Селяни

Оноре де Бальзак

СЕЛЯНИ

Переклав Євген Дроб’язко[32]

За редакцією Дмитра Паламарчука

Панові П.-С.-Б. Гаво

Жан-Жак Руссо на початку "Нової Елоїзи" поставив такі слова: "Я спостерігав звичаї свого часу і тому надрукував ці листи". Чи не можна й мені, наслідуючи великого письменника, сказати: "Я вивчаю хід своєї епохи і тому друкую цей твір".

Поки суспільство зводитиме філантропію в принцип, замість вважати її явищем, тимчасовим, мета цього дослідження, моторошна правда якого наводить жах, – чітко зобразити основні персонажі селянського стану, забутого стількома письменниками через гонитву за новими сюжетами. В епоху, коли народ успадкував від королівської влади всіх її придворних лакуз, таке забуття, можливо, – лише обережність. Ми поетизували злочинців, сповнювалися жалем до катів і майже обожнювали пролетаря! Різні секти схвильовано гукають устами всіх своїх писарчуків: "Повстань, трудовий народе!", як свого часу гукали: "Встань!" – до третього стану. Всім ясно, що жоден із цих Геростратів не мав мужності поїхати в сільську глушину, щоб вивчити нескінченні підступи тих, кого ми досі називали слабкими, проти тих, хто має себе за сильного, – селян проти багатія… Ми хочемо відкрити очі не сьогоднішньому законодавцеві, ні, а тому, який завтра прийде йому на зміну.

Зважаючи на демократичне запаморочення, яке охопило стількох близькозорих письменників, варто заді/матись, чи не настав час змалювати нарешті того селянина, що унеможливив застосування законів, перетворивши власність у щось існуюче і воднораз неіснуюче? Ви побачите, як ця невтомна землерийка, цей гризун дробить і шматує землю, ділить її на клапті І ріже арпан на сотню дрібних латок, і як до цієї учти його безперервно заохочує буржуазія, що робить з нього водночас і свого помічника, і свою здобич. Цей антисуспільний елемент, створений революцією, колись проковтне буржуазію, як буржуазія пожерла дворянство. Здіймаючись завдяки власній мізерності над законом, цей Робесп’єр з однією головою і двадцятьма мільйонами рук невпинно провадить свою роботу; зачаївшись по всіх сільських громадах, він орудує в муніципальних радах і спирається у всіх кантонах Франції на зброю національного гвардійця, вручену йому 1830 року, коли забули, що Наполеон волів зазнати лихої долі, ніж озброїти маси.

Якщо я протягом восьми років сто разів кидав писати цю книжку, найзначнішу з усіх задуманих мною, і сто разів знову брався за неї, то всі мої друзі, і ви в тому числі, зрозуміли, що моя відвага могла похитнутися перед кількома труднощами і безліччю подробиць, вплетених цю подвійно жахливу і криваву драму. Але до причин, котрі надали мені відваги, що межує з зухвалістю, додайте ще й моє прагнення завершити працю, мета якої – довести вам мою палку і незмінну вдячність за віддану любов, що була для мене великою втіхою в горі.

ДЕ БАЛЬЗАК

Частина перша

Як земля в кого, то й війна в нього.

I. Замок

"Панові Натану

"Еги, 6 серпня 1823 р.

Дорогий Натан, тебе, хто своїми фантазіями навіює солодкі сновидіння публіці, я хочу примусити снити дійсністю. Ти мені скажеш, чи зможе колись наш теперішній час відписати подібні мрії в спадщину Натанам і Блонде 1923 року! Ти виміряєш відстань між нами і тією порою, коли Флоріни XVIII століття, прокинувшись, знаходили в купчому акті замок, подібний до Егів.

Дорогий мій, коли ти одержиш мого листа вранці, чи побачиш ти із свого ліжка, приблизно за п’ятдесят льє від Парижа, там, де починається Бургундія, на широкому королівському шляху два невеличкі павільйони з червоної цегли, зв’язані або роз’єднані пофарбованим на зелене шлагбаумом?.. Саме сюди поштова карета доставила твого друга.

Обабіч від павільйонів закручується живопліт, звідки вибивається ожина, наче волосинки на потилиці. То там, то тут зухвало стирчать деревні пагони. Гарні квіти по схилах рову купають своє коріння у зеленій нетечі. Праворуч і ліворуч цей живопліт зливається з двома узліссями, і подвійну улоговину, яку він огороджує, безперечно відвойовано викорчовуванням.

Від цих відлюдних і вкритих порохом павільйонів починається розкішна алея вікових в’язів, широкі вершки яких нахиляються один до одного й створюють довге величне склепіння. Трава росте на алеї; на ній ледве помітно подвійні вибоїни, накреслені колесами екіпажів. Вік в’язів, ширина двох бічних алей для пішоходів, шановна зовнішність павільйонів, бурий колір кам’яної огорожі,– все вказує на околиці замку, мало не королівського.

Перед тим, як під’їхати до цього шлагбауму, з вершка пагорбка, який ми, французи, досить пихато звемо горою, і під яким розташоване село Конші, на останній зупинці – я побачив довгасту долину Егів, в кінці якої широкий шлях повертав просто на супрефектуру Віль-о-Фе, де владарює племінник нашого приятеля де-Люпо. Неосяжні ліси, розкинуті на обрії по широкому горбі, омиваному річкою, панують над цією розкішною долиною, обрамованою вдалині горами маленької Швейцарії, що зветься Морваном. Ці густі ліси належать Егам, маркізові де-Ронкеролю і графові де-Суланжу, замки, парки й села яких, – коли дивитися на них здалека і з вишини, – надають правдоподібності фантастичним пейзажам Брегеля Оксамитового[33].

