Кір БУЛИЧОВ
КОЛИ ВИМЕРЛИ ДИНОЗАВРИ?
У цьому будинку був сучасний ліфт з блакитними дверима, що самозачинялися. Між стулками була шпара, настільки широка, що можна було побачити яскраво освітлену білу стіну кабіни і сучасний плафон під стелею. Але влізти в шпару не було змоги. Не лише Полянову, але й мені, хоч я вдвічі тонший.
— Який поверх? — запитав Полянов.
— Десятий, Миколо Миколайовичу, — сказав я.
— А інший ліфт є?
— Немає іншого. Може, я піднімуся, а ви поступово до мене приєднаєтеся?
— Як так поступово? — запитав Мик-Мик. — Тобі самому не можна. Він з тобою і розмовляти не буде.
Мик-Мик важко зітхнув і чомусь розстебнув піджак.
Я б чудово упорався без нього, але коли з лабораторії принесли глянсові, тринадцять на вісімнадцять, відбитки, то принесли їх не мені, а просто до нього в кабінет, він мене відразу викликав, і я вперше побачив їх мальовничо розкиданими по столу Мик-Мика.
— Ти замовляв плівку друкувати? — запитав він, зображаючи строгість.
— Замовляв.
— А що там, знаєш?
— Ні. Мені Грісман плівки надіслав, я гадав, може, щось термінове, ось і віддав у лабораторію. Адже по нашому відділу.
— Значить, не бачив, кажеш?
— Не бачив.
Я намагався краєм ока розгледіти, чого там Грісман назнімав такого, що лаборант притягнув просто до Мик-Мика в кабінет. Може, зазняв місцевих дівчат на згадку, і зараз відбудеться неприємна для мене розмова?
— Де лист? — запитав Мик-Мик.
— Який лист?
— З плівками лист від Грісмана був?
— Не було ніякого листа, Миколо Миколайовичу, — відказав я.
— Що ж це таке? Надсилає фотокореспондент плівки — і до них ні листа, нічого? Може, він і не хотів, щоб їх проявляли? Може, він хотів, щоб їх просто у такому вигляді в музей віддали? Він де?
— Ви ж знаєте, на Саянах, в Парикських болотах, там скелети ящерів знайшли. Самі ж йому відрядження підписували.
— Що він має бути в Парику, це я знаю, а ось де він насправді, не знаю.
Полянов згріб фотографії в купу.
Я скористався передихом, щоб убивчо подивитися на лаборанта Льову. Чого-чого, а такої зради я від нього не чекав.
У Льови були очманілі очі, і він, по-моєму, навіть не зрозумів, що я дивлюся на нього убивчо. З-під широких долонь редактора виглядали кутики фотографій, і по кутиках ні про що здогадатися було неможливо.
— Плівки де? — запитав Полянов у Льови.
— У лабораторії залишилися.
— Мерщій принеси, одна нога тут, друга там. Як ти міг їх залишити?
Справа серйозна, зрозумів я.
Полянов постукав долонею по відбитках, затим поправив масивні окуляри.
— Так, — сказав він єхидно, — коли вимерли динозаври?
— Що?
— Коли, питаю, динозаври вимерли? Давно? Відповідай, ти ж відділ науки.
— У крейдяному періоді, — сказав я.
— Ось-ось, і я так думаю, — сказав Мик-Мик. — А ось твій Грісман так не думає. Що ж тепер робити?
— Знаєте що, поясніть мені, будь ласка, — сказав я. — Адже зрозумійте моє становище...
— А я хіба не розповів? Я ж бо думав, що ви це на пару з Грісманом придумали, мене, старого, розіграти хотіли.
Полянов провів долонею по столу, і фотографії, притиснуті до його поверхні, під'їхали до мене.
— Ти сідай, — сказав мені редактор, — в ногах правди нема.
