Ба більше, наступ на Київ зупинено, російські війська зазнають втрат.
Треба ще поспати, але над містом знову лунає гуркіт літаків. Чи гелікоптерів? З вікон не видно, що в небі й де. На кілька хвилин гул ніби зависає над дахом, але потім віддаляється.
Вранці новини ті самі. Київ відстояли, хоча бої на підступах до столиці тривають. Російські танки атакують Суми, Харків. Кілька танків захисники Харкова спалили на окружній дорозі. На окружній. Тобто вже у самому Харкові. Тяжко на півдні. Захоплено Каховську ГЕС.
"Каховка, Каховка, родная винтовка,
Горячая пуля, лети!..
Мы мирные люди, но наш бронепоезд
Стоит на запасном пути".
Якою гіркою іронією звучить ця пісня зараз.
Ми, як і раніше, мирні люди, але нас змусили вступити в бій.
І хто? Онуки та правнуки тих, з ким разом, пліч-о-пліч, боролися проти спільного ворога і в Громадянській, і у Великій Вітчизняній. І свій гівняний бронепоїзд тримали вони на запасних коліях, щоб зараз кинути проти нас.
У середині дня вирішив вийти до аптеки.
Черга менша, ніж учора, але стояти не хочеться. Тому заходжу до двох найближчих супермаркетів.
В одному з них скляні вхідні двері й вітрини обкладають картоном. Для цього ламають та сплющують картонні коробки, в яких завозилися продукти. Це й захист від осколків у разі, боронь боже, бомбардувань і світломаскування.
Вчора в цьому супермаркеті розкупили олію, але сьогодні вже завезли свіжу партію. Пляшки стоять на полицях, ніхто їх не розхоплює, отже, ті, хто хотів запастися олією, — вже запаслися.
Але є полиці, що сяють пусткою. Розкупили борошно, тушковане м'ясо, недорогі рибні консерви. "Дивися, — жінка показує чоловікові, — отут ще й кілька залишилася!" Єдина банка кільки на полиці. Із дорогих.
В обох супермаркетах немає хліба. У другому є власна випічка, і за нею стоїть черга. Коли вивозять чергову партію свіжоспечених батонів, їх відразу розбирають. Але спокійно, без штовханини, без "вас тут не стояло", суворо по черзі.
Заповнені полиці з горілкою, коньяками, винами.
Продаж алкоголю заборонено.
Кінець дня минає в тяжкому очікуванні новин біля телевізора.
Місто взято. Місто відбите. Бої на околицях. Противник завдав удару. ППО збило крилату ракету. Крилата ракета потрапила до житлового будинку. І так далі.
26 лютого.
Ранок.
Вночі знову намагалися взяти Київ. Але місто знову вистояло. Є диверсійні групи, але їх виловлюють та нейтралізують. Заборонено рух мостами через Дніпро. Будь-хто, хто з'явиться на мосту, буде автоматично вважатися диверсантом.
Суми в оточенні, але не здалися. Діють сили територіальної оборони, й російські війська до міста не лізуть.
Бої продовжуються. Але локальні, без лінії фронту. Там, де висадився десант. Там, де увійшли танки, бронемашини та піхота.
Український винищувач Су-27 збив біля Василькова російський Іл-76 з десантом на борту. До нафтобази у Василькові потрапили дві ракети, почалася пожежа.
Телебачення показує юрби біженців на пропускних пунктах до Польщі. Біженців пропускають за спрощеною процедурою, але й вона займає якийсь час.
І ось нарешті: по телевізору починають показувати полонених російських військових.
Жалюгідні, розгублені, чомусь погано обмундировані, вони верзуть, що "не знали", "не розуміли", "не хотіли". Спантеличені, навіть кажуть, що готові взяти зброю, щоб разом з українцями відбити російське вторгнення. Хтось ні з того ні з сього раптом каже: "Слава Україні". Ну так. під час Другої світової ті ж німці, взяті в полон, починали лепетати "Гітлер капут".
Показують і трупи російських солдатів, що залишаються на місцях боїв.
З'являються і напівкомічні сюжети (звичайно, це було б смішно, якби не було так сумно). Про заблукалі танки. Про бойові машини піхоти, що відстали від військ. Селяни підходять до їхніх екіпажів і починають перевиховувати: і чого це ви, хлопці, приперлися сюди? Ану скажи "паляниця".
Телебачення припускає, що російські військові користуються мапами "Яндекса", який. в Україні не працює: бо заблокований ще за Порошенка, коли перекрили доступ до російських інтернет-ресурсів.
І як російський Генштаб готувався до війни, якщо навіть не знав про це?
Чи розраховував взяти Україну нахрапом? На старих танках, які не мають повного боєкомплекту! З дезорієнтованим та погано обмундированим особовим складом?
Але відсутність "Яндекса" диверсійно-розвідувальні групи компенсують спеціальними мітками та GPS-маячками на дорогах та дахах будинків. ТБ попереджає: мітки засипати землею, заливати смолою, накривати будь-чим, GPS-маячки — знищувати.
Дзвоню колезі-журналістці, яка мешкає в сусідньому будинку: двадцять хвилин тому дружина побачила на даху її дев'ятиповерхівки якихось людей. "Перевіримо, — запевняє колега, — хоча це могли бути наші, перевіряли дахи". Чоловік колеги годину тому пішов до військкомату — повістку не отримував, але хоче дізнатися: чи підлягає він призову, чи може записатися хоча б до територіальної оборони.
Телебачення показує: у кожному місті розливають у пляшки суміш бензину та автомобільної оливи — готують коктейль Молотова для зустрічі росіян та оборони своїх будівель і вулиць.
