Я вас перший виявив!

Кір Буличов

Кір БУЛИЧОВ

Я ВАС ПЕРШИЙ ВИЯВИВ!

Джерасі не спиться вранці. О шостій, поки прохолодно, він вмикає динамік і питає Марту:

— Ти готова?

Ми всі чуємо його пронизливий голос, від якого не сховаєшся під ковдру, не закриєшся подушкою. Голос неминучий мов доля.

— Марто, — продовжує Джерасі. — Я вірю, що сьогодні ми знайдемо щось украй цікаве. Ти як гадаєш, Марто?

Марті теж хочеться спати. Марта теж ненавидить Джерасі. Вона каже йому про це. Джерасі регоче, і динамік підсилює його регіт. Капітан під'єднується до внутрішньої мережі і каже докірливо:

— Джерасі, до підйому ще півгодини. До речі, я щойно змінився з вахти.

— Даруй, капітане, — каже Джерасі. — Зараз ми швиденько зберемося, підемо на об'єкт, і ти спокійно виспишся. Ранкові години втричі продуктивніші від денних. Треба поспішати. Чи не так?

Капітан не відповідає. Я скидаю ковдру і сідаю. Ноги торкаються підлоги.

Килим у цьому місці трохи протерся. Скільки разів я наступав на нього вранці?

Доводиться вставати. Джерасі має рацію — ранкові години найкращі.

Після сніданку ми виходимо із "Спартака" через вантажний люк. По пандусу, подряпаному вантажними візками. За ніч на пандус намело бурого піску, принесло сухих гілок. Ми без скафандрів. До полудня, поки не розгуляється спека, достатньо маски і легкого балона за плечима.

Безнадійна бура, ледь горбкувата долина тягнеться до близького обрію. Курява висить над нею. Вона забирається всюди: у складки одягу, в черевики, навіть під маску. Але порох усе ж ліпше від багна. Якщо налетить сіра хмара, вихлюпнеться на долину короткою бурхливою зливою, доведеться кидати роботу і повзти по слизу до корабля, перечікувати, поки просохне. Після зливи безсилі навіть всюдиходи.

Один з них очікує нас біля пандуса. Можна дійти до розкопок пішки, десять хвилин, але краще ці хвилини витратити на роботу. Нам скоро відлітати — продовольства і інших запасів залишилося заледве на зворотний шлях. Ми й так затрималися. Ми й так уже шість років у пошуку. І майже п'ять років займе зворотний шлях.

Захір вовтузиться біля другого всюдихода. Геологи збираються на розвідку. Ми прощаємося із Захіром і займаємо місця в машині. Місця в ній так само звичні, як місця за столом, як місця в залі відпочинку, як місця за аварійним розкладом. Я вішаю апаратуру на гачок справа. Місяць тому ми втрапили в яму, і я розбив об цей гачок плече. Тоді я обмотав його м'якою стрічкою. Вішаю на нього сумку з апаратурою не дивлячись. Моя рука знає місце з точністю до міліметра.

Джерасі простягає довгі ноги через прохід і закриває очі. Дивно, що людина, яка так любить спати, може прокидатися найраніше і будити нас огидним голосом.

— Джерасі, — кажу я. — У тебе огидний голос.

— Знаю, — каже Джерасі, не розплющуючи очей. — У мене з дитинства пронизливий голос. Але Вероніці він подобався.

Вероніка, його дружина, померла торік. Займалася культурою вірусу, знайденого нами на приблудному астероїді.

Всюдихід з'їжджає в улоговину, обгороджену пластиковими щитами, щоб розкоп не засипало пилюкою. Я вилажу на землю третім. Услід за Мартою і Долинським. Щити мало допомагають — пилу за ніч намело по коліно. Джерасі вже тягне хобот порохотяга, закидає його в розкоп, і той, ніби живий, починає повзати по землі, пожираючи порох.

