Невідомий шедевр

Оноре де Бальзак

Невідомий шедевр

Оноре де Бальзак

Переклав Віктор Шовкун

Одному лордові

...........................

...........................

...........................

1845 р.

І. Жілетта

Одного холодного грудневого ранку десь наприкінці 1612 року перед дверима дому, що стояв на вулиці Великих Августинців, у Парижі, прогулювався легко вдягнений молодик. Проходивши отак досить довго, ніби нерішучий закоханий, що не сміє увійти до своєї першої коханої, хоч би якою вона була доступною, він нарешті переступив поріг і запитав, чи вдома метр Франсуа Порбус1. Стара служниця, яка підмітала сіни, відповіла ствердно, і молодик став повільно підійматися крученими сходами, зупиняючись на кожній приступці, ніби новоспечений царедворець, що тремтить від страху, думаючи про те, як зустріне його король. Діставшись до сходової площадки, він якусь мить постояв, мабуть, вагаючись, перш ніж простягти руку до химерного молотка, що прикрашав двері майстерні, де в цей час, напевне, працював придворний живописець Генріха IV якого Марія Медічі забула заради Рубенса. Молодик переживав те глибоке хвилювання, яке, либонь, змушувало калатати серця всіх великих художників, коли в юності, палко закохані в мистецтво, вони уперше наближалися до геніальної людини або до якогось знаменитого твору. В людських почуттів буває пора першого цвітіння, коли буяють благородні пориви, які з плином років дедалі слабнуть, аж поки щастя перетворюється на спогад, а слава — на лжу. Серед цих недовговічних душевних переживань ніщо так не скидається на кохання, як юна пристрасть митця, коли він тільки прилучається до солодких мук, що чекають його на шляху слави й нещасть, пристрасть зухвала й сором'язлива, сповнена невиразної надії і неминучої зневіри. У того, хто в роки убогості й молодості свого таланту не тремтів від страху перед першою зустріччю з великим майстром, завжди бракуватиме однієї струни в серці, якогось уміння нанести останній мазок пензлем, якогось почуття в творчості, якогось відтінку в поезії. Лише йолоп здатний назвати розумним самовпевненого хвалька, котрий надто рано переймається вірою у своє блискуче майбутнє. З цього погляду все свідчило на користь юного незнайомця, якщо справді талант можна оцінювати за початковими проявами боязкого поклоніння, за непоясненною сором'язливістю, яку люди, створені для слави, швидко втрачають, постійно обертаючись у сферах мистецтва,— так втрачають свою наївність вродливі жінки, постійно вправляючись у кокетуванні. Звичка до тріумфів послаблює сумнів, а сором'язливість, мабуть, не що інше, як різновид сумніву.

Сам дивуючись власній зухвалості, бідний новачок, певно, так і не наважився б увійти до художника, якому ми завдячуємо чудовий портрет Генріха IV, якби на допомогу йому не прийшов несподіваний випадок. Він побачив, що сходами підіймається якийсь старий дід. З його химерного костюма, з розкішного мереживного коміра, з поважної, впевненої ходи молодик здогадався, що перед ним або високий заступник, або друг художника; він відійшов убік від дверей, щоб поступитися йому місцем, і став пильно його роздивлятися, сподіваючися знайти в ньому або доброту, властиву митцям, або люб'язність, притаманну тим, хто поклоняється мистецтву; але в обличчі старого було щось диявольське, щось дивне, невловне, таке привабливе для людей з художнім світобаченням. Уявіть собі високий, опуклий із залисинами лоб, що видавався вперед і низько нависав над маленьким носом, розплесканим і кирпатим на кінчику, як у Рабле або в Сократа; губи насмішкуваті й у зморшках; коротке, гордо задерте підборіддя; сиву, підстрижену клином бороду; очі кольору морської хвилі, які, здавалося, зблякли від старості, але зіниці, що плавали в перламутрі білка, мабуть, ще здатні були у хвилини гніву або захвату випромінювати магнетичний погляд. Обличчя здавалося зів'ялим і не так від старості, як від думок, що однаково зношують і душу, і тіло. Вії вже повипадали, а на надбрівних дугах лишилося по кілька волосинок. Притуліть цю голову до кволого і слабкого тіла, облямуйте її білосніжним мереживом дивовижно тонкої роботи, накиньте на чорний камзол важкий золотий ланцюг, і ви дістанете приблизний портрет цієї людини, якій тьмяне освітлення сходів до того ж надавало фантастичного забарвлення. Ви сказали б, що це персонаж із Рембрандтової картини, який покинув свою раму і нечутно пересувається в сутіні, такій любій для знаменитого художника. Старий скинув на молодика проникливим поглядом, тричі постукав і сказав хирлявому чоловікові років сорока, що відчинив двері:

— Добридень, метре.

