Так починаються повені

Кір Буличов

Кір БУЛИЧОВ

ТАК ПОЧИНАЮТЬСЯ ПОВЕНІ

За вікном пливли хмари. Таких хмар я раніше не бачив. Знизу, з вивороту, вони були блискучими, гладкими і відображали все місто — дахи, зелені і фіолетові, з химерними різьбленими кроквами, криві вулиці, вимощені кварцовими шестигранниками, людей в кирасах і циліндрах, що йдуть вулицями, старосвітські автомобілі і поліцаїв на перехрестях. В кутку вікна, біля рами, містилося найулюбленіше з віддзеркалень — шматочок набережної, риболови з подвійними вудками, закохані парочки, що сиділи на парапеті, жінки з малюками. І будинки і люди на хмарах були маленькими, і мені часто доводилося додумувати те, чого я ніяк не міг розгледіти.

Лікар приходив після сніданку і сідав на круглий табурет край мого ліжка. Він глибоко зітхав і скаржився мені на свої численні хвороби. Певно, він гадав, що людині, яка потрапила в моє становище, приємно дізнатися, що не вона одна страждає. Я співчував лікареві. Назви хвороб часто були зовсім незрозумілі і від цього могли здатися дуже небезпечними. Навіть дивно, як це лікар ще живе і навіть бігає коридорами лікарні, пристукуючи високими каблучками по сходах. Всім своїм виглядом лікар давав мені зрозуміти: хіба у вас опік? Ось у мене зуб болить, це так! Хіба це доза — тисяча рентген? Ось у мене в коліні ломота... Хіба це дивно — тридцять два переломи? Ось у мене...

Спочатку я лежав без свідомості. І це він виходив мене після першої клінічної смерті. І після другої клінічної смерті. Потім я опритомнів і пожалкував про це. Щоправда, у них дивовижні знеболюючі засоби, але ж я знав, що вони все одно не подужають тысячу рентген, — все це чистої води філантропія. Не більше.

— Сьогодні удосвіта один старий зловив у річці велику рибину, — кажу я, щоб відвернути лікаря від його хвороб.

— Велику?

— З руку.

— Це ви в хмарах розгледіли?

— У хмарах. Чому вони такі?

— Довго пояснювати. Та я і не зможу. Ось видужаєте, поговорите з фахівцями. Хмари не цілий рік. Місяці за два до вашого прильоту було сонце. Тоді все змінюється.

— Що?

— Наше життя змінюється. Прилітають кораблі. Але це ненадовго.

— До вас рідко хто прилітає?

— Пасажирських рейсів немає. Та й звідки їм бути? Розкладу не складеш...

"Чому?" — хотів запитати я, але прийшла сестра. Замість цього я сказав:

— Доброго ранку, мій милий кате.

І відразу забув про лікаря. Сестра — значить, процедури.

Вдень я заснув. Мені знову снилася катастрофа. Мені снилося, що я посивів. Та, напевно, я ніколи так і не дізнаюся, чи посивів я насправді. Голова моя наглухо замотана — тільки очі назовні.

— Із Землею зв'язалися, — сказав лікар, зазирнувши до мене увечері.

Він здавався дуже веселим, хоча ми обидва знали, що із Землі летіти сюди майже півроку.

— Ну-ну, — ввічливо сказав я і почав дивитися в стелю.

— Та ви послухайте. Нас повідомили, що "Колібрі" заправляється на базі 12-45. Завтра стартує до нас. Це далеко?

Я хотів би заспокоїти лікаря, але він все одно дізнається правду. Я сказав:

— Будуть днів через сорок.

— Чудово, — відповів лікар, не перестаючи широко посміхатися.

Але йому вже було невесело. Він теж розумів, що й сорока днів мені не протягнути. Та він був лікарем, і тому він повинен був щось сказати.

— У них на борту лікар і препарати. Вас поставлять на ноги за три години.

— Тоді нікого буде ставити на ноги...

По річці на хмарах плив униз димарем довжелезний пароплав, і білий дим з його труби звисав з хмари до самого вікна.