Вести тут археологічні роботи безумство. Пилові бурі здатні за три дні засипати хмарочос, сліду не залишиться. А за наступні три дні вони можуть викопати навколо нього стометрову яму. Бурі приносять також саджу і частинки деревного вугілля з нескінченних лісових пожеж, що бушують за болотами, — в результаті ми не змогли поки датувати жодного каменя.

Ми так і не знаємо, хто і коли побудував це поселення, хто жив у ньому. Ми не знаємо, що трапилося з мешканцями цієї планети, куди вони поділися, чому вимерли. Але все, що ми зможемо, зробимо. І ми чекаємо, поки порохотяг закінчить метушню в розкопі і ми спустимося туди, озброїмося шкребками і квачиками і витріщатимемо очі у пошуках кістки, уламка горшка, шестерінки або, в гіршому разі, якої-небудь органіки.

— Вони ґрунтовно будували, — каже Джерасі. — Певно, бурі і тоді їм заважали жити.

У розкопі вчора виявилася скельна порода — фундамент будівлі чи будівель, які ми копали, врізався у скелю.

— Вони дуже давно пішли звідси, — сказала Марта. — І якщо перетрусити пустелю, ми знайдемо й інші споруди. Або їх сліди.

— Слід було б трохи краще перевірити гори за болотом, — кажу я. — Тут ми нічого так і не знайдемо. Повірте мені.

— Але щогла, — сказав Джерасі.

— І піраміда, — сказала Марта.

Щоглу ми побачили ще на першому обльоті. І її знесло черговою бурею раніше, ніж ми сюди дісталися. І поховало в надрах пустелі. Пірамідку ми відкопали. Якби не було пірамідки, ми не стали б третій тиждень підряд борсатися в розкопі. Пірамідка стояла перед нами, гладка, влита у скелю і наче витесана зі скелі. Її ми візьмемо з собою. Решта знахідок — кам'яне кришиво і рубці на скелі. Ані написів, ані металу...

— У горах за болотом жити було неможна. Води навіть у кращі часи не було. І взагалі це одне з небагатьох місць...

Джерасі знову має рацію. Бездонні болота, по яких плавають, сплівши коріння, ку́щі дерев, гори, придумані наче навмисне такими, що до них не підберешся. І океан — безмежний океан. І в ньому лише бурі і найпростіші організми. Життя кудись пішло звідси, може, загинуло — і ось помалу починається знову, з найпростіших.

Ми спускаємося в розкоп.

Поряд зі мною Долинський.

— Час додому, — каже він, розчищаючи кут квадратної заглибини в скелі. — Тобі кортить?

— Звичайно, — кажу я.

— А я не знаю. Кому ми там потрібні? Хто нас чекає?

— Ти знав, на що йдеш, — відповідаю я.

Щось блищить у шпарі.

— І знав і знаю. Коли ми відлітали, то були героями. А що може бути сумніше, ніж образ забутого героя. Він ходить вулицями і натякає: ви мене випадково не пам'ятаєте? Абсолютно випадково не пам'ятаємо.

загрузка...

— Мені легко, — кажу я. — Я ніколи не був героєм.

— Ти не уявляєш, наскільки змінився світ, в який ми повернемося двісті років потому. Якщо світ ще існує...

— Поглянь, по-моєму, метал, — кажу я.

Мені набридли розмови Долинського. Він здав. Ми всі здали, ми всі жили ці роки метою шляху. Планетною системою, яку ніхто до нас не бачив, зоряними течіями, метеоритними потоками, таємницею великого відкриття. І все це матеріалізувалося мільйонами символів, сухих цифр і сховалося в надрах Мозку корабля, у складах, на лабораторних столах... Останній рік ми металися системою, висаджуючись на астероїдах і мертвих планетах, гальмуючи, набираючи швидкість, розуміючи, що наближається час повернення, що ялинка вже прибрана іграшками, свято у повному розпалі і скоро воно закінчиться. Тільки свято, як і трапляється зазвичай з ними, виявилося значно скромнішим, ніж очікувалося. Ми досягли мети, ми виконали те, що повинні були виконати, але, на жаль, не більше. Мозок корабля наповнювався інформацією, але мрії наші, виплекані за довгі роки шляху, не виправдалися...

