Порожній будинок

Кір Буличов

Кір БУЛИЧОВ

ПОРОЖНІЙ БУДИНОК

— Ми схожі на мореплавців сімнадцятого століття. Океани безкраї і повні таємниць. Карти — суцільні білі плями, подекуди перетнуті маршрутами капітанів, що побували в цих широтах десять, сто років тому. Багата фантазія картографів заповнила площини білих плям двоголовими потворами, морськими зміями, вогнедишними горами і сиренами.

Завтра морякові, можливо, пощастить: пролетить над бушпритом зелений папуга, захитається на хвилях шкаралупа кокосового горіха, туманною хмарою повисне над обрієм невідомий острів.

— Не буде на острові двоголових чудовиськ і темношкірих красунь. І таємниць не буде. Острів виявиться точнісінько таким самим, як сто островів до нього, — сказав Гусєв.

— Сила тяжіння вісім "g", метеоритні кратери і виходи базальтів, — сказав Бауер.

— Мені з вами нудно, — сказав я. — Мені давно з вами нудно. Метеоритних кратерів не буде. У такій щільній атмосфері згорить без сліду навіть арізонський метеорит.

— Там усе вже згоріло, — не здавався Гусєв. — Температура біля поверхні плюс триста. Повір моєму досвідові.

У кают-компанію спустився Янсон і приніс розшифрований звіт зонда.

Температура біля поверхні по екватору — мінус сорок чотири Цельсія. Атмосфера практично нормального типу. Пальми кивали головами з далекого берега.

— Страшенні вітри, — сказав капітан, коли ми піднялися на місток. — Огидний клімат. Але жити можна.

На екрані клубочилися снігові вихори, в просвітах хмар зрідка мелькали плямисті прогалини. Бауер розклав на штурманському столі фотографії, принесені зондом. Він був схожий на дідуся, що розкладає улюблений пасьянс "Невський проспект".

— А ось і місто, — сказав Бауер і простягнув капітанові нечіткий знімок.

Знімок був заштрихований смугами вихорів, і при бажанні крізь них можна було розгледіти прямі лінії і кола.

Ми залишили корабель на орбіті. Сіли скромно, в катері. При посадці катер жбурляло вітром і зносило до гострих зубців скель.

— Тропічний рай, — сказав Бауер, застібаючи скафандр.

Якби на кораблі знайшлися шуби, можна було б обійтися і без скафандрів. Але шуб ми з собою не везли.

— Потім, коли познайомимося ближче, — відповів я, — позичимо у них валянки.

— Кому що, дусю, — сказав Бауер. — Мені видадуть гірські лижі. Тут чудово розвинений зимовий спорт.

Температура зовні впала до п'ятдесяти трьох градусів. Заметіль шаленіла, розгойдуючи катер.

— Вони не займаються зимовим спортом, — сказав серйозно Гусєв, готуючи до спуску всюдихід. — Вони дивляться телевізор.

— У такій обстановці не можна винайти телевізор, — сказав Бауер. — Ніхто не полізе на дах ставити антену.

— Скоро виходите? — запитав по рації капітан.

— Ми готові, — сказав Бауер.

— У катері Гусєв?

— Так.

Про це було умовлено ще на кораблі. Гусєв лише посміхнувся. Ми з Бауером перейшли у всюдихід. Машина здригнулася, коли по вітровому склу стьобнуло снігом. Колеса до половини потонули у сипкій каші.

Місто виникло з нічого в ту мить, коли ми порівнялися з першим будинком. Приземкуваті куполи вилазили з-під снігу, мов капелюшки боровиків з-під оберемка осіннього листя. Всюдихід поволі плив по вуха в снігу, бурчав, зітхав, зволікав, коли заметіль хльоскала по очах. Найбільший купол був напівпрозорим. Під ним ховався майдан, оточений невисокими будівлями. Снігові струмені не затримувалися на ховзьких боках купола, стікали струмочками, але на півдорозі знову звивалися смерчами, металися біля перешкоди і били по ній кулачками.