Порбус шанобливо вклонився; він впустив і молодика, подумавши, що той прийшов із старим, і далі вже не звертав на нього уваги, тим більше, що новачок завмер у захваті, як завмирає кожен природжений художник, коли вперше потрапляє до майстерні, де відкриває для себе доти невідомі йому прийоми мистецтва. Світло падало згори крізь вітражне вікно; спрямоване на мольберт, де було закріплене полотно лише з трьома-чотирма білими мазками на ньому, воно не досягало темних закутків просторого приміщення, але мерехтливі промінчики, пробиваючись крізь червонясту сутінь, то яскріли сріблястими відблисками на металі рейтарської кіраси, яка висіла на стіні, то чіткою світляною смугою вимальовували різьблений карниз старовинної шафи, заставленої рідкісним посудом, то всіювали блискучими цятками пухирчату поверхню старої завіси із золотої парчі, зібраної в складки, що, мабуть, правила за натуру для якоїсь картини. Гіпсові зліпки м'язів, уламки й торси античних богинь, любовно відполіровані поцілунками століть, захаращували полиці та консолі. Незліченні ескізи, етюди, зроблені трьома олівцями, сангіною або пером, вкривали стіни аж до стелі. Ящички з фарбами, пляшки з оліями та есенціями, перекинуті табурети залишали тільки вузький прохід, по якому можна було дістатися до світляної плями, що її утворювали сонячні промені, пробиваючись крізь вікно до майстерні — тепер вони падали на бліде обличчя Порбуса й на голу, кольору слонової кістки, лисину дивного гостя.

Незабаром усю увагу юнака прикувала до себе лише одна картина, яка стала знаменитою навіть у ту тривожну епоху заколотів та розбрату, і її вже приходив дивитися дехто з тих упертих людей, що їм ми завдячуємо збереження священного вогню в часи лихоліття. Ця чудова сторінка мистецтва зображувала Марію Єгипетську2, яка збиралася заплатити за перевіз через річку. Цей шедевр художник створив на замовлення Марії Медічі, яка згодом продала його, коли для неї настали дні бідувань.

— Твоя свята подобається мені,— сказав старий Порбусові,— і я заплатив би тобі за неї на десять екю більше, ніж дає королева. Але, чорт забери, спробуй-но позмагайся з нею!

— То, на вашу думку, картина мені вдалася?

— Хе-хе, чи вдалася вона тобі, кажеш? І так, і ні. Твоя жіночка непогано збудована, але вона нежива. Ви, сучасні живописці, вважаєте, ніби всього досягли, коли правильно намалювали обличчя й тіло, домігшись, щоб усе було зображене, як того вимагають закони анатомії! Потім ви розфарбовуєте лінійний малюнок фарбою тілесного тону, заздалегідь приготовленою на вашій палітрі, намагаючись, щоб одна сторона була темніша, ніж друга, а що вряди-годи ви поглядаєте на голу жінку, яка стоїть перед вами на столі, ви вважаєте, ніби вам пощастило відтворити природу, ви уявляєте, ніби ви — художники і викрали таємницю в самого Бога!.. Пхе! Для того, щоб бути великим поетом, не досить досконало знати синтаксис і не робити мовних помилок! Подивися на свою святу, Порбусе! На перший погляд, вона здається прекрасною; але, подивившись на неї вдруге, відразу помічаєш, що вона в тебе приклеєна до полотна і що навколо її тіла не можна було б обійти. Це тільки силует, зображення ніби вирізане з картону, в нього лише один лицевий бік, це подоба жінки, яка не змогла б ні обернутися, ні змінити позу. Я не відчуваю повітря між цією рукою і тлом картини, тут бракує простору й глибини. І водночас ти ні в чому не порушив законів відстані й повітряної перспективи; та, попри твої похвальні зусилля, я не повірю, щоб це прекрасне тіло міг оживити теплий подих життя. Мені здається, якби я взяв у руку цю пругку та округлу грудь, я відчув би, що вона холодна як мармур! Ні, мій друже, кров не струменить у цьому тілі кольору слонової кості, життя не розливається ясно-червоними цівками по жилах і прожилках, що переплітаються під бурштиновою прозорістю шкіри на скронях і на грудях. Оце ось місце пульсує, а оце нерухоме, життя і смерть змагаються в кожній деталі; ось тут у тебе жінка, он там статуя, а далі — труп. Твоє творіння недосконале. Ти зумів вдихнути в нього лише частку своєї душі. Прометеїв смолоскип не раз гаснув у тебе в руках, і небесний вогонь не торкнувся багатьох місць на твоїй картині.

загрузка...

— Чому ж у мене так вийшло, дорогий учителю? — шанобливо спитав Порбус у старого, тоді як юнак насилу стримував бажання врізати йому ляпаса.

— А ось чому! — сказав хирлявий дідок.— Ти вагався між двома системами, між малюнком і барвою, між флегматичною дріб'язковістю та жорсткою точністю старих німецьких майстрів і сліпучою пристрастю та щедрим розмаїттям італійських художників. Ти водночас наслідував Ганса Гольбейна і Тіціана, Альбрехта Дюрера і Паоло Веронезе. Це був намір, гідний найвищої похвали, звичайно. Але що ж у тебе вийшло? Ти не досяг ні суворого чару сухості, ні магічної ілюзії світлотіні. Ось тут багаті й золотаві тони Тіціана прорвалися крізь строгі контури Альбрехта Дюрера, в які ти їх втиснув — так розтоплена бронза проривається крізь тонкі стінки правильної форми. Але подекуди малюнок вчинив опір і стримав чудове розмаїття венеціанської палітри. В твоїй картині не досягнуто ні досконалості малюнка, ні досконалості колориту, і повсюди на ній видно сліди твоєї злощасної нерішучості. Якщо ти не почував у собі творчої снаги, щоб сплавити на вогні свого генія обидві суперечні манери живопису, то слід було рішуче обрати якусь одну з них — тоді принаймні ти досяг би єдності, яка відтворює одну з особливостей живої натури. Ти правдивий лише посередині, твої контури неправильні, в них не видно живої опуклості й за ними нічого не сподіваєшся відкрити.

1 2 3 4 5 6