Переклад Катерини Оніщук
Жив собі колись чоловічок. Звали його Дрібничкою, і на нього чекала довга подорож. Але рушати в путь він аж ніяк не хотів, ба навіть сама думка про це була йому огидна; проте уникнути мандрівки він не міг. Чоловічок знав, що колись йому доведеться-таки поїхати, проте готуватися до від'їзду не поспішав.
Дрібничка був художником. Але не вельми успішним; почасти тому, що мусив робити безліч інших справ. Більшість отих справ він вважав докукою, та, якщо не вдавалося від них одкрутитись (а це, на його думку, траплялося надто часто), давав собі з ними раду дуже добре. Мусив — бо закони в його країні були доволі суворими.
Але траплялися й інші перешкоди. З одного боку, Дрібничка іноді просто бив байдики, не роблячи геть нічого. З іншого — він був по-своєму добросердим. Знаєте, буває таке добре серце: воно значно частіше змушувало його почуватися незручно, ніж надихало до дій; але й коли чоловічок таки робив щось, добре серце не вберігало його від бурчання, люті й лайок (переважно собі під ніс). І все-таки через оте своє серце він погоджувався виконувати чимало випадкових доручень свого сусіда пана Парохія — кульгавого чолов'яги. Зрідка Дрібничка допомагав іншим людям — і навіть далеким, якщо вони приходили і просили його про те. А ще коли-не-коли він згадував про подорож і починав безладно пакувати деякі речі, — тоді йому майже не малювалося.
Чоловічок мав напохваті кілька картин, які переважно були надто великими та зухвалими для його рівня. Дрібничка належав до тих художників, котрим ліпше вдається малювати листя, ніж дерева. Він витрачав купу часу на єдиний листок, намагаючись передати його форму, забарвлення, а також мерехтіння росяних крапель на його краях. Проте він дуже хотів зобразити ціле дерево з усім його листям, витриманим в одному стилі, але так, щоби кожен листок виглядав інакшим.
Вула, зокрема, одна картина, яка не давала йому спокою. Вона почалася з підхопленого вітром листка, а потому перетворилася на дерево, і дерево те росло, розпростуючи безліч гілок I пускаючи коріння щонайфантастичнішої форми. Дивні птахи зліталися й умощувалися на його гіллі — і їх теж треба було вшанувати увагою. Потому навколо дерева та поза ним — у проміжках між листям і вітами, — почала відкриватися якась місцевість: краєм ока можна було підгледіти ліс, що виступав на тих теренах, і гори, верхів'я яких укривав сніг. Інші картини перестали приваблювати Дрібничку, або ж він поприкріплював їх кнопками до країв свого грандіозного полотна. Тож невдовзі воно стало таким великим, що чоловічкові довелося приставити до нього драбину; він хутко лазив нею вгору-вниз, кладучи мазок тут або підчищаючи пляму там. Коли до Дрібнички заходили люди, він поводився досить ввічливо, проте ледь помітно ворушив олівці, які лежали на столі. Він слухав, що кажуть відвідувачі, проте насправді постійно думав про величезне полотно у високій повітці, збудованій у саду (на тій грядці, де раніше росла картопля) спеціально для картини.
- Джон Толкін — Фермер Джайлз із Гема
- Джон Толкін — Володар Перснів — Дві Вежі
- Джон Толкін — Коваль із Великого Вутона
- Ще 8 творів →
Дрібничка не міг позбутися свого доброго серця. "От якби я був сильніший духом", — казав він іноді сам до себе, маючи на увазі те, що йому хотілося б, аби проблеми інших людей не змушували його почуватися незручно. Проте тривалий час ніхто аж надто йому не заважав.
— Я, хай там що, завершу цю одну картину — свою справжню картину, — а вже потому вирушу в ту трикляту подорож, — отак казав він.
Але Дрібничка також почав розуміти, що йому не вдасться вічно відкладати від'їзд. Отож, картина мала припинити просто собі розростатись і попрямувати до завершення.