Майдан був порожнім.

— Чому мовчите? — запитав капітан.

— Їх немає вдома, — сказав Бауер.

Я закріпився тросом, виліз назовні, і мене сильно штовхнуло вітром у спину. Я спробував сховатися за вигнутою стіною. Назустріч мені глипнув очима білий волохатий звір, трохи більший зростом від вівчарки. Сів на задні лапи і вишкірився крокодилячими зубами.

— Зачекай, — сказав я звірові. — Куди ти?

Звір закинув за спину довгий хвіст і зник у віхолі.

— З ким ти? — запитав Бауер.

— З вовком, — сказав я. — Він утік.

Зі снігу вилізла стінка. На ній мозаїчна картинка — жовті і фіолетові усмішки без обличч, різноколірні спіралі і овали. За стінкою сніг вимело до бруківки, складеної з сірих плиток.

— Влітку тут тепло, — сказав я.

— Так. Влітку тепло, — сказав Бауер. — Влітку планета повертається до їх Сонця.

Ми знайшли вхід на майдан. Подвійні двері в кінці короткого тунеля пропустили всюдихід всередину і безшумно зачинилися, відрізавши метушню бурі. Сніг, що влетів услід за нами, не розтанув, а ліг віялом по плитах. Я потоптався, струшуючи сніг з черевиків, і зняв шолом. На майдані було тихо і холодно. Вікна будинків були зачинені, бруківка припудрена тонким шаром пороху. Бауер підігнав усюдихід до великих засклених дверей, зістрибнув на бруківку.

— Хоч би муха пролетіла, — сказав я.

— Холодно, — сказав Бауер. — Вдягни шолом, застудишся.

Я задер голову. По куполу метушилися, розшукували щілину снігові струмені. Бауер йшов до мене, і його черевики лунко цокали по плитах. Здавалося, що ми на сцені величезного театру, де розставлені меблі і намальовані декорації для спектаклю, але немає ще ні акторів, ні глядачів — лише ми, безбілетники, заблукали серед фанерних задників, розмальованих під дуб дверей і вікон, за якими немає кімнат.

Бауер постукав каблуком по плиті.

— Там, внизу, порожньо, — сказав він.

— Треба увійти до будинку, — сказав я.

Бауер кивнув, але якийсь час ми не рушали з місця. Зрозуміло, ми повинні були щось робити. Не стояти ж вічно посеред порожнього майдану. І простіше було б зробити перший крок, якби місто було зруйноване, об'їдене вітрами, якби місто було мертве.

Але воно не було мертвим. Місто прикидалося. Наче замислило дивну гру, ніби було збудоване спеціально для нас, мовби це було не місто, а видиво, голос сирени, приманка і там, під плитами, зачаївся Мінотавр, що чекає своєї жертви.

загрузка...

Так само думав і Бауер. За довгий політ починають думати схоже. І поводитися схоже. Бауер сказав:

— Зараз з-за рогу вийде Житель міста і скаже: "А ось і я".

— Ходімо? — сказав я.

— Обережніше, — почувся голос.

Я здригнувся. Це капітан почув нашу розмову.

— Можливо, там ховається всяка звірина.

Скрипнули двері. Приміщення за ними було обширним, лунким і похмурим. Потертий килим тягнувся між двома рядами круглих столів. Столи були однакові, лише на одному лежала на боці ваза з відбитою ручкою.

Ми йшли між рядами, ставало все темніша, і сірі вікна за спиною перетворилися на очі, що свердлили поглядом. Бауер увімкнув шоломовий ліхтар і клацнув кнопкою на кобурі. Кришка відскочила, і рукоятка пістолета блиснула тьмяно і зловісно. Промінь ліхтаря ковзнув по довгому бар'єру, який перегороджував дорогу. Бауер нахилив голову, і промінь світла вихопив темну пляму на бар'єрі. Хтось перекинув на бар'єр каламар. Або бутель з фарбою. У темній плямі відбилася людська долоня. Бауер провів пальцем по плямі. Чорнило давно висохло.

