Підземний човен

Кір Буличов

Розділ 1

ДИПЛОМНА МАНДРІВКА

— Добридень, дорогі дипломники, — привіталася Світлана, заходячи до класу.

Десятеро семикласників Біологічної школи обступили її.

— Сідайте, — мовила Світлана. — Столи й крісла для вас уже замалі. Чому ви так швидко ростете?

— Ви ще побачите, як ми за літо виростемо, — сказав Джавад, який і так був вищий за Світлану.

— Усі прийшли? Ніхто не захворів? Ніхто не полетів на днинку на Місяць? Ніхто не купається на Гавайських островах? — запитала Світлана, вмощуючись у вчительському кріслі.

— Якщо ви мене маєте на увазі, — озвався Пашка Гераскін, — то я прийшов сьогодні раніше за всіх.

— Цього не може бути!

— Мені теж властиво помилятися, — признався Пашка. — Я стаю неуважним.

— Він хоче сказати, що стає великим, — пояснив Аркаша Сапожков.

— Мені дуже приємно, — сказала Світлана, — що в нашому класі буде великий випускник. Але поки що візьмемося до справи. Отже, ви повинні мені сьогодні сказати, які мандрівки ви собі придумали.

— Настала тиша. Ніхто не хотів говорити першим. Диплом, який необхідно захистити після сьомого класу, зветься "Незвичайна мандрівка". За місяць цю мандрівку треба здійснити, а потім написати про неї незвичайний звіт. Завдання складне.

— Добре було сто років тому, — промовила Маша Белая.

— Ще б пак, — підхопила її сестра-близ-нючка — Наташа Белая. — Будь-яка мандрівка була незвичайною. Навіть на Місяць семикласники ще не літали.

— А ще краще було тисячу років тому, — докинув Іллюша Чашков. — Тоді ще паровоза не винайшли.

— Чи ваші слова означають, що ви нічого цікавого не придумали? — запитала Світлана.

— Я придумав, — сказав Джавад. — Я вже почав робити повітряну кулю, щоб здійснити на ній безпосадочний політ довкола світу.

— Уже літали! — втрутився Пашка.

— А я полечу швидше, — стояв на своєму Джавад.

— Дуже добре, — згодилася Світлана. — Незвичайною може стати навіть звичайнісінька на перший погляд мандрівка.

— Авжеж! — вигукнула Маша Белая. — Ми з Наташею домовилися з дельфінами, що вони нас перевезуть через Середземне море.

— І якщо буде гарна погода, ми попливемо до Азорських островів, — підтвердила Наташа.

— Верхи на дельфінах? — здивувався Ар каша. — Але ж це небезпечно.

— Невже дельфіни дадуть нам потонути? — образилася Маша.

— Ну а ти, Аркашо? — спитала Світлана. — Ти, напевно, придумав щось незвичайне.

— Я здійсню мандрівку довкола нашої дачі.

— Як це?

— Я обійду всю дачу і спостерігатиму, як живуть комахи, як ростуть квіти.

— Тепер я збагнув, чому він злякався за сестер-близнючок! — промовив Пашка. — Сам, бач, вибрав найбезпечнішу мандрівку на світі. Але якщо побачиш незнайомого собаку, відразу клич бабусю на поміч.

— Я постараюсь, — усміхнувся Аркаша. — Тільки вона не почує. Бо я спочатку зменшуся у сто разів.

— Молодчина, — похвалила Аліса. — Шкода, що ти мене випередив.

— Ти теж хотіла мандрувати довкола дому? Тоді ходімо вкупі.

— У мене була інша ідея, — зізналася Аліса. — Я теж хотіла скористатися відкриттям куньмін-ського фізика Лі Чусі, який навчився зменшувати живих істот. Я зібралася повторити мандрівку Нільса на диких гусях. В Африку.

— Одне іншому не вадить, — сказала Світлана. — Це дві різних мандрівки.

— Я подумаю, — відповіла Аліса. Вона була засмучена. Яка ж це наївність? Вирішила, що ніхто, крім неї, не подумає про зменшення.

І поки інші діти розповідали про свої плани, Аліса роздумувала: може, й справді вирушити в мандри з Аркашею? Чи все-таки полетіти на гусях?

