Такий контраст збуджує уяву жінок, схильних кидатися з однієї крайності в другу. Графиня де Ванденес, жінка розважлива й благочестива, другого дня заборонила собі думати про Рауля, відчувши себе посеред свого раю створінням невдячним і ницим.
— Якої ви думки про Рауля Натана? — спитала вона у чоловіка за сніданком.
— Фігляр, один із тих вулканів, які вгамовуються від жмені золотого піску,— відповів Ванденес.— Графиня де Монкорне даремно приймає його в себе.
Ця відповідь прикро вразила Марі, тим більше, що Фелікс знав літературний світ і підкріпив свою думку доказами, розповівши їй про життя Натана, життя хистке й ненадійне, про його близькі взаємини з Флоріною, популярною на той час актрисою.
— Якщо він людина й здібна,— сказав граф на завершення,— то нема в нього ні наполегливості, ні терпіння, які увінчують геній і надають йому божественної краси. Він хоче хизуватись у світському товаристві, зайняти місце, на якому йому не утриматись. Люди по-справжньому талановиті, люди праці й честі, так не поводяться: вони мужньо йдуть своєю дорогою, вони миряться зі своєю вбогістю й не прикривають її сухозліткою.
Жіноча уява — це щось неймовірно пругке: від сильного удару вона сплющується, здається розчавленою, але незабаром прибирає своєї колишньої форми. "Фелікс, звичайно, має слушність",— подумала спочатку графиня. Та через три дні вона повернулася думками до змія, згадала, яке солодке й водночас болісне хвилювання пробудив у ній Рауль, і подумала, що Фелікс, на жаль, ніколи не дав їй спізнати нічого подібного. Граф і графиня поїхали на великий бал до леді Дадлі, той самий, де востаннє з'явився у світському товаристві де Марсе,— через два місяці він помер, залишивши по собі славу видатного державного діяча, славу, яку Блонде вважав непоясненною. На тій вечірці, яка запам'яталася багатьом тому, що там були присутні кілька дійових осіб тогочасної політичної драми, вельми здивованих цією зустріччю, Ванденес та його дружина знову побачили Рауля Натана. То було одне з найбучніших великосвітських свят. Зали являли собою чарівне видовище: квіти, діаманти, пишні зачіски, що виблискували дорогоцінним камінням,— тут можна було бачити всі коштовності, які зберігалися в аристократичних домах, усі хитромудрощі вишуканих уборів. Салон скидався на розкішну оранжерею, в якій багаті садівники-любителі вирощують найчудовіші, найрідкісніші квіти. Ті самі барви, та сама витонченість тканин. Здавалося, людська майстерність вирішила тут позмагатися з фантазією живої природи. Скрізь виднілися вуалі, білі або барвисті — мов крильця прегарних бабок; креп, мережива, блонди, тюль — ажурні, хвилясті, зубчасті, розмаїті, як химерні окраси ентомологічного царства; золоті і срібні павутинки; тумани з шовків; квіти, вигаптувані феями або духами; пера, розмальовані вогнедишним сонцем тропіків, що погойдувалися над гордими голівками, наче віти плакучих верб; скручені у джгути перлові ниті; тканини — тиснені, рубчасті, візерунчасті, мовби не французька мануфактурна промисловість, а геній арабесок трудився над ними. Ця розкіш була в цілковитій гармонії з красою жінок, які зібралися сюди ніби для того, щоб утворити прегарний живий кипсек. Погляд ковзав по білих плечах то бурштинової барви, то лискучих, наче відполірованих, то атласних, то матових і повних, ніби сам Рубенс приготував для них фарби — одне слово, тут були плечі всіх відтінків, можливих у білому кольорі. Очі іскрилися, як онікс або бірюза, одні облямовані чорним оксамитом, інші — золотавими торочками вій; обличчя найрозмаїтішого малюнка нагадували типи красунь чи не всіх країн світу; чола були високі й горді — або злегка опуклі наче від надміру думок, або плескаті, мовби в них загніздився затятий опір. Як то ведеться на подібних балах, найзаманливішою принадою для очей були жіночі груди: високо підняті — у стилі, що його запровадив Георг IV, або нічим не стиснуті — за модою вісімнадцятого століття, або туго стягнуті — як це подобалося Людовіку XV; сміливо виставлені напоказ, без покровів, як на портретах Рафаеля, або прикриті напівпрозорими косинками, що створили славу його терплячим учням. Гарненькі ніжки, що миготіли в танці, талії, які віддавались обіймам, привертали увагу найбайдужіших чоловіків. Звуки ніжних голосів, шелестіння суконь, шарудіння і стукіт підборів створювали дивовижний акомпанемент музиці. Здавалося, паличка феї керувала цим п'янким чародійством, цією мелодією ароматів, цими райдужними відблисками в кришталі, де віддзеркалювалися миготливі вогні свічок, цими картинами, багаторазово повтореними в дзеркалах. Тлом для цієї виставки вродливих жінок і розкішних уборів був чорний натовп чоловіків, у якому вирізнялися витончені, бездоганно правильні профілі вельмож, руді вуса і поважні обличчя англійців, тонкі риси французької аристократії. На грудях яскріли всі ордени Європи, пришпилені до фрака або підвішені на шиї, орденські стрічки навхрест перетиналися або спадали на стегно. Весь цей світ не тільки хизувався яскравими, строкатими вбраннями, він був наділений душею, він жив, відчував, мислив. Зачаєні пристрасті надавали йому свого обличчя: можна було помітити, як схрещувалися злісні погляди, як та або та легковажна й цікава дівчина несамохіть видавала свою любовну жагу, як, прикриваючись віялом, ревниві жінки обмінювалися дошкульними зауваженнями або аж надто улесливими компліментами. Виряджене, завите, напахчене світське товариство віддавалося безумству балу, що п'янило, як хмільні випари. Здавалося, з усіх умів, з усіх сердець струмували магнетичні потоки почуттів та думок, які, згущуючись, хвилювали і збуджували навіть людей холодних. В найпожвавленіші хвилини того п'янкого вечора в кутку оздобленої позолотою вітальні, де грали в карти один-два банкіри, посли, колишні міністри і старий, розбещений лорд Дадлі, який прийшов сюди зовсім випадково, пані Фелікс де Ванденес до самозабуття захопилася розмовою з Натаном. Можливо, на неї вплинула хмільна атмосфера балу, в якій найстриманіших людей пориває на відвертість.