— Може, повернетеся? — запитав Гусєв по рації.

— Тут сходи вниз, — сказав Бауер. — Спустимося. Пізно вже тікати.

Двері в кінці нешироких сходів були прикриті. Бауер натиснув на ручку. І відразу ж навколо нас спалахнуло світло. Неяскраве, рівне, жовтувате. Зі скрипом від'їхали убік ґрати. Ми опинилися на складі. До самої стелі громадилися штабелі ящиків, контейнерів, кулястих посудин, коробок і пачок. Склад очікукав господарів. Вони не прийшли, і він готовий був щедро поділитися з нами своїми багатствами...

— Ну хоча б один труп, — говорив Гусєв, ходячи по кают-компанії. Він високо підіймав ноги, переступаючи через стоси фотографій, графіків, звітів. — Хоча б одна жива душа! Як вони умудрилися себе знищити без жодного сліду? Ви мені можете сказати?

— Ні.

— Що це за біда, яка стерла з планети всіх живих людей? Адже ми обшукали вже декілька міст, ганяли біозонд у морі, нишпорили по горах. Що це? Абсолютна зброя?

— Абсолютна зброя знищила б і вовків, і оленів, і птахів, — відповів капітан. — А звіри живі. Майже всі у сплячці, але живі. Чекають літа.

— Чи вони пішли в підземні печери? Але навіщо? Та й не прогавили б ми печер, в яких може сховатися півтора мільярди розумних істот.

Бауер сидів на підлозі, витягнувши вперед довгі ноги, дивився на Гусєва знизу. Він сказав:

— Класична ситуація. Таємниця "Марії Целести".

— Що?

— Не пам'ятаєш?

— Не пам'ятаю.

— Років двісті тому в океані виявили судно. "Марія Целеста". Білі вітрила, наповнені вітром, і і так далі. Все у повному порядку — ні течі, ні слідів пожежі. Але жодної людини на борту. Йде собі по морю порожній неушкоджений корабель. Каструля на плиті в камбузі, дитяча іграшка на палубі. Шлюпки цілі. Досі таємниця не розкрита.

— А чому дитяча іграшка? — запитав капітан.

— На борту була чиясь дружина. З дитиною. За деталі не ручаюся. Головне — всі зникли.

— Якщо це епідемія, — сказав я, — то вже дуже багато доведеться робити допущень. І що померлі розчинялися в повітрі, і що диких звірів не зачіпала хвороба.

— До речі, — сказав Бауер. — У них в будинках жили домашні тварини. Їх теж немає.

— І ще одна деталь, — сказав Гусєв, роздивляючись якусь фотографію, — немає зимового одягу.

— І системи опалення, яка могла б упоратися з зимою.

Капітан потягнувся, хруснув пальцями.

— Отже, можемо поки зупинитися на робочій гіпотезі. Раніше таких холодів вони не знали. А коли вдарив мороз, він застав їх зненацька. І тоді щось трапилося.

— До речі, — сказав Гусєв. — Вчора я був у музеї. У великому місті, кілометрах у ста п'ятдесяти від місця першого приземлення. Там, в історичній секції, маса зображень людей у зимовому одязі. Є і шуби, і всілякі хутряні речі.

...Ми з Бауером стояли в коридорі житлового будинку. У нас у плані пошуків стояв житловий будинок: обмір, фотографування, збір зразків.

— Витирай ноги, — сказав Бауер, який вже пройшов до першої кімнати. — Тут килим. Наслідиш.

Зовнішня стіна кімнати була округлою, повторювала форму купола, що прикривав будівлю. На стіні висіла велика картина — ліс. Буйний, зелений, квітучий, який не мав нічого спільного з гачкуватими палицями, що вкривали долину за містом. На всю підлогу лежав блакитний килим. У будинку все було так, ніби господар пішов з нього вчора. Якщо з майдану люди встигли все прибрати, то тут часу на це не вистачало.

1 2 3