— Гераскін, — почула вона голос Світлани. — Чого ж ти мовчиш? Знову неуважність підвела?

— Не треба іронізувати, Світлано, — серйозно відповів Пашка. — До великих людей потрібен особливий підхід, делікатний. Ми дуже вразливі.

— Даруйте, — перепросила Світлана. — Але врахуй, хоч ти й дуже великий, дипломну роботу я з тебе спитаю. Інакше до восьмого класу не перейдеш.

— Є в мене одна думка... — мовив Пашка. — Одне слово, я вирішив здійснити мандрівку до центру Землі.

— Ого! — вигукнув Іллюша Чашков. — Заради такої мандрівки я згоден відмовитися від моєї ідеї.

А ідея в Іллюші була цікава — він хотів пропливти підземною річкою, що тече під Сахарою.

— Це неможливо, — заперечив Аркаша. — Навіть дорослі ще не були в центрі Землі. Це неймовірно важке завдання. Ти забув, який там тиск?

— Я нічого ніколи не забуваю, — сказав Пашка.

— Корабель може й проектується, але підземний човен уже існує, — відрубав Пашка.

— Добре, — усміхнулася Світлана. — А тепер кожен із вас по черзі підходить до мене і повідомляє всі подробиці мандрівки, аби я переконалася, що вона безпечна. Хто перший? Ти, Іллюшо? Тоді залишайся у класі, а решта вільні. Ви самі домовтеся, хто заходитиме до мене наступним.

У шкільному саду Пашка відкликав Алісу вбік.

— Слухай, мій юний друже, — почав він. — Чує моє серце, що ти засмучена від того, що узурпатор Сапожников украв у тебе ідею.

— Тим-то й кривдно, що він не крав, — відповіла Аліса. — Принаймні з точки зору науки його мандрівка цікавіша.

— Ліліпут тікає в траві від коника! Теж мені мандрівка! Аліско, пропоную: приставай до мене.

— Навіщо?

— Мені потрібен вірний напарник. Моя ідея унікальна, але одному, мабуть, не впоратися.

— Тоді розкажи, в чім річ.

— Потім/Зараз, коли ти даси мені згоду, я розповім про все Світлані і повідомлю, що ми їдемо вкупі.

— Пашо, а я знаю, навіщо тобі це потрібно.

— Навіщо?

— Ти боїшся, що Світлана тебе одного не відпустить. Признавайся негайно! Або я з тобою не поїду.

— Отже, поїдеш! Чекай мене тут. Я побіг до Світлани.

Вийшов він од Світлани хвилин через десять. І відразу ж, поманивши Алісу за собою, побіг до стоянки флаєрів.

— Що вона тобі сказала? — запитала Аліса.

— Хіба це так важливо? Головне — ми з тобою удвох вирушаємо в неймовірну і дивовижну мандрівку до центру Землі.

Розділ 2 КОВАЛЬ СЕМЕН ІВАНОВИЧ

— Зараз ти побачиш генія, — мовив Пашка Ге-раскін, спрямовуючи флаєр униз, до тихої звивистої річки, отороченої вербами. Річку перетинала загата, біля якої стояв старий сивий млин. Водяне колесо поволі оберталося, з нього, виблискуючи під сонцем, стікали струмені прозорої води.

За млином виднівся дах ще одного будинку — теж старого, рубленого, під тесовою покрівлею. З димаря вився дим.

— Що це таке? — здивувалася Аліса.

Нічого не відповівши, Пашка посадив флаєр на майданчику перед млином. Чути було, як із дальнього будиночка лунають гулкі короткі удари.

— Ходімо! — Пашка перший попрямував туди. Широкі двері стояли розчахнуті. Над ними було прибито вивіску:

КУЗНЯ КОВАЛЬ СЕМЕН СИЛЬНИЙ, ЯК СУПЕРМЕН ОСТАННІЙ СПРАВЖНІЙ КОВАЛЬ У ГАЛАКТИЦІ

— Семене Івановичу! — привітався Пашка, заглядаючи всередину. — Можна до Вас?

