Важка дитина

Кір Буличов

Кір БУЛИЧОВ

ВАЖКА ДИТИНА

Мені запам'яталася одна розмова. Нічого в ній особливого — я таких розмов наслухалася сотні. Але тоді мені раптом спало на дуску, що сторонній людині нізащо б не здогадатися, в чому справа.

Моя бабуся сиділа в сусідній кімнаті і скаржилася на життя своїй подрузі Ельзі. Я до таких бесід відношуся позитивно: бабусі корисно виговоритися. Спеціально я не прислухалася, але робота у мене була нудна, механічна, і деякі фрази запали в голову.

Я повзала на колінах по підлозі з тюбиком у руці і скальпелем у зубах і підклеювала підкладку пузиря. Різниця між дилетантом і справжнім спортсменом-пузиристом полягає в тому, що дилетант стару підкладку викидає— невелика цінність. Професіонал склеїть підкладку власними руками і піджене пузир по собі так, що його конструктор не дізнається. Адже швидкість і маневреність пузиря залежать іноді від таких невловимих дрібниць, що просто чудуєшся. Ми всі такі — професіонали. Якось я була на зборах, поряд тренувалися велосипедисти — славний пережиток зорі механічного століття. Ви б подивилися, як вони шанували, перекроювали, свердлили свої машини.

І тут я почула голос бабусі:

— Іноді у мене руки опускаються. Вчора він стрибнув на верхню раму телеекрану і з такою люттю відламав її, що я боялася — втратить пальці.

— Це жахливо, — погодилася подруга.

Усе життя у бабусі стаються події, і все життя Ельза висловлює бабусі співчуття.

Вони побалакали трохи, я не чула про що, потім голос бабусі знову проник у мою кімнату:

— Я гадала, ми його ніколи не дістанемо з-під плити. Там шпара крихітна. А він умудрився забратися в неї вночі, поки всі спали.

— Ти, напевно, страшно перехвилювала?

— Не те слово. Вранці встаємо, його ніде немає. Олег (мався на увазі мій тато) мало з глузду не з'їхав. А я пішла на кухню, тільки-но набрала на плиті код, як у Катеринки виникло передчуття. Вона зазирнула в шпару. Просто щастя, що я не встигла натиснути кнопку. Потім технік мені сказав, що під плитою температура піднімається до ста градусів.

— І він виліз?

— Нічого подібного. Він застряг. Лежить і шипить. Довелося демонтувати плиту. А технік сказав...

— Але мають же бути якісь світлі моменти, — наполягала Ельза.

— Жодного! — відрізала бабуся. — Але найстрашніше, я не уявляю, що він викине завтра.

— Пірне в сміттєпровід? — запропонувала як робочу гіпотезу Ельза.

— Це він вже робив. Катеринка спіймала його за задні лапи. Все доводиться тримати під замком, все перевіряти, все ховати. За останніх півроку я постаріла на десять років.

Останні слова бабусі не відповідали істині. Виглядала вона чудово. Боротьба з Кером додавала її життю певної гостроти. Мученицький вінець бабусю молодив.

І ось, прислухаючись до цієї неспішної бесіди і повзаючи при тому з скальпелем у зубах по слизькій підкладці, я намагалася уявити собі, що я нічого не знаю. Припустимо, я випадкова людина, Кера в очі не бачила. Ким він мені уявиться? Кошеням? Цуценям?.. Але вже зовсім не чортеням зі старої гравюри...

Мене вдома не було, коли батько привіз Кера. Я затрималася на тренуванні, тому і побачила його останньою.

Він сидів на столі і видався мені схожим на голодну, замерзлу мавпочку, що забула про жвавість і лукавство мавпячого племені. Він кутався в якусь сіру ганчірку, з якою нізащо не бажав розлучатися, і його світло-сірі очиська були злими і настороженими. Побачивши мене, він вишкірився, батько хотів його приголубити, але Кер відмахнувся від батька довгою, ламкою рукою. Затим незграбно зістрибнув зі столу і зашкандибав у кут.

— Ось, Катеринко, у нас поповнення сімейства, — сумно сказала бабуся, яка обожнює всіляку живність, але яку, як і мене, Кер страшенно розчарував.

Ще вчора ми були сповнені ентузіазму і передчували радісну і зворушливу зустріч з нещасним сиріткою, якого будемо голубити, ніжити і терпляче виховувати. І ось сирітка сидить у кутку, шипить, а з-під сірої ганчірки визирає краєчок недорозвиненого перетинчастого крила.

До зустрічі я знала про Кера стільки ж, скільки будь-який інший мешканець нашої планети. Його і ще п'ятьох таких самих малюків знайшли в рятувальній капсулі на орбіті навколо другої планети в системі, номер якої я, звичайно, забула. На планеті було поселення або база. База загинула за невідомих обставин. Корабель піднятися не встиг, але вони змогли повантажити свою дітвору в рятувальну капсулу і вивести її на орбіту. Може, вони розраховували, що до них прийде допомога, не знаю. Допомога не прийшла, а сигнали капсули були прийняті експедиційним судном "Вега". Малюки, коли їх знайшли, були ледь живі. Ось їх і привезли на Землю. Куди ще накажете їх везти, якщо дому в них тепер не було?

"Вега", зрозуміло, залишила на орбіті маяк. Отже, якщо прилетять рятувальники, вони знатимуть, куди евакуювали малюків.

Спочатку їх хотіли залишити в спеціальному інтернаті. Потім вирішили розподілити по сім'ях: малюкам потрібна постійна турбота і батьківська ласка. І мій батько отримав дозвіл узяти сироту на виховання. Я гадала тоді, що деякі мої подруги луснуть від заздрості. Наша сім'я виявилася майже ідеалом за представленими у ній професіями: батько — біолог, точніше, космобіолог, мама — медик, а бабуся — відомий фахівець-теоретик з дошкільного виховання.