Заглядаю в інтернет. Сучасні танки мають на повітрозабірниках надійний захист. "Кидайте пляшку на люк башти — танк осліпне", — інструктують наші тероборонівці.
25 лютого.
Важкий день.
Почався наступ на Харків.
Але, зустрівши спротив, російські війська відступають. Тих, хто встиг прорватись, знищують на міських вулицях.
Одночасно надходить інформація, що влада Білорусі готова надати дозвіл своєму президентові на ведення бойових дій на території України.
Дякую. Нам ще білорусів не вистачало!
З телеекранів звучать звернення білоруських військових-відставників до народу та армії Білорусі: не виконуйте злочинних наказів, не розпочинайте війну з братнім народом!
Але чи чують їх білоруси? Чи тільки ми?
Заворушилися наші так звані західні партнери.
З'ясовується, що американські експерти пророкували, що Україна у разі вторгнення зможе протриматися не більше 24—48 годин.
Але ж країна тримається! Захід починає говорити про санкції проти РФ: про відключення Росії від міжнародної платіжної системи, про арешт активів тощо.
Путін у відповідь приводить у бойову готовність стратегічні ядерні сили. Мовляв, ви нас санкціями, а ми вас — міжконтинентальними ракетами з ядерними боєголовками!
Американський президент радить Зеленському залишити Київ. Той відповідає, що йому потрібен не транспорт для евакуації, а зброя для армії.
Його слова відразу стають слоганом і культовим мемом:
— Мені потрібна зброя, а не таксі.
Як першого дня вторгнення стали слоганом і мемом слова, що пролунали в ефірі під час атаки на острів Зміїний:
— Російський військовий корабель, йди на х...
Лукашенко, самопризначений президент Білорусі, пропонує забезпечити російсько— українські перемовини на білоруській території, на кордоні з Польщею. І обіцяє, що під час перемовин з території Білорусі не стартує жодна ракета, не злетить жоден літак.
Залишається відчуття, що Лукашенко лукавить. Війська РФ увійшли в Україну також із Білорусі. З її території теж били ракетами — ну, хіба що не білоруськими. Але, можливо, Лукашенко таки не хоче втягуватися у війну? І тоді його обіцянка зможе стати бодай якоюсь відмовкою в разі тиску з боку Путіна?
Зеленський у черговому телезверненні каже, що не дуже вірить в успіх переговорів, але. чому, так би мовити, не спробувати?
26 лютого.
Харків обстрілюють "Градами"! Це вже не війна — знищення мирного населення. Мабуть, наказ: "Будь-якою ціною!" Наші представники ведуть перемовини в Білорусі, а Харків перетворюють на руїни! Задля посилення російської позиції на перемовинах?
1 березня.
Київ обороняється. Але міста-супутники навколо нього російські війська методично знищують.
Харків бомбардують і обстрілюють.
Суми в оточенні, але не здаються.
Тяжка ситуація на півдні. Маріуполь, Херсон, Бердянськ, Миколаїв.
Готова до оборони Одеса.
Тут відносно спокійно, але одесити неозброєним оком бачать російські кораблі, які стоять на рейді — поза досяжністю берегових гармат, готові до висадки десанту.
На сході точаться бої навколо Сєвєродонецька. Місто багатонаціональне: коли будувався хімічний комбінат-гігант, сюди їхали люди з усіх куточків СРСР. Майже третина населення — за національністю росіяни. Але, як і в Харкові, окупантам байдуже, по кому вони гатять: по українцях чи по росіянах, по міфічних укрофашистах чи реальних прихильниках Путіна.
За будь-яку ціну! Не шкодуючи ні мирного населення, ні міст та селищ, ні об'єктів інфраструктури!
Як не дивно, але є й такі, хто чекає на Путіна. І готові заради цього терпіти й бомбардування, й обстріли. І люди вже вигадали для них назву — ждуни.
Зайнято Запорізьку атомну електростанцію (м. Енергодар). Україна заявляє на весь світ про можливість ядерної катастрофи, яка вдесятеро перевищить чорнобильську.
2 березня.
Дружина знаходить в інтернеті три відео: обстріли Харкова, "столиці російськомовної України", і мітинг в окупованому Куп'янську — беззбройні жителі стоять віч-на-віч перед озброєними окупантами, "визволителями" України від "укрофашистів", і скандують: "Ідіть!"
Я викладаю посилання на ці відео в "Однокласники", де маю понад сто друзів, багато з яких живуть у Росії, і навіть (як я з подивом виявляю) дев'ятьох підписників. Надсилаю також електронною поштою.
Посилання супроводжую текстом:
"Дивіться, що творить Путін у братській країні:
— це Харків (російськомовний, але він не здається!);
— це Куп'янськ (вже окупований);
— це знову Харків.
Далі, якщо хочете, шукайте самі. Те саме по всій Україні. Країна та армія не здаються. Вже є тисячі загиблих російських солдатів та сотні полонених. Росії це потрібно? Російським матерям це потрібно? А українським матерям?.. РФ б'є "Градами", крилатими ракетами, "Іскандерами" тощо по мирних жителях, по містах та селищах. Людей вбивають у власних домівках та на вулицях. Кількість жертв серед цивільного, мирного населення вже важко порахувати. Одна повітряна тривога лунає за іншою, люди спускаються до підвалів багатоповерхівок, переобладнаних під бомбосховища, й залишаються в братських могилах під руїнами будинків.
Весь світ із Україною. А де Росія? Росія бомбить...