— Заходь, як не жартуєш, — пролунав у відповідь хрипкий голос. І знову почулися швидкі удари.

11

Друзі увійшли до кузні. Вона була невелика й заставлена, завалена металевими предметами так тісно, що посеред неї тільки й залишалося місце для горна та ковадла, біля якого стояв сам коваль і невеликим молотом стукав по розпеченій до червоного жару старовинній алебарді.

Кузня була дивовижна. У першу ж мить Аліса побачила в ній безліч речей, які зустрічаються тільки в музеях. Там лежала купа кінських підків, наконечників до списів, алебард, стояли притулені до стіни грати і спинки залізних ліжок, на цвяхах, забитих у стіни, висіли коморні замки й стремена...

Але найдивовижніший був сам коваль.

Він, не дуже високий на зріст, здавався велетнем, якого так стукнули по голові молотом, що він удвічі зменшився, роздавшись у всі боки. Математик сказав би, що цей чоловік точно вписується в куб. Аліса подумала, що цей чолов'яга скидається на старовинну скриню. , — Ну що, зважився? — запитав коваль у Пашки.

— Я жодної хвилини не сумнівався.

— Тоді постривай, — сказав коваль. — Я ще обіду собі не заробив, а вже вмираю від голоду.

Руки його не переставали працювати. Ліва швидко й точно рухала розпечену алебарду, а права спритно постукувала по ній молотом.

— Павле, — наказав коваль. — Шуруй! Пашка, напевно, був тут не вперше. Він кинувся

до міхів і заходився працювати ними. Коваль прикрикнув на хлопця:

— Сміливіше, неміч міська! Пашка не образився.

— Допомогти тобі? — запитала Аліса.

— А ти, дівчинко, йди, збирай квіточки! — зауважив коваль, і цим Алісі відразу ж не сподобався.

Але сам він тої ж миті забув про Алісу, бо знову почав гатити по залізу.

— Все! — закричав він піднесено і сунув алебарду в бочку з водою.

Піднялася хмара пари. Пашка розпростався, потер руки, йому було приємно почувати себе помічником коваля.

— Ну й як? — запитав він. — Вийшло в нас? Коваль нічого не відповів. Зриваючи на ходу

фартух, він побіг до млина.

— Ходімо за ним, — сказав Пашка.

— Але він не кликав.

— Він ніколи не кличе.

Вони зайшли до старого млина. Всередині виявилася простора кухня. На стелажах уздовж стін нескінченними рядами стояли банки і пляшки з приправами, спеціями, вареннями, соліннями, маринадами і соками. Зі стелі звисали вінки цибулі й часнику, в'язки сушеної м'яти і кропу. А під стіною тягнувся довгий широкий стіл, на якому стояли каструлі, миски, чайники, казани й сковорідки. Ще більше їх було на старовинній плиті із шістьма кружками.

— Запалюй! — наказав коваль, кидаючись до столу і починаючи швидко чистити коропів, яких витягав із відра.

Пашка нахилився до складених біля плити полінець, спритно нарубав скіпок, наклав у плиту і розпалив її.

Аліса очам своїм не вірила. Вона, чесно кажучи, уперше в житті бачила, як розпалюють плиту, тільки в казках про це читала. І було незрозуміло, навіщо ж палити дрова, якщо їжу тобі приготує електровакуумний комбайн?

Коваль, котрий досі ще чистив рибу, неначе вгадав її думки.

— Дурниці! — гаркнув він. — Ти ці сучасні штучки-дрючки облиш. Це, даруй, не продукт виходить, а самогубство. Може, для вас, людців розумової праці, роботи-шроботи й потрібні, а нам це ні до чого! Більше вогню, Пашко!

— Слухаюсь, капітане! — відповів Пашка, підкидаючи поліна в плиту.

— Дівчатко, як тебе кликати? — спитав коваль.

— Аліса Селезньова.

— Аліско, хапай відро, біжи до колодязя, одна нога там, друга тут.

— А де колодязь?

— Знайдеш, не сліпа!

Коваль весело всміхався. Він був зовсім не такий страшний, як у кузні. Голова його здавалася півкулею, що вросла в похилий пагорб плечей.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...