Втрачені ілюзії

Оноре де Бальзак

Роман

З французької переклали Дмитро Паламарчук і Віктор Шовкун

Частина перша ДВА ПОЕТИ

За тпх часів, коли починається наша повість, по малих провінційних друкарнях ще не було верстатів Стенгопа і валків для накатування фарби. Хоч Ангулем своїм паперовим промислом СЬгв зв’язаний ів паризькими друкарнями, тут по-давньошг цюацювали на дерев’яних машинах, завдяки яким і виник у нашій мові нині вже забутий вираз: довести верстат до скрипу. У відсталій місцевій друкарській справі й досі використовували просякнуті фарбою шкіряні таїуйіони, якими відбивальник наносив фарбу на шрифт. Висувна плита, де містилася форма з набраним Шрифтом, на яку накладали аркуш паперу, витісувалася з каменю і виправдовувала свою назву — мармур. Сучасні ненажерні механічні верстати так уже зітерли з цам’яті цей механізм, котрому, при всій його недосконалості, ми завдячуємо прекрасними виданнями Ельзевірів, Плантенів, Альдів та Дідо, що варто докладніше розповісти про оте старовинне устаткування, до якого Жером-Нікола Сешар відчував забобонну любов, оскільки воно відіграє певну роль у цій великій повісті про малі діла.

Сешар був колись підмайстром-відбивальником, тим, кого складачі на своєму жаргсші називають Ведмедем. Так відбивальників прбзвалй, гіевно, тому, що вони, як ведмідь у клітці, тспчуться туди-сюди — від стола з фарбами до верстата і від верстата зйову до стола з фарбами. Щоб помотитися складачам, Ведмеді охрестили їх Мавпами, бо ті з мавп’ячою спритністю хапають літери ві ста п’ятдесяти двох комірок набірної каси, по яких розкладений шрифт. У грізну пору 1793 року Сешар мав уже п’ятдесят років і був одружений. Похилий вік та сімейне становище врятували його йід загального призову, коли трохи не всіх робітників забрали до війська. Старий відбивальник зостався сам у друкарні, бо її власник, інакше кажучи Простак, помер, залишивши бездітну вдову. Підприємству, здавалося, загрожувала неминуча руїна: працюючи сам-один, Ведмідь не міг обернутися на Мавпу, бо цей друкар, виявляється, не вмів ні цитати, ні писати. Незважаючи на його невігластво, один із народних представників, прагнучи якнайскоріше поширити чудові декрети Конвенту, видав відбивальникові патепт майстра друкарської справи і зобов’язав його працювати на державні потреби. Діставши всупереч усякому глузду такий патент, громадянин Сешар із заощаджень своєї дружини відшкодував збитки вдові колишнього свого хазяїна купив у неї за півціни все друкарське устаткування. Та головні труднощі були попереду. Треба було грамотно і без затримки друкувати республіканські декрети. За таких вельми скрутних обставин Жерому-Нікола Сешарові поталанило зустріти одного марсельського дворянина, котрий не хотів ні емігрувати, щоб не втратити своїх маєтків, ані залишатися на видноті, щоб не позбутися голови, і мусив задля шматка хліба шукати собі роботи. Отож граф де Мокомб надів скромну куртку провінційного фактора: він набирав текст і правив коректуру декретів, що проголошували смертну кару громадянам, котрі переховували дворян. Ведмідь, ставши Простаком, друкував ті декрети, сам розклеював їх по стінах будинків, і обидва вони залишалися живі й здорові. 1795 року, коли шквал терору вщух, Нікола Сешар мусив шукати іншого майстра на всі руки, який міг би виконувати роботу за складача, коректора й метранпажа. Один абат, що відмовився прийняти присягу, а пізніше, за Реставрації, став єпископом, заступив графа де Мокомба і працював у друкарні аж до того дня, коли перший консул повернув католицькому духівництву всі права. Граф та єпископ згодом зустрілися в палаті перів і сиділи там на одній лаві. Хоч 1802 року Жером-Нікола Сешар умів читати й писати не краще, як 1793-го, а проте на той час він добре натоптав калитку і вже міг найняти собі фактора. Колишній підмайстер, який раніше не надто замислювався про своє майбутнє, став пострахом для своїх Мавп і Ведмедів. Скнарість починається там, де кінчається убозтво. Тільки-но друкар учув можливість забагатіти, потяг до вигоди розвинув у ньому практичну кмітливість — пожадливу, підозріливу й проникливу. Людина з життєвим досвідом, він зневажливо ставився до теорії і так набив собі руку, що з одного погляду, залежно від щільності набору, визначав вартість друкованої сторінки чи аркуша. Він доводив нетямущим замовникам, що набір жирним шрифтом обходиться дорожче, ніж світлим7 а коли йшлося про петит, запевнював, ніби складати цим шрифтом значно важче. Складання становило ту галузь друкарського ремесла, в якій Сешар анічогісінько не тямив і, боячись продешевити, він завжди намагався злупити лев’ячу частку зиску. Якщо його складачі працювали погодинно, він не спускав із них ока. Коли йому випадало пронюхати, що якийсь із підприємців потрапив у скруту, Сешар за безцінь купував у нього папір і ховав його у свої склепи. На той час будинок, у нікому з незапам’ятних часів містилася друкарня, вя<е належав Сеша* рові. В усьому йому таланило. Він овдовій і мав лйпй одного сина, якого послав до ліцею не так задля того* щоб дати йому освіту, як з розрахунку підготувати собі спадкоємця; старий поводився з ним дуже суворо, прагнучи щонайдовше тримати його в батьківській покорі, під час канікул примушував хлопця працювати, не від* іодячи від складальної каси, кажучи, що той повинен привчатися заробляти собі на прожиток, щоб згодом віддячити бідолашному батькові, який зі шкури пнувся, аби вивчити сина. Розставшись із абатом, Сешар поставив на його місце одного з чотирьох своїх складачів, про котрого майбутній єпископ відгукувався як про людину чесну й тямущу. Отже, старий міг спокійно чекати того дня, коли його син очолить підприємство, і воно забуяє в його молодих умілих руках. Ангулемський ліцей Давід Сешар закінчив блискуче. Хоч батько Сешар, колишній Ведмідь, темний і безрідний вискочень, науку вельми зневажав, однак послав сина в Париж навчатися вищого друкарського ремесла, але, виряджаючи хлопця, старий так наполегливо радив йому зібрати якомога більше грошей у місті, яке називав робітничим раєм, і так рішуче остерігав його не покладати надій на батьків гаманець, що, видно, вважав перебування сина в країні Премудрості лише засобом для досягнення своєї мети. Опановуючи в Парижі ремесло, Давід водночас завершив свою освіту. Метранпаж друкарні Дідо став ученим. Наприкінці 1819 року Давід Сешар покинув Париж, де перебування його не обійшлося батькові й сантима; старий кликав сина додому, щоб передати на його руки всі справи. Друкарня Нікола Сешара містила судові оголошення в єдиній тоді на весь департамент газеті, виконувала замовлення префектури та єпископату, і ці три клієнти повинні були забезпечити енергійному юнакові повний достаток.

