І бреше своїм громадянам! Схаменіться, брати-росіяни!"
Підсумок розсилки сумний.
Більшість моїх "друзів" відмовчалися.
Двоє звинуватили у поширенні фейків (тобто фальшивок).
Третій — по-хамському обматюкав.
Четвертий — я ж вважав його другом дитинства; його дочка вийшла заміж за випускника Кіровоградського льотного училища й жила з чоловіком у Борисполі, він не раз приїжджав до неї і заїжджав і до мене, інакше кажучи, на власні очі бачив і Україну, й які люди в ній живуть, — безапеляційно заявив, що підтримує Путіна.
Коли я читав його лист, у місті знову завили сирени. Але, хоч і поспіхом, я йому відповів:
"У нас знову повітряна тривога! Пишу, поки живий і є інтернет. Спускаюся до бомбосховища. А ти продовжуй підтримувати Путіна. Прощавай".
На жаль, прощавайте всі, кого я вважав друзями.
3 березня — 10 березня.
Ще кілька якихось невиразних днів.
Щоденні повітряні тривоги. Розбомбили військовий аеродром за містом. Є загиблі. Вдарили по сусідньому місту.
Тепер це наша реальність? Війна!.. Свідомість її не приймає! Упирається!
З'ясовується: ми поняття не маємо, як поводитися під час війни. Нас цьому не вчили. Поки навчилися тільки ховатися у бомбосховища, коли лунає повітряна тривога. Мер з телеекранів закликає дотримуватися світломаскування. Зрозуміло, що це він бачив у кіно. Про ту війну. Але проспект під вікнами всю ніч сяє, наче злітно-посадкова смуга аеродрому. Надсилаю електронного листа до облдержадміністрації. Мовчання. Проспект продовжує сяяти.
ТБ, від якого неможливо відірватися, хоча після удару російською ракетою по телевежі в Києві почало працювати гірше, стає вікном до катастрофи. Мовлення ведеться зі студій, які спішно обладнали в якихось бомбосховищах. Реклама геть зникла. Немає розважальних програм, художніх фільмів. Залишилися лише новини. І телеканали дають їх по черзі, передаючи один одному естафету.
І гірке почуття, що наші так звані західні союзники, які так гаряче підтримують Україну на словах, просто вмили руки. Антиросійські санкції запроваджено лише частково. Обіцяли дати Україні винищувачі для захисту неба, але, пообіцявши це, затіяли між собою бюрократичні ігри, з'ясовуючи, хто кому і скільки має заплатити. Обіцянки є. Винищувачів — нема! Крапкою стала заява Столтенберга: завдання НАТО — запобігти виходу війни за межі України. І крапка! А ви там як-небудь самі! Не стане країни — не буде й проблеми.
Ну й що з того, що в Росії подорожчав долар? Пересічний росіянин купує харчі не за долари, а за рублі. Ах, продукти, ви кажете, теж подорожчали? Як же важко вам, бідним, порівняно з жителями українських міст, того ж Маріуполя чи Харкова, Сум чи Херсона, що сидять у підвалах і на станціях метро. Як важко стало вам жити порівняно з жителями українських міст, які залишилися без підвезення продуктів, без тепла, води, електрики, газу...
Що з того, що російські банківські картки стали недійсними в Європі? Пересічний росіянин Європами не їздить. Пересічний росіянин — солдат-строковик, кинутий у пекло боїв в Україні. І скаржиться мамі телефоном (це з даних радіоперехоплення). А російська мама відповідає: "А ти, синку, все одно воюй, бо якщо втечеш, тебе тут посадять".
Щоправда, є й такі, хто не скаржиться: "Прикинь, вчора пограбували магазин і пили коньяк за сім тисяч!" Інший дружині телефонує: "Слухай, ми тут до депутатського селища потрапили — тож тепер у тебе дві норкові шуби: одна "емка", інша — "еска"". А дуже засмучена дружина відповідає: "Вони ж мені малі будуть!"
Бідолашні росіяни! Авжеж, як же я вам співчуваю!
Частина 2. В облозі
11 березня — 18 березня.
Ще низка невиразних сірих днів.
Першу частину своєї розповіді про війну Росії проти України я опублікував на двох літературних сайтах, але її прочитало небагато читачів — трохи більше ніж 270.
Але вірю: навіть якщо лише 270 людей змогли отримати уявлення про те, що відбувається насправді, це вже непогано. Як будь-який газетяр, знаю, що кількість читачів більша за тираж.
Той один, хто щось прочитав у газеті, перекаже іншому. Інший — третьому. Третій — четвертому. А далі. крапля камінь точить. І пробиваються струмки правди, що розмивають кам'яні нагромадження брехні. На це я сподівався й продовжував писати у проміжках між повітряними тривогами.
Хоча. чого душею кривити, писав і для того, щоб просто не збожеволіти від безвиході.
Повітряні тривоги, телевізор з новинами, що не радують, депресія.
Харків продовжують бомбардувати. Стирають з лиця землі Маріуполь. Він не здається, але ситуація важка. Маріуполь повністю оточений, українські військові кажуть, що пробитися до міста неможливо. Жителі сидять у підвалах, виходячи тільки в паузах між обстрілами для того, щоб приготувати хоч якусь їжу на багатті.
Дітей з підвалів не випускають.
Нема води, люди помирають від зневоднення. Є в місті джерела, але йти до них треба, переступаючи через тіла вбитих, щомиті ризикуючи потрапити під черговий обстріл або шалену — а може, й не шалену — кулю. Поки був сніг, розтоплювали та кип'ятили воду на багатті. Спустили воду з труб центрального опалення. Пити її не можна, але. кип'ятили та пили.