Якщо ці деталі не викличуть у твоїй пам’яті всіх повітряних замків, якими ти б хотів володіти на землі, то ти не годен цієї розповіді остовпілого у здивуванні парижанина. Нарешті я маю насолоду від такого села, де мистецтво примішується до природи, не псуючи одне одного, де художність природна, а природність художня. Я знайшов оазис, про який ми з тобою так часто мріяли після прочитання кількох романів: розкішну й чепурну природу, нерівності без строкатості, щось дике і скуйовджене, таємниче і незвичайне. Переступимо шлагбаум і підемо далі.

Коли моє допитливе око спробувало охопити всю алею, в яку сонце сягає лише на своєму сході або заході, краючи її своїм косим промінням, якась округлість, утворена підвищенням грунту, закрила мені краєвид; але за цим підвищенням довга алея, перегороджена невеличким гайком, і ми виходимо на перехрестя, в центрі якого височить кам’яний обеліск, зовсім як вічний знак оклику. Між каменів цього монументу, завершеного кулею з колючками (от ідея!), звішуються квіти, пурпурові або жовті, залежно від пори року. Звичайно, Еги побудовано жінкою або для жінки; чоловік не має таких кокетливих думок; архітектор, мабуть, одержав деякі вказівки.

загрузка...

Проминувши цей гайок, розташований тут наче сторожовий пост, я досяг чудесної долини, де вглибині вирує струмок, який я переїхав місточком із замшілих каменів незрівнянного забарвлення, найгарнішого з усіх мозаїк, створених часом. Алея повільно піднімається за течією струмка. Вдалині відкривається перша панорама: млин з його греблею, насипаний шлях, дерева, качки, розвішана білизна, будинок з солом’яною покрівлею, сіті й рибник, і тут же, звичайно, хлопчисько-мельничук, що вже уважно втупив очі в мене. Скрізь, хоч де на селі, коли ви впевнені, що цілком на самоті, ви стаєте мішенню для пари очей з-під полотняного ковпака; робітник кидає свою мотигу, виноградар випростує свою зігнуту спину, маленька пастушка кіз, корів або овець збирається на вербу шпигувати за вами.

В’їзний шлях незабаром перетворюється на алею з акацій, що веде до ґрат тієї епохи, коли слюсарна справа виготовлювала отакі повітряні філігранні вироби, дуже схожі на закрутки з прописів учителя краснопису. Обабіч ґрат тягнеться рів, подвійний вал якого прикрашений дуже грізними списами різних розмірів– справжній залізний їжак. Крім того, до ґрат примикають два будиночки для сторожів, дуже схожі на такі ж будиночки у Версальському палаці та увінчані вазами неосяжних розмірів. Позолота арабесок від часу почервоніла, ржа наклала на них свої тони; але ця брама, що має назву "в’їзної" і являє руку великого дофіна, якому Еги завдячують нею, здалася мені ще прекраснішою. На кінці кожного рову починаються нештукатурені мури, де каміння, викладене на розчині червонуватої глини, має найрізноманітніші відтінки: яскраву жовтизну кременю, білину вапняку, червонобурість піщанику, – і найдивовижніші форми. Спочатку парк темний, його стіни сховані виткими рослинами й деревами, які років з п’ятдесят не чули сокири. Можна подумати, що цей ліс, якимсь феноменом, властивим виключно самим лісам, знову повернувся до незайманості. Стовбури обвиті повзучими рослинами, перекинутими з дерева на дерево. Блискуче листя омели звішується з усіх розгалужень сучків, де тільки могла затриматися волога. Я знову побачив тут гірлянди велетенського плюща, – ці дикі арабески, що ростуть не ближче як за п’ятдесят льє від Парижа, там, де невелика вартість землі дозволяє їх зберігати. Пейзаж, коли його так розуміти, вимагає багато землі. Ніщо тут, звичайно, не пригладжене, ні на чому не відчуваються сліди садових грабель; вибоїни, повні води, жаба мирно виводить у них своїх пуголовків, і ніжні лісові квіточки ростуть по їх краях, а верес тут такий самий прекрасний, як той, що я бачив у січні на твоєму каміні, у пишній жардиньєрці, принесеній Флоріною. Ця таємничість п’янить, збуджує невиразні бажання. Запахи лісу, що їх так обожнюють ласі до поетичних настроїв душі, яким подобаються найшкідливіший мох, найотруйніші безквіткові, болітця, верба, бальзамін, чебрець, зелена вода калюжі, круглокінцеві зірки жовтих лілій, – уся ця потужна благодать довіряла себе нюхові моїх ніздрів, даруючи мені якусь думку, може, свою душу. І я подумав про рожеве плаття, що миготіло на повороті звивистої алеї.

Алея раптом закінчується останнім гайком, де тріпочуть берези, тополі й всі інші тремтливі дерева, зібрані в одну розумну родину, із струнким гіллям, гарного вигляду, – дерева вільного кохання! Звідси, мій дорогий, я побачив ставок, вкритий лататтям, рослинами з широким розпластаним листям або вузенькими тонкими листочками, а на ньому – занедбаний човен, пофарбований на чорний і білий колір, – кокетливий, наче шлюпка сенського весляра, і легкий, як горіхова шкаралупа. Далі височить замок, датований 1560 роком, побудований із цегли приємного червоного кольору, з кам’яною перев’яззю і обрамуванням по рогах і на вікнах, з невеличкими ще шибками (о, Версаль!). Камінь, витесаний алмазною гранню, як на тому фасаді палацу дожів у Венеції, що виходить на Міст Зітхань.

1 2 3 4 5 6 7