Я правильно зробив, що послухався Мик-Мика і сів раніше, ніж поглянув на фотографії. Тому що фотографії були хороші, якісні, деякі на контражурі, з достатньою глибиною. Хоч тут-таки, без ретуші, клади в номер. Але в номер їх поставити було неможна. Жоден редактор, що поважає себе, не зробив би цього. На фотографіях були зображені динозаври. Динозаври в болоті, динозаври на тлі далеких гір, динозаври, що лежать на березі. Звичайнісінькі динозаври з підручника палеонтології або з популярної праці "Минуле Землі".
Я перебирав відбитки, розкидав їх віялом, мов колоду карт, навіть перевертав на інший бік у марній надії побачити пояснювальні підписи на звороті.
— Трюк? — долинув до мене здалеку голос Полянова.
У голосі звучало щире співчуття. Певно, мій подив був достатньо очевидним.
— Що трюк? — запитав я. — Це? Це не трюк. Адже, щоб зняти динозавра, треба мати динозавра. Хоча б штучного, опудало, муляж. А звідки у нього в лісі, в болоті опудало динозавра?
— Ось і я думаю, — сказав Полянов.
У двері увірвався Льова, несучи, мов отруйну змію за хвіст, маючу плівку.
— Вона, — сказав він, — ціла й неушкоджена, а то ви сказали, і я захвилювався.
За Льовою в кабінет увійшли Куликов і Галя, наша секретарка. Вони встали за моїми плечима, і ясно було, що не підуть, поки таємниця не вирішиться.
— Ти на мене не того, — шепнув мені Льова, — я не міг, така справа.
— Гаразд, потім побалакаємо, — сказав я, не в силах відірвати очей від блискучих глянсових ший динозаврів.
— Ти що ж гадаєш, — продовжував тим часом Полянов, не дивлячись на нас. — Ти гадаєш, я зараз ось так і скажу: у номер. Ні, я цього не скажу.
Полянов акуратно змотав плівку і, відірвавши листок перекидного календаря, загорнув її в папір. Потім поклав у внутрішню кишеню піджака.
— Миколо Миколайовичу, — сказав я. — Голову даю на відруб, це справжні знімки. Погляньте на задній план, і серпанок і все тут...
— Що радиш? — запитав Полянов. І сам відповів: — Потрібен фахівець.
У кабінет тим часом увійшли ще чоловік зо п'ять з редакції. Сенсації швидко розповсюджуються в журналістському світі.
— Мошкіну подзвонити треба, — сказав Сергєєв з відділу літератури.
— Тільки не Мошкіну, — відказав я. — Мошкін у Єрьоміна в експедиції відав кадрами і господарством, а потім брошуру написав. А сам нічого не знає. Краще самому Єрьоміну. Хоча його зараз немає в місті. У мене є домашній телефон Ганковського. Якщо він здоровий, це найбільш підходяща людина.
— Дзвони, — сказав Мик-Мик, підсовуючи до мене телефон.
Фотографії Грісмана літали по кімнаті з рук в руки, і кабінет був наповнений шепотом і шурхотом.
Доцент Ганковський погодився прийняти нас. Він люб'язно повідомив свою адресу і попередив, що ліфт може бути зіпсований. І ось ми стоїмо в під'їзді будинку, де живуть учені з університету, і Полянов розстебнув піджак, щоб легше було дихати, коли підніматиметься на десятий поверх.
Ми піднімалися швидко.
До десятого поверху серце моє вже так заштовхало легені, що нічим було дихати. А Полянов крокував і крокував, ніби забув, що в ньому сто три кілограми і у нього гіпертонія.
Доцент сам відчинив двері. Вочевидь, йому не була чужа цікавість.
— Ну що ж... — сказав він, посадовивши нас у справжні академічні чорні шкіряні крісла.
Доцент був сухий, обпалений вітрами пустель і гір. Стіни кабінету були заставлені стелажами, а в проміжках між ними висіли таблиці, що зображали белемніти в натуральну величину. На столі під корінним зубом мамонта лежали стосом списані швидким почерком аркуші.