Дичіють безпритульні собаки і. починають жерти мертвих.
Це жахливо! Звір, який пізнав смак людського м'яса, стає людожером, а зграя собак, як і зграя вовків, легко загризе самотню неозброєну людину.
Щодня ведуться перемовини щодо надання українській стороні гуманітарних коридорів для завезення води та харчів і вивезення з міста цивільного населення. Але марно. Гуманітарна колона з продовольством ледве дійшла до Бердянська — далі не пустили.
Проте, за повідомленнями ТБ, коридори для вивезення людей з Маріуполя, міст навколо Києва тощо окупанти все ж таки іноді надають, але. поводяться саме як окупанти. За настроєм чи що? Чи демонструючи, що вони, і лише вони, є господарями становища? Можуть пропустити, а потім обстріляти колону. Моє джерело із Запоріжжя повідомляє, що з боку Маріуполя до міста все ж таки в'їжджають колони приватних автомобілів та автобусів — з кульовими подряпинами, з кульовими пробоїнами. ТБ повідомляє, що в якомусь селі під Києвом окупанти обстріляли пішу колону мирних мешканців та загнали назад до села. Є вбиті та поранені, які залишаються без медичної допомоги.
Зеленський волає до всього світу: закрийте небо над Україною!
Всією земною кулею прокочуються мітинги: закрийте небо над Україною!
Європа чує. І... закриває небо над Євросоюзом...
А я застрягаю в абсолютно безглуздому та марному листуванні.
"Вам подобається сьогоднішня Україна? Тільки дайте відповідь чесно".
Відповідаю чесно: не подобається — я б з великим задоволенням очистив її від корупціонерів, хапуг, хабарників і брехливих політиків!
Надходить відповідь, яка доводить, що насправді я нічого не розумію: "Україна — бандерівська, нацистська та фашистська країна!" І це пише людина, яка не живе в Україні, яка зомбована російською пропагандою. На себе б подивилися."
Але я все ще намагаюся хоч у чомусь переконати своїх співрозмовників.
Розповідаю про свої враження від поїздок до Трускавця та Львова.
"Сьогодні вранці прокинувся (після чергової напівбезсонної ночі) з думкою, що я Вам розповідаю про Україну, яка вона є (і прямо кажу, ЩО я хотів би в ній почистити), а у Вас в очах брехлива картинка, яку російська пропаганда малює за вказівкою Кремля. І вона заважає зрозуміти й прийняти те, що я кажу.
Родичка дружини, чистокровна українка, нині москвичка, сказала в розмові по скайпу, що нормально живе тільки Москва, а за сто кілометрів від неї вже починаються злидні.
Дружина взялася розповідати їй про те, що тут, у нас, діється.
Родичка відвела очі.
Вони всі вірять брехні з екранів ТБ, а не тому, що кажуть рідні. Всі. Навіть українці, уродженці України.
Ті бандерівці, якими Кремль залякує росіян, давно пішли в небуття.
В Західній Україні живуть такі ж нормальні люди, як і в будь-якій іншій країні: я вже писав Вам у попередньому листі, що й там спокійно розмовляю російською і її не сприймають як "мову ворога". Я міг би у подробицях розповісти (але залишу для нарису чи оповідання), яка чудова розмова була у мене в Трускавці з місцевим мешканцем. Цікава, годинна. Він говорив українською, а я російською. Він бачив, що мені цікаво, про що він розповідає — а розповідав він про бджолину терапію, не про Бандеру, — й що я його розумію. А я бачив, що він радий моїй цікавості. І розуміє мене. І радий відповісти на будь-яке запитання. І розійшлися ми як друзі.
Коли я надумав піти до "дикого" джерела "Нафтусі" (до речі кажучи, воно більш-менш облаштоване) і трохи заблукав, то питав дорогу у місцевих. Російською. Бачили б Ви, з якою доброзичливістю вони відповідали! Навіть попередили (так само доброзичливо!), що це "справжня" "Нафтуся", не та, що в Трускавецьких бюветах, і її не можна пити багато.
Одного разу ми з дружиною відпочивали у Шклі (там вода — аналог "Нафтусі"), а повертаючись автобусом до Львова, не змогли сісти разом, і моєю сусідкою опинилася місцева мешканка.
Також цікава й теж майже годинна розмова російською (я) та українською (вона). І одна її репліка (що була сказана з посмішкою): "Та й як вам тут, бандерівців бачили?"
Був випадок, коли дружині дали безкоштовну путівку до Трускавця і вона поїхала без мене (теж сюжет для оповідання). Сусідками по кімнаті виявились мешканки східної України. Ось у них слово "бандерівці" не сходило з уст. А потім вони разом поїхали на автобусну екскурсію. З гідом-"бандерівцем". І той не тільки показував навколишню красу, а й з болем (зі справжнім) казав: "Ось тут був у радянські часи такий завод, а зараз його занапастили. Тут такий-то. І теж довели до руїни". Це я до того, що, "тільки в Луганську", як Ви кажете, знищували підприємства."
У відповідь: не плутайте простих людей з державною політикою!
Діжка холодної води на голову!
То з ким я розмовляв? Кому й що намагався довести?
І що намагається довести співрозмовник?
Чи я справді чогось не розумію?
Що народ поза політикою? І що тоді політика? Антинародна?
Адже це саме ваша дійсність.
Хіба не народ обрав президентом Зеленського? Не чергового остогидлого політика, а актора, коміка! Але й Зеленський в інавгураційній промові зауважив, що він не перший — що був уже президентом (і підкреслив — дуже гарним президентом) голлівудський актор Рональд Рейган.