Меса безвірника

Оноре де Бальзак

Огюстові Борже присвячує цей твір його друг

Де Бальзак

Доктор Б'яншон, якому наука завдячує блискучу фізіологічну теорію і який ще в молодості став світилом Паризького медичного факультету,— центру просвіти, який глибоко шанують усі європейські медики,— перш ніж зробитися терапевтом, довгий час був хірургом. У студентські роки він навчався в Деплена, одного з найславетніших французьких хірургів, що промайнув у науці, як метеор. На думку ворогів Деплена, він забрав свій метод із собою в могилу, бо просто не міг передати його комусь іншому. Як і всі генії, він не мав спадкоємців: його хист належав тільки йому і з ним помер. Слава хірургів, як і слава акторів, існує тільки поки вони живуть, і по смерті оцінити їхній талант нелегко. І актори, і хірурги, і, до речі, великі співаки та віртуози-виконавці, які вміють удесятеро побільшувати вплив музики,— усі вони герої на короткий час. Своїм життям і діяльністю Деплен зайвий раз довів, що слава таких геніїв скороминуща. Його ім'я — ще вчора знамените, а сьогодні майже забуте — знатимуть одні фахівці. Та й не так просто вченому з царини Науки потрапити в загальну Історію людства — тут потрібен збіг якихось незвичайних обставин. А Деплен навряд чи володів тими універсальними знаннями, які перетворюють людину на виразника поглядів, на символ своєї епохи. Просто він був обдарований дивовижним чуттям, набутою чи природженою інтуїцією, яка давала йому змогу розгадати індивідуальні особливості не тільки організму, а й темпераменту хворого й точно визначити час і хвилину, коли слід робити операцію з урахуванням також атмосферних умов. Отже, Деплен ішов у ногу з природою, а для цього, хіба не повинен він був вивчити, як перетворюються живі й неживі елементи, що їх людина добуває з повітря та землі, а потім засвоює й перероблює на свій особистий лад? Хіба міг він обійтися без дедукції і теорії аналогій, які живили геній Кюв'є? Хай там що, а цей учений проник у всі таємниці плоті, знав, як вона утворюється, розвивається і як гине. Але чи втілив він у своїй особі всю науку — як Гіппократ, Гален або Арістотель? Чи створив він школу, чи повів її до нових світів? Ні. Хоча слід визнати, що цей невтомний дослідник хімії людського організму зумів розгадати стародавню науку магів: він вивчав основи у їхньому становленні, розгадував першопричини, відкривав життя, яке ще не стало життям, а тільки готувало умови для свого виникнення. Та, на жаль, своїми відкриттями Деплен ніколи ні з ким не ділився: за життя егоїзм зробив з нього самітника, той-таки егоїзм убиває його посмертну славу. На могилі знаменитого хірурга не височіє, пам'ятник, який би розповідав майбутнім поколінням про таємниці, розкриті самовідданими зусиллями генія. Та, можливо, талант Деплена відповідав його віруванням, а отже, був смертний. Для нього земна атмосфера являла собою замкнений простір, у якому зароджується життя. Він уявляв собі землю яйцем, схованим у своїй шкаралупі, але не вміючи знайти відповідь на запитання, що було на початку: яйце чи курка, став заперечувати і яйце, і курку. Він не вірив ні в тваринного предка, ні, в безсмертя людської душі. Деплен не сумнівався, він стверджував. То був атеїзм — атеїзм чистий і неприхований, властивий багатьом ученим: люди вони чудові, але безвірники — і сповідують вони атеїзм з тією самою пристрастю, з якою люди побожні його відкидають. Та й хіба могли скластися інші погляди в того, хто з молодих років тільки те й робив, що скальпелем розтинав людину — вінець творіння — і до її народження, і за життя, і після смерті, длубався в усіх її органах і ніде ніколи не знаходив безплотної душі, без якої неможлива жодна релігія. Деплен виявив у організмі три центри —. мозковий, нервовий і дихально-кровоносний, причому перші два могли взаємозамінюватися, а в кінці свого життя дійшов навіть висновку, що можна чути й без органів слуху, а бачити — без органів зору, їх, поза всяким сумнівом, могло б замінити сонячне сплетення. Отак Деплен виявив у людини аж дві душі й знайшов у цьому підтвердження своїх атеїстичних поглядів, хоча до питання про Бога цей факт не мав ані найменшого стосунку. Кажуть славетний хірург помер, так і не розкаявшись у своєму безбожництві, як, на жаль, помирають багато геніальних людей, хай Господь помилує їх і простить.

Цей великий учений у багатьох випадках виявляв дріб'язковість — так запевняли вороги, які прагнули применшити славу Деплена. Але насправді то була суперечність чисто зовнішня. Заздрісники та йолопи нездатні збагнути, за якими спонуками діють високі уми, отож вони завжди хапаються за такі поверхові суперечності, складають на їхній підставі вирок і домагаються негайного осуду звинуваченого. Хай пізніше успіх і виправдає дії, що зазнали нападок, підтвердивши відповідність засобів і мети, проте наклепи ніколи не розвіюються цілком. Так, Наполеонові дорікали за те, що він хотів розпростерти крила свого орла над Англією: треба було дочекатися 1822 року, щоб пояснити рік 1804 та історію з булонськими десантними кораблями.

