просто гинула людина!
ХОМА. А далі що?
МАРИСЯ. А це я сама бачила. Прийшла вона до псарні та й каже: дай, Микитко, покладу на тебе свою ніжку. А він на радощах: та хоч сама на мене сідай! А як побачив її голу повну білу ніжку, геть здурів. Нагнув спину, схопив її ніжки та й пішов полем скакати, ніби кінь. А куди він доскакав, я вже не бачила. Але вранці прийшли до псарні, а Микити нема. Тільки порожнє відерце та купа попелу… Згорів Микита… сам згорів, зовсім…
СТАРА. А такий був псар!..
СТЕША. Ні, не вірю. Таке тільки відьма могла зробити.
СТАРА. А якщо це панночка й була відьма? Тоді й Шептун з Шепчихою — її справа.
ГАЛЬКА. Та відьма вона була. Відьма!
ХОМА. А батьки що, не знали?
СТЕША. А як цього дізнаєшся?
СТАРА. Кажуть, кожна відьма має позаду малесенького хвостика.
Усі перелякано мацають себе позаду. Стара сміється.
ГАЛЬКА. Годі сміятися! Ану підіймай спідницю!
Стара сміється ще голосніше.
ХОМА (похмуро).