— Треба бути молодця, — сказав лікар.

Я не став сперечатися.

Ніч була довгою. Я чекав світанку, а його все не було. Скільки триває їх доба? Якщо не помиляюся, двадцять дві години з хвилинами. І поділені вони на періоди і частки. Про це я читав у довіднику. Ще на базі.

Нарешті почало світати. Я здивувався, побачивши на хмарах, що вулиці повні народу. Зазвичай перехожі з'являлися години через півтори після світанку.

Відчинилися двері, і увійшов лікар.

— Вас ще не годували? — запитав він.

— Ні, рано ще.

— Пора, пора, — сказав він.

— Яка зараз година? — запитав я.

— Тринадцять часток третього періоду, — сказав лікар.

Я не став просити роз'яснень. Третього то й третього.

— Мені доведеться вас покинути, — сказав лікар. — Багато роботи.

Лікар повернувся за годину і довго розглядав стрічки із записами моєї температури, тиску, пульсу і інших штук, які свідчать про те, що я ще живий. Стрічки йому явно не подобалися, тому лікар почав насвистувати щось веселе.

— Ну і як?

— Зовсім непогано. Зовсім непогано. Шкода, що вам збили режим. Голови за це відривати треба!

— За що?

— За повну безвідповідальність. Йому, бачте, не хотілося з нею прощатися. Ну гаразд, потім поясню. До речі, ви не заперечуватимете, якщо до вечора ми зробимо вам переливання крові?

— А моє заперечення буде взято до уваги?

Лікар ввічливо посміхнувся і пішов.

Наступного дня мені стало гірше. Лікар сидів на круглому табуреті і про свої хвороби анічичирк. За вікном мете. Вчора ще було тепло, і риболови похитували над водою вудлищами, мов жуки вусиками. А сьогодні мете.

— Через півгодини закінчиться, — сказав лікар. — Недодивилися.

— Ви керуєте кліматом? — запитав я.

— Та нічим ми не керуємо, — зітхнув лікар. — Це не життя, а суцільне неподобство. Швидше б хмари пішли.

— Ви вчора щось казали про безвідповідальність.

— Ах, ви про цей інцидент? Це неминуче. Один молодик... Що з вами?

Мені було зле. Я ще чув лікаря, але вже не міг утриматися на поверхні світу. Мені здавалося, що я тримаюся за слова лікаря, мов за ховзькі тонкі колоди, але ось слова вислизають і залишаються на воді, а я йду углиб, не сміючи відкрити рота і зітхнути...

Я прокинувся. Вони не знали, що я прокинувся. Не помітили. І я чув їх розмову. Лікаря і іншого доктора, фахівця з променевої хвороби.

— Два-три дні, не більше, — сказав фахівець. — Геть поганий.

Я знав, що говорять про мене, але дуже хотілося, щоб слова ці не мали до мене ніякого відношення.

Повторно я прокинувся вночі. Лікар сидів на своєму табуреті і розкладав на колінах щось на кшталт пасьянсу з карт, схожих на поштові марки. Мені здалося, що лікар осунувся і постарів. Я був вдячний лікареві за те, що він не пішов уночі додому, за те, що сидить біля мого ліжка, і навіть за те, що він осунувся всього лиш тому, що у його відділенні вмирає людина із Землі, із зовсім чужої і дуже далекої планети.

— Спіть, — сказав лікар, помітивши, що я розплющив очі.

— Не хочу, — сказав я. — Ще встигну.

— Не вар'юйте, — сказав лікар. — Безвихідних становищ не буває.

— Не буває?

— Ще одне слово, і я даю вам снодійне.

— Не треба, лікарю. Знаєте, що дивно: я читав, що перед смертю люди згадують дитинство, рідний дім, галяви, залиті сонцем... А мені все здається, що я лагоджу якогось непотрібного мені кібера.

— Значить, житимете, — сказав лікар.

