Листок, намальований Ніґґлом

Джон Толкін

Джон Роналд Руел Толкін

Листок, намальований Ніґґлом

Жив-був на світі маленький чоловік, якого називали Ніґґл. Незабаром йому належало вирушити у далеку дорогу. Але ж як йому не хотілося йти! Сама тільки думка про це наганяла на нього смуток. Та що вдієш! Ніґґл знав, що однаково нічого змінити не зможе: прийде час, і доведеться будь-що залишити все, що його оточує, прихопивши в дорогу якусь дещицю. Проте поки не настав час, Ніґґл з усіх сил намагався не думати про потребу збиратися.

Він був художником, хоч і не дуже процвітаючим. Якось вже так склалося, може саме через те, що в нього завжди була ціла купа обтяжливих обов'язків. Ніґґл певним чином давав собі з ними раду, особливо з тими, від яких ніяк не можна було відмовитися. Та ставалося це, на його думку доволі часто — закони країни, де він жив, були суворими. Бувало таке, що з ним траплялися й інші невдачі, словом все це забирало в нього багато часу. Але іноді він міг взагалі нічого не робити, а просто байдикувати собі.

Ніґґл мав у певному розумінні добре серце. Знаєте, є такі добрі люди, які зазвичай довго ниють, бурчать, дратуються, і мовчки (а часом і ні) клянуть все на світі, і тільки після цього всього щось роблять, якщо взагалі роблять. Та саме його добре серце спричиняло те, що на його голову постійно звалювалася якась робота. Найчастіше доводилося допомагати своєму кульгавому сусідові, містерові Перішу, але бувало й комусь здалека, звичайно, якщо вони вже приходили й просили цього.

Час від часу Ніґґл раптово згадував про майбутню подорож, починав збиратися, щось складав, запихав, але даремно. В такі дні йому було не до мистецтва.

В Ніґґловій майстерні стояли кілька картин. Всі вони були великі й занадто розумні, зовсім не до снаги маленькому авторові. Адже ж є такі художники, яким завжди краще вдаються листочки, ніж дерева. Ніґґл був саме таким. Кожен листочок він вимальовував довго і ретельно, так, щоби відобразити його форму, передати його світло і відблиски крапельок роси на його краєчках. Та він так хотів намалювати ціле дерево, величезне дерево з численним листочками, схожими між собою і разом з тим різними, щоб кожен був неповторно красивим.

Особливо Ніґґл побивався над однією картиною. Почав він її з листочка, зірваного вітром, і помаленьку перетворив його на дерево. Це дерево розросталося, щораз ширше розкидаючи незліченні гілки, дедалі глибше проникаючи в землю своїм вигадливим корінням. Потім звідкись взялися чудові пташки й повсідалися на гілках. Про них так само довелося потурбуватися. А потім навколо дерева, і за ним, і скрізь почала відкриватися ціла країна, і незабаром крізь листя можна було роздивитися ліс, що простягся з одного кінця в інший, і вершини гір, увінчані сріблястим снігом.

Ніґґл зовсім перестав цікавитися іншими картинами, а деякі з них він просто прилаштував до країв цього полотна. Незабаром картина стала такою величезною, що для роботи Ніґґл почав використовувати драбину. Він лазив нею згори-надолину: де треба було який штрих додати, а де який мазок невдалий замалювати.

Траплялося, іноді хтось навідувався до нього. Він виглядав спокійним і привітним, чемно слухав те, що йому говорили, але весь час перебирав олівці, що лежали на його столі. Всі його думки були з картиною. Віднедавна вона стояла у великій коморі, яку Ніґґл спеціально для неї побудував на городі, назавжди позбавивши себе врожаїв картоплі. Але, на жаль, добре серце не давало йому спокою. "От якби я був більш зібраним", — казав собі Ніґґл часом, напевне маючи на увазі, що хотів би, аби люди не роздирали його на шматки зі своїми проблемами й турботами.

Коли нарешті випадали спокійні дні, під час яких Ніґґла довго ніхто не смикав, цілий світ йому здавався осяяним сонцем. "Нічого, цю картину я мушу скінчити, мою єдину справжню картину, — казав він сам собі інколи, — а вже потім, що вдієш, доведеться вирушати в ту кляту подорож". Десь глибоко в душі він розумів, що ще недовго зможе відтягувати початок мандрівки. Картина вже мала би перестати рости, натомість почати набувати завершеного вигляду.

Якось Ніґґл стояв перед полотном, відійшовши на декілька кроків, і уважно, майже неупереджено, роздивлявся його. Він зовсім заплутався і вже й не знав, що має думати. Картина була нікчемно написана, це так, але яка ж вона була прекрасна! Одна-однісінька на цілий світ по-справжньому прекрасна картина.

Ніґґл надзвичайно потребував дружньої поради. Та ще краще було би, якби він сам зайшов до комірчини, поплескав би його (тобто себе) по плечі й сказав (звичайно, абсолютно щиро): "Це ж просто неперевершено! Розумію, друзяко, розумію. Гадаю, я збагнув, чого саме ти хотів домогтися. Прошу тебе, і далі працюй так само і нехай ніщо тебе не турбує. Ми будемо просити, щоб тобі призначили пенсію, так що ти ні в чому не будеш нужденним".

Проте досі ніякої пенсії не було. До того ж він усвідомив найголовніше. Щоби закінчити картину бодай за її теперішніх розмірів, йому доведеться добряче зосередитися й щосили попрацювати.

