Дочка Єви

Оноре де Бальзак

Переклав Віктор Шовкун в 1988 р.

Дочка Єви

Графині Болоньїні, уродженій Вімеркаті

Якщо, графине, ви досі пам'ятаєте мандрівника, якому приємність розмовляти з вами нагадувала в Мілані про Париж, ви не здивуєтеся, що в подяку за стільки чудових вечорів, збавлених у вашому товаристві, він підносить вам одну із своїх повістей і просить протегувати їй своїм ім'ям так само, як це ім'я протегувало творам одного з ваших старих письменників, що його так люблять у Мілані. Ви маєте доньку, вона уже сяє вродою, і розумне усміхнене личко вашої Ежені свідчить, що вона успадкувала від вас найдорогоцінніші якості жінки і що вона спізнає у дитинстві все те щастя, якого була позбавлена в домі своєї понурої матері інша Ежені, змальована в цій оповіді. Нас, французів, звинувачують у легковажності та забудькуватості, але я, як бачите, сталістю почуттів та вірністю спогадам не поступаюся жодному з італійців. Не раз, написавши ім'я Ежені, я подумки переносився до вашої прохолодної вітальні з білими, під мармур, стінами або в садочок у провулку Капучіні, де так дзвінко сміялася ваша люба донечка, а ми з вами розмовляли та сперечалися. Ви тепер переселилися з Корсо на Монастирську, я не знаю, як вам там ведеться, і змушений тепер бачити вас тільки в уяві і не серед знайомих мені чудових речей, що оточували вас тоді й, безперечно, оточують і тепер, а як один з прекрасних жіночих образів, створених Карло Дольчі, Тіціаном, Рафаелем, Аллорі1 й таких далеких від нас, що важко повірити в їхню реальність.

Якщо цій книжці пощастить перенестися через Альпи, хай буде вона доказом щирої вдячності й шанобливої дружби

вашого покірного слуги де Бальзака.

В одному з найгарніших особняків на вулиці Новій Чернецькій у будуарі, оббитому тим голубим оксамитом м'якої і лискучої барви, який тільки в останні роки навчилися виготовляти у Франції, о пів на дванадцяту ночі сиділи біля каміна дві жінки. Оббивальник, будучи справжнім художником, завісив вікна та двері ворсистим кашеміром того самого голубого кольору. З прегарної розетки в самому центрі стелі звисала на трьох ланцюгах вишуканої роботи срібна лампа, оздоблена бірюзою. Стиль обстави був строго витриманий у всьому, включаючи стелю, обтягнуту голубим шовком, по якому променями зірки розходилися збірчасті смуги білого кашеміру, що через рівні проміжки спадали на стіни у вигляді китиць, перехоплених перловими застібками. Ноги грузли в пухнастому ворсі бельгійського килима, м'якого, як трава на моріжку, й усіяного синіми букетами по світло-сірому тлу. Різьблені палісандрові меблі, виготовлені за найвишуканішими моделями давніх часів, своїми яскравими відтінками пожвавлювали загальний тон кімнати, трохи бляклий і невиразний за колоритом, як висловився б художник. На спинках стільців і крісел красувалися сині квіти, вигаптувані по чудовому білому шовку, оправлені в рамку листя, тонко вирізьбленого по дереву. На двох етажерках, що стояли обабіч вікна, можна було побачити безліч дорогоцінних дрібничок, ці квіти прикладного мистецтва, що розпустилися під променями винахідливої думки. На оздобленому синім мармуром каміні платиновий годинник з воронованими черню візерунками був оточений найхимернішими статуетками із саксонської порцеляни, отими пастухами й пастушками у весільних уборах та з крихітними букетиками в руці — такими собі німецькими виробами на китайський зразок. Над ними в ебеновій рамі з барельєфами блищало ребристими гранями венеціанське дзеркало, вивезене з якогось старовинного королівського палацу. На двох жардиньєрках тішила око хвороблива розкіш оранжерей, блідих і вишуканих квітів, перлин рослинного світу. В цьому холодному, статечному будуарі, прибраному так ретельно, ніби його призначали на продаж, годі було виявити той легковажний і пустотливий безлад, який свідчить про щастя. В ньому панувала своєрідна гармонія — обидві жінки плакали, усе мало страдницький вигляд.

Безумна розкіш у обставі цього особняка, зразком якої міг служити будуар, стане зрозумілою, коли ми назвемо ім'я власника — Фердінанда дю Тійє, одного з найбагатших паризьких банкірів. Людина без роду і без племені, дю Тійє бозна якими засобами піднявся нагору й 1831 року зумів одружитися з молодшою дочкою графа де Гранвіля, одного з найвідоміших представників французького судового стану, якого після Липневої революції2 було вшановано званням пера Франції. Згоду на шлюб честолюбець оплатив розпискою в одержанні неодержаного посагу, який дорівнював тому, що дістався старшій сестрі, виданій заміж за графа Фелікса де Ванденеса. У свою чергу Гранвілі купили право на союз із Ванденесами за величезну суму посагу. Таким чином, банк оплатив збитки, які знать завдала суддівському стану. Якби граф де Ванденес міг передбачити, що через три роки породичається з таким типом, як Фердінанд дю Тійє, він, либонь, відмовився б від нареченої, але хто наприкінці 1828 року міг припустити, що після 1830 року в політичному житті, в майновому розподілі та в моральних засадах Франції відбудуться такі разючі зміни? Божевільним видався б той, хто сказав би тоді Феліксові де Ванденесу, що в цій колотнечі він загубить свою корону пера, і вона опиниться на голові його тестя.