Ось ми і стали жити разом. Якщо це можна назвати "разом", мені не хотілося б кривдити Кера, але некомунікабельність, що існувала між нами, була споріднена з тією, що виникає часом між людьми і дикими тваринами. Припустимо, ви селите у себе горностая. Тварина рухлива, сильна і гарна. Ви оточуєте його ласкою, годуєте його м'ясом удосталь, споруджуєте йому зручну постіль, але ви думаєте при цьому, що він якщо не сьогодні, то потім, через тиждень, місяць, відплатить вам взаємністю. Але він і сьогодні, і завтра, і післязавтра спокійнісінько кусає простягнуту руку, все краде, створює під подушками запаси гниючого м'яса і чекає тільки можливості, щоб утекти з дому, повернутися до голоду і невпевненості свого лісового існування. Він переконаний, що ви його ворог, що всі навколо його вороги, що заманили сюди, аби з'їсти. Ось таку аналогію можна було б провести і з Кером.

Він нічого не хотів розуміти. Це не означає, що він насправді не розумів. Йому була навіяна російська мова, нам — його мова, так що за бажання ми могли б поговорити. Як би не так.

Пам'ятаю, тижнів через два такого життя я в хвилину роздратування, коли Кер щойно роздер на дрібні клаптики дуже потрібний мені лист, та при тому зжер ці клаптики, сказала йому:

— Друже, ти що, провокуєш мене на рукоприкладство? Не доб'єшся. Я маленьких не б'ю.

Він зробив вигляд, що ні слова не зрозумів, підстрибнув і укусив мене за повчально простягнутий в його бік палець. Щиро кажучи, я вічно ходила з розпухлими, ниючими пальцями, а в школі чи на тренуваннях мені не хотілося зізнаватися, що це робота мого чарівного сирітки, і я брехала відчайдушно про скунса-смердючку, що приходить до мене, та розповідала легенди про вдячність і чуйність Керчика.

Бабусю він узагалі ні в гріш не ставив, всі її виховні теорії руйнував одним махом, маму не помічав, лише батька побоювався, що того дуже засмучувало.

Батько запевняв, що за рівнем фізичного і розумового розвитку наша нова дитина дорівнює десятирічній. І росте він швидше, ніж ми. Так що ми зустрілися з ним, коли мені було тринадцять, йому ніби то десять. А до моїх сімнадцяти ми маємо порівнятися. За умови, звичайно, що фізіологи не помилилися.

Дурним його назвати було неможна. Доказом тому випадок із щоденником спостережень. Щоденник — назва умовна. Над Кером, як і над іншими малюками, провадилося постійне спостереження. Камери, приховані в стіні кімнати, постійно фіксували його життя. А крім того, ми домовилися записувати в товстенну книгу, не знаю, де її розкопала бабуся, усе цікаве, що, на наш погляд, відбувалося з Кером. Читати він не вмів. Його цьому ще не вчили, але якось здогадався, що періодичні звернення людей до товстої книги мають до нього пряме відношення. Може, просто зв'язав послідовність подій — адже діти такі спостережливі. Варто було йому щось накоїти, бабуся або я, тато рідше, хапалися за книгу і починали в ній дряпати. Так от, книга зникла, і ми спочатку навіть не здогадалися, що це його рук справа. Він і виду не подав. Так само кусався, відмовлявся від коржиків бабусі і нотацій бабусі. І в очах у нього стояла та сама порожнеча і злоба на нас, на весь наш земний, загалом тепло до нього налаштований світ.

Я тоді намагалася дізнатися у батька, яке становище в інших сім'ях, що взяли на виховання малюків. Виявилось, те ж саме. У тій чи іншій степені. У одного професора Кембріджського університету жила дівчинка з врятованих. Вона нікого навіть упізнавати не хотіла. До нас приїжджав психіатр, то він зізнався, що "на даному етапі ми безсилі знайти шлях до їх сердець", і поїхав, а бабуся потім докоряла йому: "Хіба можна так говорити про дітей?"

Так от, книги він боявся, чекав, певно, від неї якихось неприємностей, і вирішив спалити її в саду, для чого обламав уночі гілки яблуні, зламав бузковий кущ, склав усе на купу, підпалив, тільки сирі гілки погано горіли, цього він не знав.

Спочатку приїхали пожежники, потім ми самі прокинулися. Дивлюся у вікно — там страшні прожектори, тривожно; виявляється, пожежний розвідник занюхав дим і приїхав нас рятувати. Кер втік у будинок, улігся, весь мокрий, вимазаний сажею, в ліжко і вдавав, що нічого не трапилося. Книгу він зіпсував намертво, але був собою задоволений і у відповідь на наші докірливі погляди радісно скалився — зубки гострі, хижі.

Літати він не може. Розчепірює крильця, стає схожим на кажана і неначе розуміє при цьому, що недолугий і навіть смішний в наших очах. А літати йому кортить, він може годинами сидіти край вікна, дивитися на птахів, він себе відчуває ближче до птахів, аніж до нас. А одного разу кішка спіймала кажана. Він, як побачив, кинувся до кішки, мало не вбив її, летючу мишу відняв, тільки вона вже була задушена. Ніхто у нього цю мишу відібрати не зміг, бабуся переживала, плакала у себе в кімнаті, він сам мишу поховав десь, закопав. Напевно, вирішив, що миша йому далека родичка. А за кішкою відтоді ганявся, шипів на неї, бабуся навіть віддала її потім своїй племінниці від гріха подалі.

Я знайшла ці мої нотатки, особисті нотатки, лише для себе, і здивувалася — адже минуло три роки.

1 2 3 4
загрузка...