— Ми б вас не турбували, товаришу Ганковський, — сказав Мик-Мик. — Ми розуміємо вашу завантаженість, ми і самі завантажені. Відповідайте нам, коли вимерли динозаври?
— В кінці крейдяного періоду, іншими словами, дуже давно, — сказав доцент, і я подумав, що йому разів сто за життя доводилося відповідати на це питання.
— А зараз динозаври є? — запитав Мик-Мик.
Доцент подивився на Полянова докірливо. Адже він не знав, що у мене в конверті.
— На жаль, це виключено, — сказав доцент. — Хоча наука від цього багато втратила.
— Ще не все втрачено, — сказав Полянов. — А ось ще одне питання: чому ви, товаришу Ганковський, такі впевнені, що динозаври вимерли?
Доцент був людиною терплячою. Хоч він і засумнівався, що Мик-Мику можна довірити журнал, він виду майже не подав.
— Дозвольте, я тоді не обмежуся простою відповіддю "так" чи "ні". Щоб уникнути подальших питань, я у двох словах розповім вам, хто такі динозаври і чому я такий упевнений, що вони вимерли. Ви палите? А ви, молодий чоловіче? Тоді куріть, не соромтеся. Так, значить, динозаври. Англійський вчений Річард Оуен у минулому столітті відновив зовнішність одного з цих викопних чудовиськ і дав йому назву динозавр, що означає — жахливий ящір. Динозаври були дуже багатоманітні. Серед них зустрічалися і хижаки, озброєні величезними зубами, були і живі танки, закуті у важкий панцир. Були серед динозаврів і найбільші мешканці земної суші. Бронтозаври, диплодоки перевищували в довжину двадцять метрів. Весь крейдяний період був ерою панування динозаврів. Досі ми не можемо з упевненістю сказати, скільки видів динозаврів існувало тоді на землі. Майже щороку учені відкривають нових і нових ящерів — плаваючих, літаючих, стрибаючих... Я, сподіваюся, розповідаю досить популярно?
У будь-якому іншому випадку, я упевнений, Полянов би смертельно образився, почувши таке питання, але зараз він на відміну від доцента бачив гумор у всій цій ситуації. Адже він міг просто показати фотографії, і скінчена справа. Але він з насолодою відтягував цю урочисту мить.
— Продовжуйте, ми з цікавістю слухаємо, — сказав він.
— Отже, крейдяний період — ера панування динозаврів. Крейдяний період ділиться на дві частини: нижня крейда і верхня крейда. Так от, верхня крейда — важливий момент в історії Землі. Саме тоді, шістдесят мільйонів років тому, динозаври несподівано вимирають.
— Як так несподівано? — зацікавився раптом Мик-Мик.
— Я не перебільшую. З погляду історії Землі проміжок часу, в який повністю зникли динозаври, дуже невеликий. Отже ми можемо вважати їх загибель несподіваної. Все розмаїття видів і форм цих господарів нашої планети зникло, поступившись місцем ссавцям — дрібним, слабким істотам, які в ті часи не могли й мріяти про конкуренцію з динозаврами.
— І в чому причина? — запитав Полянов.
— Ага, — торжествуюче промовив доцент, — гадаєте, що ви єдиний, кому це видалося дивним? Ні. Це загадка, над якою вже десятки років б'ються учені всього світу. Чому вимерли динозаври? Є теорія — я, щоправда, не прихильник її, — що динозаври загинули в результаті космічної катастрофи, яка відбулася в кінці крейдяного періоду. Наприклад, Сонце проходить крізь хмару космічного пилу. Рівень радіації на Землі різко підвищується, і не пристосовані до таких різких змін умов існування динозаври гинуть.
— А ссавці?
— Вони теплокровні і тому більш незалежні від навколишньої природи.
— А змії, жаби? Комахи?
Мені здавалося, що Мик-Мик ставить занадто вже багато питань, але переривати розмову не став.
— Космічна теорія багато чого не пояснює.