Одного дня Дрібничка відступив од свого полотна й узявся розглядати його особливо уважно та відсторонено. Він не міг вирішити, що думає про картину, і жалкував, що не має друга, котрий би щось підказав йому. Насправді картина здавалася чоловічкові цілком невдалою, та водночас — вельми симпатичною, єдиною дійсно прекрасною картиною на цілому світі. У той момент йому раптом захотілося побачити, як він сам заходить до саду, плескає себе самого по плечі й каже (з непідробною щирістю):
— Пречудово! Я бачу точнісінько те, що ви прагнете передати. Продовжуйте так само й нічим не переймайтеся! Ми домовимося про державну підтримку для вас, аби ви мали все необхідне.
Проте державних виплат йому не перепадало. Дрібничка збагнув єдине: завершення картини, навіть такого розміру, якого вона була тепер, вимагатиме певного зосередження, певної праці, так-так, важкої та невпинної праці. Він закасав рукави й узявся зосереджуватися. Декілька днів намагався не перейматися нічим іншим. А тоді накотилася ціла лавина перепон. Удома в нього все вийшло з ладу; йому довелося поїхати до містечка, щоби виконати обов'язки присяжного: захворів далекий друг: пан Парохій зліг од прострілу в попереку: а ще продовжували приходити відвідувачі. Саме була весна, і їм кортіло випити безкоштовного чаю в сільській місцині, а Дрібничка мешкав у гарненькому будиночку ген далеко від міста. Подумки він лаяв їх, але заперечити того, що сам же й запросив їх колись давно — взимку, коли не вважав перепоною ходити по крамницях і попивати чай зі знайомими в містечку, — не міг. Спробував бути жорстким, але йому це не вдалося. Було чимало такого, на що чоловічок просто не смів сказати ні, незалежно від того, вважав це обов'язком чи не вважав; але було й таке, що він змушений був виконувати всупереч власній думці. Декотрі гості натякали на помітну занедбаність його саду й на те, що чоловічкові слід, напевно, очікувати відвідин Наглядача. Звісно, майже ніхто з них не знав про картину; та хоч би вони й знали, це нічого не змінило би. Сумніваюся, що вони надали б їй великої ваги. І навіть наважуся твердити, що картина та насправді була не дуже гарною, хоч і мала кілька вдалих місць. Цікаво виглядало принаймні дерево.
Цікаво і, сказати б, неповторно. Як і сам Дрібничка — незважаючи на те, що був він вельми посереднім і доволі недалеким чоловічком.
Незабаром Дрібниччин час став дійсно безцінним. Знайомці в далеких містах почали нагадувати чоловічкові, що йому належить здійснити важку подорож, а дехто з них навіть узявся вираховувати, на який найдовший термін він іще зможе відкладати від'їзд. Їх також цікавило, кому дістанеться будинок і чи хтось інший доглядатиме сад краще, ніж Дрібничка.
Надійшла осінь, страшенно мокра та вітряна. Маленький художник працював у своїй повітці. Він видерся на драбину, намагаючись передати блиск західного сонця на вершині засніженої гори, яку мигцем побачив онде зліва, над порослим листям кінчиком однієї з гілок Дерева. Він розумів, що невдовзі доведеться їхати: можливо, на самому початку наступного року. I він мусив завершувати картину, хоч і вельми побіжно: були на ній такі куточки, де йому тепер — із огляду на брак часу — випадало тільки ледь-ледь накидати те, що він хотів зобразити.
Постукали в двері.
— Заходьте! — різко гукнув Дрібничка і зліз із драбини. Він став на долівці, крутячи в руці пензля. Зайшов сусід — Парохій, єдиний справжній сусід, адже всі решта жили значно далі. Та все ж отой чоловік йому не вельми подобався: почасти тому, що нерідко втрапляв у халепи й потребував допомоги, а ще тому, що не цікавився малюванням, зате був критичним у садівництві. Коли Парохій оглядав Дрібниччин сад (а таке бувало часто), то бачив головно бур'яни; а коли дивився на Дрібниччині картини (таке траплялося зрідка), то бачив лише зелено-сіру мішанину та чорні лінії, які здавалися йому позбавленими сенсу. Він не забував нагадувати про бур'яни (обов'язок сусіда!), та втримувався від оцінок картин.