Я задрімав. Я знав, що лікар як і раніше сидить поряд і розкладає пасьянс. І мені, як на зло, приснилася галява, залита сонцем, та сама галява, по якій я бігав у дитинстві. Галява була теплою і запашною. На ній було багато квітів, пахло медом і гули бджоли... Лікареві я не став казати про свій сон. Навіщо засмучувати?

Увійшла сестра.

— Все гаразд, лікарю, — сказала вона. — Проголосували.

— Ну, ну?

— Сто сімнадцять "за", троє утрималися.

— Любесенько, — сказав лікар. — Я так і думав.

Він схопився, і карти, схожі на марки, розсипалися по підлозі.

— Що, лікарю?

— Життя чудове, молодий чоловіче. Люди чудові. Хіба ви цього не відчуваєте? Ох, як у мене болить зуб! Ви не можете собі уявити... У вас коли-небудь боліли зуби? Ви ще повернетеся на свою галяву. Вона вам снилася?

— Так.

— Повернетеся, але зі мною. Вам доведеться запросити мене в гості. Все життя збирався побувати на Землі, але ніколи якось. Якщо ми з вами протримаємося ще два дні, вважайте, що ми перемогли.

І він не брехав. Він не заспокоював мене. Він був упевнений в тому, що я виживу.

Це було дивно, тому що нізвідки було узятися оптимізму.

— Сестро, приготуйте стимулятори. Тепер не страшно. — Лікар поглянув на годинник. — Коли починаємо?

— Через п'ять хвилин. Навіть раніше.

Крізь товсті шибки вікон долинув багатоголосий рев сирен.

— Через п'ять хвилин. Ви вже знаєте? — сказав незнайомий лікар, зазираючи до палати.

— Засуньте фіранки, — наказав лікар сестрі.

Сестра підійшла до вікна, і я востаннє побачив срібну підкладку хмар. Я хотів попросити, щоб вони не засували фіранки, пояснити їм, що хмари потрібні мені, але невблаганна нудота підкотила до горла, і я, не встигнувши учепитися за муркотіння лікарського голосу, понісся по хвилях, задихаючись в піні прибою.

— ...Так, — сказав хтось по-російськи. — Ну і становисько!

Я не знав, до якого з уривчатих видінь відноситься цей голос. Він не давав піти назад у забуття і продовжував гудіти, глибокий і гучний. З голосом був пов'язаний зростаючий у мені біль.

— Додай ще два кубики, — наказував голос. — Чіпати його поки не будемо. Глібе, пережени сюди третій комплект. Зараз він прокинеться.

Я вирішив послухатися і прокинувся. Наді мною висіли чорна широка борода, довгі пухнасті вуса і брови, такі ж пишні, як і вуса. З маси волосся виглядали маленькі блакитні очі.

— Ось і прокинувся, — сказав бородатий чоловік. — Більше заснути ми тобі не дамо. Бо ще звикнеш...

— Ви...

— Доктор Бродський з "Колібрі".

Бродський відвернувся від мене і випростався. Він здавався високим, вищим від усіх у кімнаті.

— Колего, — перейшов він на космолінгву. — Дозвольте мені ще разок зазирнути в історію хвороби.

Мій лікар дістав оберемок білих котушок із стрічками записів.

-Так, — бурмотів Бродський. — День одинадцятий... день чотирнадцятий... А де продовження?

— Це все.

— Ні, ви мене не зрозуміли. Я хотів запитати, де друга половина місяця? Адже ж не чотирнадцять днів він хворіє.

— Чотирнадцять, — сказав лікар, і в голосі його пролунали дзвінкі нотки сміху.

— Сорок три дні тому ми стартували з бази, — тим часом гудів Бродський. — Ми заощадили в дорозі три доби, тому що більше заощадити не могли...

— Я вам усе зараз поясню, — сказав лікар. — Але, здається, приїхав ваш помічник...

Через шість годин я лежав на найзвичайнісінькому ліжку, без обладунків, без шин, без розтяжок. Нова шкіра трохи зуділа, і я був ще такий слабкий, що насилу піднімав руку.

1 2
загрузка...