Зіщулившись на низенькому стільчику, з тих, які називають пуфами, в позі жінки, що дуже уважно слухає, пані дю Тійє з материнською ніжністю притискала до своїх грудей і раз у раз цілувала руку сестри, графині Фелікс де Ванденес. У світському товаристві до прізвища графині умисне приєднували ім'я чоловіка, щоб не плутати її із зовицею, маркізою де Ванденес, дружиною колишнього посла — Шарля де Ванденеса, в недалекому минулому багатою вдовою графа Кергаруета, а в дівоцтві панною де Фонтен. Напівлежачи на козетці, з носовичком у руці, із слізьми на очах, важко дихаючи від стримуваних ридань, графиня щойно звірила пані дю Тійє такі таємниці, в яких тільки сестра може признатися сестрі, коли вони люблять одна одну. А ці сестри любили одна одну палко й ніжно. Ми живемо в такі часи, коли цілком можлива відчуженість між двома сестрами, яких видали заміж у такий чудернацький спосіб, і тому історик повинен пояснити причини цієї ніжної любові, що збереглася чистою й незаплямованою, хоча їхніх чоловіків розділяло не тільки суспільне походження, а й гостра взаємна неприязнь.

Марі Анжеліка та Марі Ежені росли в похмурому особняку кварталу Маре, і виховувала їх побожна й розумово обмежена жінка, перейнята — згідно з класичним висловом — почуттям обов'язку щодо своїх дітей, яких вона й виховувала аж надто ревно, і дочки змогли вирватися з-під цієї надокучливої опіки тільки після одруження: старша вийшла заміж у двадцять, а молодша — в сімнадцять років. Дівчатами вони не були на жодній виставі — паризькі церкви замінювали їм театр. Одне слово, в домі матері їх виховували не менш суворо, ніж у монастирі. Відколи вони себе пам'ятали, спали вони в кімнаті, суміжній із спальнею графині де Гранвіль, і двері до неї всю ніч залишалися відчинені. Коли дівчата не справляли релігійних обрядів, не займалися своїми туалетами та іншими справами, обов'язковими для шляхетних панночок, вони або шили для бідняків, або прогулювалися — так, як ото прогулюються в неділю англійці, твердячи собі: "Треба йти повільніше, а то люди подумають, що ми розважаємось". Їхня освіта не виходила за межі, встановлені їхніми духівниками, вибраними серед найменш терпимих церковнослужителів — переконаних прихильників янсенізму3. Не було дівчат, які вступили б у шлюб невиннішими й цнотливішими, ніж вони; їхня мати, певно, вважала, що здійснивши цю — зрештою, дуже важливу — вимогу моралі, вона виконала всі свої обов'язки перед небом і людьми. Бідолашні створіння до самого заміжжя не прочитали жодного роману, а малювали тільки такі людські фігури, анатомія яких видалася б Кюв'є4 шедевром безглуздя, і в манері, здатній навіть Геркулесові Фарнезькому5 надати схожості з жінкою. Малювання їх навчала стара діва. Граматики, французької мови, історії, географії та необхідних для жінки основ арифметики вони навчались у статечного священика. Вечорами вони читали вголос, але тільки із схвалених книг, таких як "Напучувальні листи" або "Уроки з літератури" Ноеля, і завжди в присутності духівника їхньої матері, бо в книжці могли трапитися місця, які, без мудрих роз'яснень, схвилювали б їхню уяву. "Телемах" Фенелона6 було визнано за книжку небезпечну. Графиня де Гранвіль так любила своїх дочок, що хотіла зробити з них ангелів на зразок Марії Алакок7, але дівчата воліли б мати менш доброчесну, зате ласкавішу матір. Таке виховання дало свої наслідки. Накинута, наче ярмо, релігія видалася надто суворою цим юним невинним душам, до яких у рідному домі ставилися, мов до злочинців, і стомила їх своїми обрядами. Вона пригнітила їхні почуття і, хоча пустила в них глибоке коріння, не привабила їх до себе. Обидві Марії мали або збожеволіти, або зажадати волі; щоб здобути волю, вони захотіли вийти заміж, тільки-но побачили світ і склали собі деяке уявлення про життя, але вони не усвідомлювали своєї зворушливої чарівності й не знали собі ціни. Не розуміючи, наскільки вони наївні, як могли вони зрозуміти життя в усій його складності? Беззбройні проти нещастя, вони не мали досвіду і для оцінки щастя, і лише в собі знаходили втіху, нидіючи в родинній тюрмі. Ніжні звіряння пошепки вечорами або кілька фраз, якими вони обмінювалися, коли мати залишала їх на якусь мить, часом висловлювали багато більше, ніж могли виразити слова. Кинутий крадькома погляд, яким вони передавали одна одній свої почуття, часто скидався на поему гіркої скорботи. Безхмарне небо, пахощі квітів, прогулянка попідруч по саду обдаровували їх невимовною втіхою. Закінчивши яке-небудь вишивання, вони віддавалися щирим і невинним радощам. Товариство, в якому оберталася їхня мати, не тільки не могло збагатити серце або розвинути дух, а навпаки, затьмарювало розум і гнітюче впливало на почуття, бо складалося воно із старих жінок, сухих, суворих і непривітних, котрі тільки й розмовляли що про духівників, проповідників, про свої дрібні недуги та події з церковного життя, непримітні навіть для таких газет, як "Котідьєн" або "Друг релігії".

загрузка...
1 2 3 4 5 6 7
загрузка...