Коли Натан побачив це свято, це блискуче товариство, де йому ще не доводилося бувати, в його душі болісно озвалося невдоволене марнолюбство. Дивлячись на Растіньяка, чий молодший брат у двадцять сім років був недавно висвячений у єпископи, чий шуряк Марсіаль де Ларош-Югон став міністром, Растіньяка, який і сам був товаришем державного секретаря і збирався, за чутками, одружитися з єдиною дочкою барона де Нусінгена; побачивши серед дипломатичного корпусу нікому не відомого письменника, що колись перекладав статті з іноземної преси для газети, яка з 1830 року стала офіційним органом правлячої династії; дивлячись на фейлетоністів, що увійшли до державної ради, на професорів, які стали перами Франції,— він із гіркотою відчув, що взяв неправильний курс, закликаючи до повалення цієї аристократії, де сяяли щасливі таланти, увінчані успіхом спритники і справді видатні люди. Блонде, такий нещасний, так безжально визискуваний у світі газетярів, але так добре прийнятий тут,— а якби він захотів, то міг би й ступити на стежку багатства, завдяки роману з графинею де Монкорне,— Блонде став у очах Натана разючим прикладом могутності суспільних зв'язків. У глибині душі він вирішив, що й сам віднині за прикладом де Марсе, Растіньяка, Блонде, Талейрана — вождя цієї секти,— глузуватиме з переконань, зважатиме тільки на факти, обертатиме їх собі на користь, бачитиме в кожній суспільній системі знаряддя успіху й не повставатиме проти так добре впорядкованого, такого природного суспільства. "Моє майбутнє в руках у жінки, що належить до цього світу",— подумав він.
З цією думкою, що зродилася у полум'ї несамовитого жадання, він накинувся на графиню де Ванденес, наче шуліка на свою здобич. Кипуча енергія поета, пойнятого шалом честолюбства, підкорила цю чарівну жінку, таку привабливу в уборі з пір'я марабу, що надав їй м'яких обрисів, притаманних Лоуренсовим портретам27, у цілковитій відповідності з її лагідною вдачею. Леді Дадлі, від якої ніщо не могло сховатися, посприяла цій розмові наодинці, доручивши графа де Ванденеса пані де Манервіль. А ця жінка, сподіваючись на силу свого колишнього впливу, затягла Фелікса в сіті жартівливої пересварки, зізнань, прикрашених рум'янцем сорому, слів жалю, що їх вона ронила, наче квіти до його ніг, докорів, у яких вона доводила свою правоту, щоб їй довели протилежне. Уперше після розриву ці посварені коханці розмовляли одне з одним на самоті. А тим часом як колишня полюбовниця Фелікса розворушувала попіл згаслих утіх, шукаючи, чи не жевріють там ще якісь жарини, його дружина переживала той страхітливий трепет, який опановує жінку, коли вона усвідомлює свій гріх і розуміє, що вступила в царину заборонених радощів. Такі хвилювання не позбавлені чару і пробуджують могутні приспані сили. Сьогодні, як у казці про Синю Бороду, всі жінки люблять користуватися ключем, заплямленим кров'ю — чудовий міфологічний символ, один з тих, якими обезсмертив себе Перро.
Добре начитаний у Шекспірі, драматург картинно розгорнув сувій своїх нещасть, розповів про свою боротьбу з людьми та обставинами, дав зрозуміти, що його велич не має під собою твердих підвалин, що його політичний геній скніє в невідомості, що його життю бракує благородної прихильності. Не сказавши прямо жодного слова, він навіяв цій чарівній жінці думку взяти на себе ту високу роль, яку грає Ревекка в "Айвенго": любити його, охороняти. Усе відбулося в ефірних сферах почуття. Блакитнішими, ніж незабудки, невиннішими, ніж лілеї, були образи і наміри цього артиста з осяйним, як у серафима, чолом. Він міг би зразу відіслати свою промову до друку, він блискуче виконав роль змія-облесника, він зачарував графиню яскравими барвами фатального яблука. Марі пішла з балу під владою докорів сумління, більше схожих на надії, заворожена компліментами, які тішили її марнолюбство, схвильована до глибини душі, зловлена в тенета власної доброчесності, зваблена жалістю до нещасного.
Чи то пані де Манервіль привела Ванденеса до вітальні, де його дружина розмовляла з Натаном, чи то він прийшов туди сам, шукаючи Марі, щоб відвезти її додому, але, мабуть, бесіда з колишньою коханкою розворушила в ньому приспані печалі, і коли графиня підійшла і взяла чоловіка під руку, він здався їй сумним і замисленим.