Освячення храму Ананда

Кір БУЛИЧОВ

ОСВЯЧЕННЯ ХРАМУ АНАНДА

Наша станція, така обширна, — труби коридорів, кулі лабораторій і паливних складів, сплетіння тросів і гравітаційних майданчиків, — наша станція здається пасажирові підлітаючого корабля лише зеленою іскоркою на екрані локатора. А я ж за три тижні ще не у всіх лабораторіях побував, не зі всіма мешканцями станції знайомий.

— Ви не спите, професоре?

Я упізнав голос Сильвії Хо.

— Ні. Я думаю. Я загасив світло, тому що так легше думається.

— Невже можна спеціально думати? Я ось ходжу і думаю, їм і думаю, розмовляю і думаю.

— Раніше я теж не помічав, думаю я чи ні. І лише тепер, на сьомому десятку, здогадався, що мислення гідне того, щоб виділити його в самостійний процес.

— Ви жартуєте, професоре. А я до вас на хвилинку. Капітан просив нагадати, що через півгодини вмикаємо екран.

— Спасибі. Йду.

Я сів на койці і ледве встиг схопитися за скобу. З ранку була невагомість. Перед дослідами з екраном обертання припинялося — станцію орієнтували з точністю до мікрона. Я не люблю невагомість. Вона дарує лише кілька хвилин дитячого здивування перед можливостями свого тіла. Потім швидко набридає, стомлює, викликає легку нудоту і заважає спати.

— Ви не спите, професоре?

— Ні. Це ти, Тайку?

— Ви не забули, що через півгодини вмикаємо екран?

— Йду, йду.

Я відшукав під ліжком черевики на магнітних підошвах. Вони дуже легко ковзають по підлозі і вимагають значного зусилля, щоб відірвати їх. Старожили схожі тут на ковзанярів. Я подібний на новачка, що вперше ступив на лід.

— Професоре, ви не спите?

— Спасибі. Я пам'ятаю. Я знаю, що через півгодини вмикаємо екран.

— Я проходив мимо і вирішив попередити. Сьогодні ваш день, професоре.

Я посидів з хвилину, прислухаючись до легких шумів і шурхотів, що пронизували станцію. Звуки ці, якими б слабкими не здавалися, — дивовижне свідчення життя, контраст із безнадійною порожнечею простору. Ось дзенькнула каструля в камбузі, застрекотав робот, прошурхотіло повітря у дакті кондиціонера, комаром відгукнувся якийсь прилад в лабораторії, пискнуло кошеня... Котенят, по-моєму, вісім. Може, і більше. Вони випурхують з дверей, настовбурчуючи шерсть, плавають перед очима і норовлять вхопитися кігтями за що-небудь надійне.

— Ви прийшли, професоре? Сьогодні ваш день.

Це російський фізик. Фізики свою справу зробили, їм залишається лише чекати і хвилюватися разом з нами.

— Це наш спільний день, — відповідаю я. — І насамперед день Сильвії.

Сильвія сидить біля дальньої від екрану стіни, на гострих колінах — блокнот. Вона посміхається мені вдячно і боязко. Не бійся, мишеня, тебе ніхто не вижене. Сьогодні й справді наш день. Ми з Сильвією єдині поки фахівці, на яких працюватиме екран. Решта його проектували, розраховували, вмонтовували, настроювали і знову настроювали. Ми дивитимемося. Сильвія — антрополог. Я — історик.

— Жарко, професоре? — запитав Тайк.

Тайк сидів навпочіпки перед розкритою панеллю пульта управління.

— Хоч кватирку відчиняй, — сказав російський фізик. — У космос.

— Застудишся, — сказав капітан. — Сьогодні ваш день, професоре. Якщо фізики нас не обдурили.

Капітан всівся у крісло перед самим екраном, великим, на всю стіну, чорним і тому бездонно глибоким.