Саме тоді брати Куенте, власники паперової фабрики, купили патент на другу в Ангулемі друкарню, яка через воєнні потрясіння, що за часів Імперії спричинилися до цілковитого застою в промисловості, стояла без роботи. З огляду на цей застій він і сам не купував її, і його скупість призвела до занепаду старовинної друкарні" Узнавши новину про купівлю, Сешар зрадів, розуміючи, що боротьбу, яка неминуче виникне між його друкарнею та друкарнею братів Куенте, доведеться тепер вести його синові, а не йому. "Я не вистояв би, — міркував він, — але хлопець, який навчався в панів Дідо, ще потягається з ними". Сімдесятирічний старий зітхав по тих часах, коли зможе пожити собі на втіху. Хоч еін мало тямив у тощшщах типографії, зате зажив собі слави великого знавця в тому мистецтві, яке друкарі жартома називають п’янографією, в мистецтві, що його так високо шанував божественний автор "Пантагрюеля", і яке, зазнаючи переслідувань так званого Товариства тверезості, щодалі більше занепадає. Жером-Нікола Сешар, покірний долі, яку визначило йому саме прізвище був одержимий непогамовною спрагою. Тривалий час дружина стримувала в належних межах цю пристрасть до виноградного соку — пристрасть таку властиву всім Ведмедям, що пан Шатобріан запримітив її навіть у справжніх американських ведмедів; однак філософи зауважили, що в старості звички молодих літ проявляються з новою силою. Сешар підтверджував цей закон природи: що більше він старівся, то дужче любив випити. Ця пристрасть наклала на його ведмежу фізіономію сліди, які надавали їй певної своєрідності; йоіго ніс вельми вибуяв і набрав форми заголовної літери А — кегля потрійного канону; щоки з прожилками стали подібні до виноградного листя, всипаного ліловими, багряними, а то й багатобарвними бородавками, і можна було подумати, що це страхітливий трюфель виглядає 8-поміж виноградного листя. Маленькі сірі оченята, що ховалися під кошлатими бровами, подібними до запорошених снігом кущів, лукаво поблискували від Скнарості, яка вбйвала в ньому всякі почуття, навіть батьківкд>і&, і зберігала проникливість навіть тоді, коли він був п’яний. Облізла голова з лисиною на тім’ї, облямована вінчиком сивуватого, але кучерявого волосся, викликала в уяві образи францисканців із Лафонтенових казок. Він був оземкуватий і пузатий, мов ті старовинні лампадки, в яких згорає більше оливи, ніж гнота; адже надмірне вживання будь-чого штовхав людину на шлях, найбільше їй властивий: від пияцтва, як і від розумової праці, бїіасистий стає ще товщим, а худий іще кудішим. Жером-Нікола Сешар уже років тридцять не знав іншого головного убору, окрім славно-

звісного муніципального трикутного капелюха, якого ще й тепер можна побачити десь у провінції на голові міського барабанщика. Його жилетка й штани були зеленавого оксамиту. Він носив стареньку коричневу сюртучину, бавовняні смугасті панчохи і черевики з срібними пряжками. Цей одяг буржуа, з якого знати було недавнього простолюдина, так пасував до його вад і звичок, так викривав спосіб його життя, що здавалося, ніби він і народився вдягнений: без цього одягу ви не змогли б і уявити його, як цибулину без лушпиння. Якби навіть старий друкар здавна не виявив своєї сліпої скнарості, досить було глянути, як він передавав синові підприємство, щоб скласти точне уявлення про його вдачу. Хоч син і мав набратися великого розуму в школі панів Дідо, старий уже дЙвно обміркував, як йому ошукати спадкоємця.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...