Слава й науковий авторитет Деплена були невразливі, тому вороги обрали собі за мішень химери його поведінки, його характер; а тим часом Депленові просто була притаманна риса, яку англійці називають ексцентричністю. То він одягався шикарно, наче трагік Кребійон, то виявляв до свого вбрання дивовижну байдужість; то він їздив у екіпажі, то ходив пішки. То різкий, то лагідний, він здавався скнарою, але був здатний запропонувати свій статок вигнаним повелителям, які вшанували його честю кілька днів користатися його допомогою — отож він, як ніхто інший, викликав найсуперечливіші відгуки. Правда, щоб здобути собі чорну орденську стрічку — а за нею йому як лікарю аж ніяк не личило ганятися — він навіть упустив на підлогу при дворі молитовник, який начебто випав у нього з кишені, але повірте, в душі він сміявся з усього. Деплен мав змогу роздивлятися людей згори донизу, він бачив їх і за дуже врочистих, і за цілком буденних обставин, він знав, які вони є насправді, і глибоко зневажав рід людський. У таких титанів якості душі часто взаємозв'язані. Якщо в котрогось із них більше таланту, ніж розуму, він усе ж таки розумніший за того, про кого кажуть: "Він чоловік розумний". Геніальність передбачає гостроту думки. Ця гострота може розвинутися тільки в межах окремого фаху: але хто бачить квітку — бачить і сонце. Якось Деплен почув з уст дипломата, що його він урятував від певної смерті, запитання: "Як здоров'я Імператора?" — і тут-таки зауважив: "Царедворець ожив, оживе й людина!" Той, хто здатен отак пожартувати, не тільки хірург чи лікар, а й справжній мудрець. Отож спостерігач який терпляче придивляється до всього людського, вибачить Депленові його надмірну самовпевненість і повірить як він сам у це вірив, що з великого хірурга міг би вийти не менш великий міністр.

Серед таємниць, що їх сучасники вбачали в житті Деплена, ми обрали одну з найцікавіших: у кінці нашо оповіді ми цю таємницю розкриємо і в такий спосіб почасти захистимо пам'ять Деплена від деяких безглуздих звинувачень.

Орас Б'яншон був одним з найулюбленіших учнів Деплена. Цей студент медичного факультету, до того як він улаштувався асистентом у лікарню Отель-Дьє, мешкав у Латинському кварталі, в жалюгідному пансіоні, відомому під назвою "Дім Воке". Бідний юнак спізнав там муки найжорстокіших злиднів, але могутні таланти виходять із них, як з горнила, чистими й невразливими; так ото діаманти витримують будь-який удар, не розколюючись. Гартуючись на вогні своїх палких пристрастей, такі юнаки переймаються непідкупною чесністю і, замкнувши свої обмануті сподівання в межі наполегливої праці, вперто готуються до боротьби, неминучої в житті геніїв. Орас був чоловік прямодушний, нездатний на жодні поступки у питаннях честі, людина не фрази, а дії, готовий заради друга віддати в заставу свій єдиний плащ, пожертвувати заради нього своїм дозвіллям і сном. Одне слово, він був з тих людей, які ніколи не замислюються, чи багато вони отримають за те, що дають самі, певні, що завжди отримають більше, аніж дадуть. Більшість Орасових друзів ставилися до нього з тією глибокою, пошаною, яку викликає доброчесність, позбавлена всякої пози, а декотрі дуже боялися його осуду. До того ж у вчинках Ораса не проявлялося найменшого педантизму. Він не був схильний ні до пуританства, ні до занудних повчань; даючи пораду, він щедро пересипав; її міцними слівцями, а при нагоді любив добре хильнути і закусити. Веселий товариш, нецеремонний, як і пер-ший-ліпший кірасир, прямодушний і відвертий, не як моряк (бо теперішні моряки — хитрі дипломати), а як славний молодик, котрому нема чого приховувати в своєму житті, він ішов уперед з високо піднесеною головою і безтурботним поглядом. Щоб пояснити все одним словом, ми скажемо так: Орас був Піладом не одного Ореста, адже в наші дні найреальнішим утіленням античних фурій є кредитори. Він терпів свою бідність із тією безтурботністю, яка, мабуть, і є найвищим виявом мужності; і як усі ті, хто нічого не має, він ніколи не влазив у борги. Тверезий, як верблюд, спритний, наче олень, він був твердий і в своїх поглядах, і в поведінці. Коли знаменитий хірург відкрив для себе переваги й вади, які у своїй сукупності роблять доктора Ораса Б'яншона двічі дорогоцінним для його друзів, у житті молодого студента почалася щаслива пора. Якщо головний лікар клініки узяв юнака під своє заступництво, цей юнак, як то кажуть, поставив ногу в стремено. Деплен часто брав із собою Б'яншона як асистента під час лікарських візитів у багаті доми; деяка винагорода при цьому перепадала й асистентові, не кажучи вже про те, що під час тих візитів він, провінціал, мимоволі відкривав для себе таємниці паризького життя. Деплен вдавався до послуг Б'яншона й у себе вдома, коли приймав пацієнтів, а іноді посилав його супроводжувати хворого багатія на води — одне слово, він готував для свого учня клієнтуру. І як наслідок у тирана хірургії незабаром з'явився вірний Сеїд. Ці двоє людей, з яких один був на вершині почестей і знань, володів величезним багатством і мав бучну славу, а другий, не славетний і не багатий, мерехтів майже невидимою зірочкою на паризькому небі, стали близькими приятелями.

загрузка...
1 2 3 4