Отже, Ніґґл закотив рукави і почав зосереджуватися. Перші кілька днів він ще намагався не відволікатися. Але... Марно! Його постійно переривали. Чи то ставалися якісь дрібні неполадки в будинку, то треба було їхати до міста і виступати там (просто жах!) присяжним у суді, потім хворів хтось із знайомих, чи в містера Періша раптом ставався напад пристріту, і він не міг рухатися. І це вже незважаючи на гостей: вони з'являлися як гриби після дощу. Настала весна, й усі, зрозуміло, бажали попити чайку десь на свіжому повітрі. Наприклад, у Ніґґла, адже ж він мав пречудовий будиночок за містом. Ніґґл мовчки кляв усіх гостей як тільки міг, але не заперечував того, що сам запрошував їх ще взимку, коли він був аж ніяк не проти відволіктися, поїхати до міста на закупки, а разом із тим знайомих навідати.

Суворе обличчя не дуже ставало в пригоді: часом не вдавалося вчасно зробити його. А вже тоді, коли справа доходила до обов'язків, нещасного навіть ніхто не питав. Один із гостей якось натякнув Ніґґлові, що вже час сад привести до ладу, бо ж той зовсім заріс, а ну ж раптом навідається інспектор.

загрузка...

Звичайно, ніхто нічого не знав про картину. Але, якби й знав, що би це могло змінити. Гадаю, вони не надали би їй ніякого значення. До того ж вона була далеко не майстерно написана, хоча вдалі місця на ній траплялися. Особливо дерево: воно виглядало дивовижно й було зовсім ні на що не схоже. Це було єдине таке дерево, зрештою, так само, як і його творець, нехай би він був сто разів посередньою й досить недолугою людиною.

Минуло не так багато часу, і вже кожна хвилиночка стала для Ніґґла безцінною. В місті помалу почали згадувати, що Ніґґлові незабаром належить вирушити в подорож. Дехто вже поклав око на його будинок, роздумував як приведе до ладу сад, і скільки ж іще друзяка Ніґґл тягтиме з цією справою.

Настала осінь. Було вогко й постійно дув вітер. Ніґґл майже не залишав своєї комірчини, весь час проводив із картиною. Якось він стояв на самому вершечку драбини, намагаючись вловити відблиск призахідного сонця на одній із засніжених вершин. Ця гора з'явилася нещодавно, зовсім несподівано визирнувши з-за зеленої гілки дерева. Ніґґл відчував, що час, коли доведеться йти, наближається невпинно (от зустріну новий рік, а потім...). Йому ледве вистачало часу на завершення картини, тай те не повністю — деякі частини доведеться тільки намітити.

Цієї миті, як завжди, хтось постукав у двері. "Заходьте", — крикнув Ніґґл у відчаї, й почав злазити з драбини. Він стояв на підлозі, й перебирав у руках пензля, саме тоді коли зайшов Періш. Це був єдиний сусід Ніґґла (всі інші жили у місті), та іноді Ніґґлові здавалося, що й одного сусіда забагато.

З Перішем постійно траплялись якісь негаразди, і він, ясна річ, потребував допомоги. До того ж він зовсім не цікавився малярством, проте дуже віддано ставився до садівництва. Коли Періш дивився на сад Ніґґла (а це ставалося досить часто), там він бачив самі лише бур'яни, та коли кидав погляд на його картини (що траплялося значно рідше), то не бачив взагалі нічого, крім якихось беззмістовних чорних смужок і сіро-зелених плям. Періш жодного разу не втрачав нагоди, аби нагадати сусідові про бур'яни, вважаючи, що це його обов'язок, та від розмови про картини він завжди ухилявся, й був цілком переконаний, що таким чином добре відноситься до Ніґґла.

Йому на гадку не спадало, що таке ставлення все ж не дуже добре, а може й дуже не добре, і що було би значно краще допомогти Ніґґлові прополоти бур'яни й постаратися бодай трішечки похвалити його картини.

— Ну, що там знову в тебе сталося, Періше?

— Не хотів тобі заважати, пробач, — почав Періш, навіть очей не підвівши на картину. — Ти, зрозуміло, дуже заклопотаний...

Щось саме в цьому дусі хотів сказати і Ніґґл, але втратив момент. Тепер йому залишалося тільки ствердно хитати головою.

— Але ж ти знаєш, що я більше не маю до кого піти.

— Авжеж-авжеж, звичайно, — сказав Ніґґл, зітхаючи одним із тих зітхань, які начебто не призначені для чужих вух, але промовляються чомусь завжди дуже чітко. — Як я можу стати тобі в пригоді?

— Та жінка моя захворіла, вже кілька днів тому, і щось це почало мене тривожити. Вітер здув добрячу половину черепиці з даху, через що вода геть заливає спальню. Тому треба закликати лікаря. Та й заразом майстрів, хоча їх навряд чи дочекаєшся... То я й подумав, може ти маєш якісь дошки і шмат полотна, щоб забити дірку на даху, може би зо два дні протрималося. — Й тієї миті він, нарешті, подивився на картину.

— Боже мій, — вигукнув Ніґґл, — тобі таки дійсно не щастить. Сподіваюся, то тільки застуда. Я зараз піду й допоможу тобі перенести хвору надолину.

— Я вдячний, — зазначив Періш, досить прохолодно, — але це не застуда, а лихоманка. Я би не турбував тебе через якусь там застуду. До того ж моя дружина й так лежить на долині, не можу ж я з моєю ногою тягати таці знизу догори. Та ти, я бачу, дуже зайнятий. Вибач, що потурбував. Я ж дійсно мав надію, що ти не відмовишся, зважаючи на моє становище, поїхати за лікарем..., ну тай вже за робітниками, звичайно, якщо в тебе зовсім не лишилось якогось непотрібного шматка полотна?

— Ні-ні, звичайно, не відмовлюся, — пробурмотів Ніґґл, хоча щойно збирався сказати зовсім інше.

1 2 3 4 5