Російський фізик дістав з кишені мініатюрні шахи, але не втримав у руці, коробочка відкрилася, і фігурки віялом, немов горобці, що рятуються від шуліки, розлетілися по лабораторії.

— П'ятнадцять хвилин, — сказав Річард Темпест.

Всі навколо були спокійні, може, навіть надмірно спокійні. Безшумно, ковзанярами, в лабораторію в'їжджали техніки, чаклували біля пульта, перемовлялися тихо, коротко і переважно незрозуміло. Помалу лабораторія заповнювалася глядачами. Стало тісно. Хтось із молоді зняв черевики і влаштувався на стіні, під стелею, повиснувши на скобі.

— Сідайте сюди, ближче, — сказав капітан. — А де Сильвія?

Парасваті поступився мені місцем. Стиснувши в долонях бильця, я відчув себе упевненіше.

— Я все ж не вірю, — сказала Сильвія, дивлячись на Тайка; Тайк схилився до мікрофона, диктував на місток якісь цифри.

Тайк випростався, оглянув нас, немов полководець перед битвою, подивився на екран і сказав:

— Світло.

— Хай буде світло, — прошепотів фізик, який так і не зібрав шахів.

Лампи в лабораторії померкли, і яскравішими стали різноколірні індикатори на пульті.

— Починайте, — сказали з містка.

На чорному еліпсі екрана виникла світна хмара, вона зародилася в глибині його, розгорялася і наближалася, розповсюджуючись до його меж, і по ньому пробігали зелені іскри. Так тривало хвилину, а потім екран раптово став блакитним, і в нижній частині його проявилися руді і білі плями, немов зображення, народжене в ньому, було не у фокусі.

— Виходить, — сказав Парасваті. — Куди краще, ніж учора.

— Куди вже краще, — сказав розчаровано хтось із глядачів.

— Ох! — сказала Сильвія.

Чарівник зірвав пелену з екрану, навів зображення на різкість, і перед нашими очима постав звичайний земний пейзаж, настільки реальний і рельєфний, немов екран був вікном у сусідній світ, залитий жарким сонцем, просякнутий пилом і свіжим вітром. Синя широка смуга перетворилася на небо. На вохряному піску означилися будинки, глибокі колії на вузькій дорозі і рідкі пальми.

— Все гаразд, — сказав Тайк. — Ми на місці.

— Вірно? — запитав капітан.

— Одну хвилинку, — сказав я.

Був полудень. Тонка курява крутилася над землею, зритою і потоптаною буйволами. Обплутана бамбуковим риштуванням і прикрита очеретяними рогожами, підносилася споруджувана будівля. Вона була логічним центром сцени, яку ми спостерігали. Численні супряги волів і буйволів тягнулися до неї, завантажені жовтою цеглою. Балансуючи на гнучких бамбукових жердинах, піднімалися на риштування вервиці майже голих людей. Нагорі трудилися каменярі. У лівій частині екрану видно було веранду, стовпи якої рясно прикрашені тонким різьбленням. Перед нею дрімали два воїни зі списами в руках...

— Ну й що, професоре?

Усі в лабораторії чекали моєї відповіді.

— Це Паган, — сказав я. — Кінець одинадцятого століття.

— Ура! — сказав хтось неголосно.

— Вдалося? — запитав динамік.

Черговий на містку хвилювався.

— Ур-ра! — відповів йому фізик. — Які ж ми молодці!

— Гойдати професора, — запропонував лукавець Тайк.

— Я абсолютно ні при чому. Ви могли б показати це зображення ще десяткові учених, і вони сказали б те ж саме.

— Але професор сказав першим!

Їм потрібна була розрядка. Вже краще нехай гойдають мене, аніж Сильвію. Я лише намагався не вдаритися об який-небудь прилад, хоча в цьому не було потреби — літав я поволі і солідно, як повітряна кулька. Мої мучителі також відривалися від підлоги і злітали услід за мною, від чого в напівтемряві лабораторії, освітленої сонцем далекого світу, ворушилося одне багаторуке, багатоголове чудовисько. І не дай бог людям з того боку екрану зазирнути до нас. Вони б померли від страху.