До останньої планети ми підлетіли, коли в резерві залишався місяць. Через місяць ми повинні були стартувати до Землі. Інакше ми не повернемося на Землю. Нас було вісімнадцять, коли ми стартували із Землі. Нас залишалося дванадцять. І лише на останній планеті, мало пристосованій для людини (решта були зовсім не пристосовані), ми знайшли сліди діяльності розумних істот. І ми в проміжках між пиловими бурями вгризалися в скелі, греблися в піску і поросі, ми хотіли дізнатися все, що можна дізнатися про це розумне життя. Через два дні старт. І майже п'ять років повернення, п'ять років зворотного шляху...

Важка кулька, завбільшки з лісовий горіх, лежала у мене на долоні. Вона не окислювалася. Вона була очевидною, як пісок, скелі і хмара, що нависла над нами.

— Джерасі! — крикнув я. — Кулька.

— Га? — Вітер, що здійнявся, відносив слова убік. — Яка кулька?

Заряд пилу обрушився на нас зверху.

— Перечекаємо? — запитала Марта, підхопивши кульку. — Важка...

— До всюдихода, — сказав по рації капітан. — Велика буря.

— Може, ми її перечекаємо тут? — запитав Долинський. — Ми щойно знайшли кульку. Металеву.

— Ні, до всюдихода. Велика буря.

— Стривай, — сказав Джерасі. — Якщо насправді велика буря, то краще нам забрати піраміду. Її може так засипати, що за завтрашній день не розкопаємо. І доведеться відлітати майже з порожніми руками.

— Не розкопаємо — залишимо тут, — сказав капітан. — Вона знята нами, обміряна... Бо ще вас самих засипле. Розкопуй тоді...

Долинський засміявся.

— Зате ми триматимемося за знахідки. Нас не віднесе.

Новий заряд пилу обрушився на нас. Курява осідала поволі, крутилася навколо нас, мов зграя настирливої мошкари.

Джерасі сказав:

— Узялися за пірамідку?

Ми погодилися.

— Долинський, піджени сюди всюдихід. Там все готово.

Там і справді було все готово. Всюдихід був забезпечений підйомником.

— Наказую негайно повернутися на корабель, — сказав капітан.

— А де геологи? — запитав Джерасі.

— Вже повертаються.

— Але ми не можемо залишити тут цю піраміду.

— Завтра повернетеся.

— Буря зазвичай продовжується два-три дні.

Кажучи так, Джерасі накинув на піраміду петлю троса. Я узявся за різак, щоб відпиляти променем основу пірамідки. Різак задзижчав, камінь почервонів, затріщав, борючись з променем, опираючись йому.

Хмара, такої темної я ще не бачив, нависла просто над нами, і стало темно, курява залітала хмарами, вітер штовхав, норовив витягнути вгору, закрутити в смерчі. Я відштовхнув Марту, яка заходилася було допомагати мені, крикнув їй, щоб ховалася у всюдиході. Краєм ока я намагався стежити за нею — чи послухалася. Вітер налетів ззаду, мало не повалив мене, різак сіпнувся в руці і прокреслив по боці пірамідки яскраво-червону подряпину.

— Тримайся! — крикнув Джерасі. — Трохи залишилося!

Пірамідка не піддавалася. Чи встигла Марта сховатися у всюдихід? Там, вгорі, швидкість вітру несусвітна. Трос напнувся. По рації щось сердите кричав капітан.

— Може, облишимо, справді?

Джерасі стояв поряд, притиснувшись плечима до стінки розкопу. Очі у нього були відчайдушні.

— Дай різак!

— Сам!

Пірамідка несподівано скрикнула, як скрикує зрубане дерево, відриваючись від пня, і маятником злетіла в повітря. Маятник метнувся до протилежної стінки розкопу, розкидав пластикові щити і полетів до нас, щоб розчавити нас на млинець.

1 2 3