— Дивіться! — сказала Сильвія, якій вдалося сховатися в кутку і уникнути загального тріумфу. — Дивіться — людина!

Зморщений, висхлий старий ніс, притискуючи до грудей, глиняний горщик. Він ішов так близько і видимий був так виразно, що можна було перерахувати всі зморшки на його обличчі. І навіть дивовижним здавалося, що він нас не бачить. Він зупинився на мить, повернувши голову в наш бік, зітхнув і продовжив шлях. І погляд його миттєво перервав збуджену веселість. Люди опускалися вниз, ніби осіннє листя.

— Він хотів сказати нам: "Чого підглядаєте?" — та не знає, на якій мові говорити з нами.

— Шкода, кіно не звукове.

— А професор зміг би зрозуміти, про що вони говорять?

— Заледве. Минула майже тисяча років.

— Яка роздільна здатність!

— Професоре, розкажіть нам про них.

— Це не видасться нудним?

— Ніколи.

— Розкажіть, професоре.

— Навіть не знаю, з чого почати, — сказав я. Я не люблю бути центром уваги. Тим більше що я ніяк не міг звільнитися від відчуття, що насправді я узурпатор. Самозванець. Головне сьогодні не історія. Головне те, що людям нарешті вдалося зазирнути в своє минуле.

Чорними блискавками пробігли по екрану перешкоди, земля захиталася.

— Додай потужності, — сказав капітан Тайкові.

— Уже відходить, — сказав Тайк. — Ще хвилини три-чотири, не більше.

— Розповідайте, професоре.

— Це була велика держава. Володіння її тягнулися від Гімалаїв і гір Південного Китаю до Бенгальської затоки. Вона існувала двісті п'ятдесят років, і столицею її було місто Паган. Будівля в риштуванні — храм Ананда, перший з гігантських храмів Пагана, побудований при цареві Чанзитті. Храм цей, як і безліч інших храмів і пагод, загальною кількістю близько п'яти тисяч, стоїть у центрі Бірми, на березі ріки Іраваді.

— І зараз стоїть?

— І зараз.

Старий з горщиком в руках знов пройшов по екрану. Йому було важко і жарко. Дивлячись на нього, я зрозумів, що в залі теж дуже жарко. І раптом екран потьмянів. Останнє, що ми побачили, — до старого підбігла дівчина, узяла горщик. Чорні блискавки покреслили стародавнє місто, і не можна вже було вгадати обличчя дівчини.

Спалахнуло штучне, мертве світло плоских плафонів. Капітан сказав, обережно підводячись з крісла:

— Сеанс закінчений.

— А може, нічого і не було? Нам здалося? — запитав Парасваті.

— Все знято, — сказав Тайк. — Хоч зараз можна прокрутити фільм.

Люди не поспішали розходитися. Це і справді було схоже на зал кінотеатру, де щойно показали картину неймовірно талановиту, дивну і несподівану.

— Тайку, передай на місток, щоб почали обертання. До ранку.

Капітан допоміг мені дістатися до дверей.

— Це чудово, — сказав я йому.

— А ви, професоре, відмовлялися від поїздки сюди.

— Ви знаєте про це?

— Так.

— Я консерватор. Важко повірити в хроноскопію.

Я й справді відмовлявся летіти на станцію. Я переконував ректора вибрати когось молодшого, не такого зайнятого, більш легкого на підйом. "Гаразд, — казав я йому. — Припустимо, що ця хроноскопія має під собою якусь основу. Припустимо навіть, що за певних умов можна відшукати точку у просторі, власний час якої йде з відставанням на тисячу років від земного. Припустимо навіть, що з цієї точки можна буде поглянути на Землю. Але що ми побачимо на такій відстані?" Ректор був терплячий, ввічливий. Таким самим він був двадцять років тому, коли тримав у мене екзамен з історії Бірми.